Спекотний липень - Ростислав Феодосійович Самбук

Зрештою, сьогодні ми вже нічого не зробимо, і не все одно, де розповідати Толі про справи, — тут чи в управлінні міліції. Тут приємніше: смачно пахне смаженим м'ясом, кавою, зараз нам принесуть по чарці, а хто сказав, що сищикам не можна трохи випити — наче ми вже й не люди?

Офіціантка поставила на стіл карафку з коньяком, чарки, пляшку мінеральної води, заливну рибу й дуже апетитну буженину, від якої в мене сповнився слиною рот.

— Спасибі, Марічко, — подякував Крушельницький. — Лангети потім.

Дівчина посміхнулася чомусь не Толі, а мені і пішла, трохи погойдуючи стегнами. Крушельницький одразу помітив це й підморгнув підбадьорююче.

— Робиш успіхи, — сказав, — таку файну дівку — і з першого погляду!

— В цьому щось є… — Я присунув тарілку, поклав буженину. — На Марій мені мусить щастити, якщо навпаки — труба. Розумієш, треба знайти якусь Марію-продавщицю з Пекарської. Є у вас така вулиця?

— Овва! — видихнув Толя без ентузіазму. — Є і досить довга. І живуть на ній Марії, Марічки, Машки й Мурки. Та вип'ємо не за твою Марусю, а за нашу зустріч — під, три чорти такі зустрічі, хоч раз би побачитися без діла!

Ми випили по чарці, добряче закусили, і я розповів Крушельницькому про Пашкевича, його злочини і як ми вийшли на слід львівської Марії-продавщиці.

Чи, може, офіціантки?

Он Марічка несе нам лангети, посміхається ще здалеку, а в мене думки чорні: а якщо Марія з Пекарської?

Дівчина поставила страви, заходилася прибирати використаний посуд, а Толя, наче прочитавши мої думки, запитав:

— Ти, Марічко, де мешкаєш?

Вона грайливо зиркнула на нього, потім перевела погляд на мене — все ж, доведеться визнати вам, товаришу міліцейський майор, що я обійшов вас на повороті, — ледь-ледь стенула плечима й відповіла запитанням на запитання:

— А вам для чого?

— Може, провести хочу. Чи далеко?

— Для вас — далеко.

А вона молодець, дівчина: не кожна так дасть відкоша Крушельницькому.

Толя трохи зніяковів і позадкував:

— А його в провожаті візьмеш? — кивнув на мене.

— Ви що, адвокат?

— Та він скромний, дівчат боїться.

Марія подивилася на мене із ще більшою цікавістю.

— Довго чекати, — махнула рукою. — До дванадцятої. Але ж ми працюємо через день… — остаточно не позбавила мене надії.

— І де ж твій дім?

— Всього чотири квартали… — засміялася лукаво.

Крушельницький одразу втратив цікавість до дівчини, чесно кажучи, я також.

— В такому разі тобі провожаті зовсім не потрібні, — віджартувався Толя. — Ось і перша чарка колом, — мовив, коли офіціантка пішла.

— Таких чарок у нас попереду…

— Нічого, підпряжемо дільничних інспекторів, якось усе влаштується. Хочеш, зараз поп'ємо кави і я провезу тебе по Пекарській?

Звичайно, я хотів.

Толя пішов викликати машину, а я втупився в лангет, щоб не зустрічатися поглядом з Марічкою: стояла біля буфету й час од часу зиркала в мій бік. Вирішив сьогодні ж подзвонити Марині. От здивується: чекає від мене звістки з Кривого Рога, а я вже у Львові. І невідомо, де буду завтра чи післязавтра.

Але завтра напевно ще буду тут і післязавтра також. Толя казав, що Пекарська — вулиця чималенька, а треба перевірити на ній всіх Марій, всіх без винятку, бо про професію криворізької знайомої Пашкевича його сестра казала якось непевно: має справу з продовольчими товарами…

А це може бути не тільки продавщиця чи офіціантка — працівниця кондитерської фабрики, товарознавець бази, майстер-кулінар. Хіба мало таких професій?

Львів завжди вражає мене своєю, так би мовити, кам'яною суцільністю. Я був тут двічі чи тричі і щоразу переживаю якесь почуття душевної пригніченості перед цегляними велетнями, котрі стоять пліч-о-пліч, спираються один на одного і, здається, дивляться на тебе як на комаху: необережний рух, і розчавлять без жалю.

Пекарська виявилась точно такою ж вулицею — населеною кам'яними й холодними велетнями.

Будинки стояли впритул, наче пишаючись своєю згуртованістю, нависали над бруківкою, над вимощеними кам'яними плитами тротуарами — вулицю щойно полили, відполірований граніт бруківки блищав, і здавалося, що поміж застиглої середньовічної німотності повзе така ж безмовна, повільна й невмираюча змія.

І жодного деревця в цьому кам'яному мішку.

— Ну й ну… — покрутив я головою.

Крушельницький одразу зрозумів мене.

— Це тобі не каштановий Київ. Середньовіччя!

Машина їхала повільно, проминаючи ще вужчі бічні завулки.

Залишили позаду їдальню чи чайну, біля якої щось доводили один одному не зовсім тверезі чоловіки, далі вулиця трохи поширшала, з'явилися дерева. Однак будинки все ж стояли впритул, і я подумав, скільки народу живе в них — от клята Марія, не могла поселитися на маленькій затишній вулиці…

Нумерація на будинках наближалась до сотні, ліворуч з'явилися будинки явно службового призначення.

— Медінститут, — пояснив Крушельницький. — Далі — Личаківське кладовище.

На Личаківському кладовищі мені колись довелося побувати: бачив вражаючий пам'ятник Франкові, блукав безкінечними алеями, де завжди багатолюдно.

Посміхнувся, коли Крушельницький пригадав замітку в місцевій газеті, яка цілком серйозно стверджувала, що Личаківське кладовище — улюблене місце відпочинку львів'ян.

— Справді, — відзначив Крушельницький, — я вбачаю в цьому якийсь сенс, хоч з газети довго сміялися.

Нарешті Пекарська закінчилася, шофер зробив лівий поворот, ми вискочили на вулицю Леніна й помчали вниз до центру, де в готелі «Львів» мені забронювали номер.

Уранці Крушельницький познайомив мене з двома дільничними інспекторами, які мусили допомагати в розслідуванні. Один — високий, горбоносий, чорнявий, схожий на грузина, проте з типово українським прізвищем Непийвода, другий — низенький, білявий,