Спекотний липень - Ростислав Феодосійович Самбук

Проте мені зараз ні до чого і трави, і те, що дощ на початку липня вважається золотим: не мав плаща, а треба було добігти від літака до аеропорту.

Я зволікав до останнього, нарешті вже стюардеса прочимчикувала порожнім проходом, допитливо глянувши на мене, — лише тоді підхопив свій «дипломат» і вискочив на льотне поле.

Дощ одразу накрив мене, а я біг, перестрибуючи через калюжі й намагаючись хоч трохи прикритися «дипломатом». Мабуть, збоку на мене кумедно було дивитися: довготелесий чоловік хоче побити рекорд у потрійному стрибку, обминаючи калюжі, але, зрештою, потрапляє в одну, оббризкує інших пасажирів, і від нього відсахуються, як від божевільного.

Нарешті я прослизнув через турнікет і метнувся до рятівних сходів вокзалу. І відразу ледь не наштовхнувся на Толю Крушельницького, Анатолія Зеноновича Крушельницького, старшого інспектора міського карного розшуку.

Майор стояв на горішній сходинці й дивився на мене згори вниз, як і належить у таких випадках, трохи зверхньо. Навіть з прикрістю. Проте я не звернув уваги ні на прикрість, ні на зверхність — був щасливий, що врятувався під зливи, решта не обходила мене, навіть зневажливі нотки в звертанні до мене старшого інспектора.

— Вам що, в столиці плащів не дають? Ну куди я таку мокру курку повезу?

Я поставив на сходинку «дипломат». Обтер хусточкою обличчя і лише тоді зробив досить невдалу спробу виправдатися:

— Так я ж з Кривого Рога…

— Угу, — тут же погодився Крушельницький, — у Кривому Розі дощів не буває…

Однак я вже оговтався і перейшов у рішучий наступ:

— Над усією Україною чисте небо, і тільки у вашому…

Толя підвів обидві руки.

— Стій, безумцю, — вигукнув розпачливо, — бо зараз образиш Львів, а цього не прощу ні я, ні всі наші хлопці! І залишимо тебе без нашої дружньої підтримки.

— Ніколи! Ніколи не зробиш цього! — Ми обнялися, і я трохи намочив Толин бездоганно випрасуваний піджак. Він був піжоном, цей майор карного розшуку: носив елегантні, пошиті в якогось старого кравця костюми. Кажуть, кравець хвалився, що за клятої пілсудчини обшивав увесь львівський бомонд, може, й брехав про бомонд, але шив справді гарно, і я завжди заздрив Толиним костюмам.

Крушельницький був радий моєму приїздові — я зробив цей висновок з того, що Толя не звернув уваги на мокрі плями на піджаку й посміхався так, як можна посміхатися тільки друзям: коли, здається, усе обличчя — і губи, і щоки, і особливо очі — випромінює доброзичливість.

— Пішли, — підштовхнув він мене, пропускаючи у дверях.

Я повернув до вестибюля, однак Толя потягнув мене праворуч, звідки вели сходи на другий поверх до ресторану.

— Я не голодний… — спробував заперечити, та Крушельницький рішуче поклав край моїм ваганням.

— Вип’ємо кави, — пояснив. — Тут нам зварять справжню каву, а в зв'язку з тим, що робочий день уже закінчився, візьмемо дещо й до кави. За зустріч.

З цим важко було не погодитися, тим більше, що зустрічаємося ми в рідку стежку і, якщо навіть обмивати кожну зустріч, алкоголіком не станеш.

У ресторані Толю знали: нас посадили за крайній столик, де красувалася табличка «Зайнято». Офіціантка одразу підбігла й витягнула блокнот, готуючись записувати, проте Толя відсунув меню.

— От що, Марічко, — попросив, — дай нам, будь ласка, триста коньяку, щось закусити, лангети й каву.

«Марічка, — подумав я, — перша офіціантка, з якою довелося зустрітися у Львові, вже Марічка. Чи не забагато їх тут на мою голову?»

Дівчина пішла, Толя запалив болгарську сигарету, смачно затягнувся й очікувально подивився на мене. Знав, що даремно з Кривого Рога отак без плаща з одним бідолашним «дипломатом» не літають, особливо працівники карного розшуку, і чекав, поки я почну висповідуватися. Проте я не поспішав починати ділову розмову і з задоволенням дивився на Толю.

Мені завжди приємно дивитися на Крушельницького. Кажуть, що чимось ми схожі, й не тільки високим зростом, а й рисами обличчя. Я не зовсім згоден з цим. Толя видається мені вродливим хлопцем, не те, що я. У нього високе чоло, прямий ніс і широко поставлені темні очі. А в мене очі сірі, навіть зеленкуваті, як у кота, — хіба можна з такими очима скласти конкуренцію Крушельницькому?

На майора навіть дівчата озираються, злі язики, правда, кажуть, що не на нього, а на костюми і що Толина врода та імпозантність залежать в основному від польського кравця, однак я глибоко переконаний, що це — вигадки.

Подивитись тільки, як посміхається цей кримінальний майор! Просто артист, і ніхто із сторонніх ніколи не догадається, що професією цього чоловіка з сонячною посмішкою є щоденний розшук різних злодюжок, злодюг і бандитів і що з цим обов'язком він справляється успішно — один з найкращих детективів у республіці.

Я, наприклад, не дуже полюбляю, коли мене називають детективом. Якось воно звучить трохи пишномовно й по-іноземному. Простіше потрібно, приземленіше, якщо можна так сказати, бо ми звичайні сищики, отак от — сищики, і нікуди від цього не дінешся. Поки що потрібна й така професія, якщо хочете, професія груба, але ж маємо справу з людьми грубими й вульгарними (це ще м'яко кажучи), до яких треба застосовувати грубі прийоми, користуватися і зброєю, і наручниками.

Ось і зараз в мене під пахвою пістолет. На всяк випадок, я вже не пам'ятаю, коли доводилося стріляти з нього. Однак виїхав не на прогулянку й не для того, щоб пити коньяк у аеропортівському ресторані, виїхав на розшук убивці, небезпечного злочинця, з яким можу зустрітися кожного дня і для затримання якого може знадобитись зброя.

Я поворухнувся: від пістолета зробилося незручно, і я непомітно пересунув його трохи вперед.

Зиркнув на Толю й трохи засоромився: адже щойно подумав, що негоже мені розсиджуватися в ресторані,