Місяць, обмитий дощем - Володимир Лис

Володимир Лис

Місяць, обмитий дощем

Я мусив про це написати

Більшість читачів знають мене як романіста. Але крім романів, яких набралося вже півтора десятка, я все свідоме життя писав і так звану малу, або коротку прозу. З юності, ще зі шкільних років — етюди, новели, з дев’яностих років минулого століття — есеї. Писав їх тому, що… писалося, бо не міг не писати, це становило основу мого життя. Це були й мої просто роздуми, вправи у слові, але здебільшого реакція на щось, що схвилювало, як то кажуть, зачепило, на якийсь життєвий епізод, свідком якого я став, серйозні або іронічні, інколи з гіркою іронією, роздуми з приводу чогось, що відбулося, побаченого і почутого, важливого іноді тільки для мене самого, реакція на чиюсь творчість, на природу і її дива, сам плин життя, а з часом — і роздуми про його сенс та людське призначення.

Частину цієї прози час від часу друкували в газетах, журналах, альманахах, збірниках, ще більше таких моїх творінь не друкували ніде, хоч і були завершені. А ще є новели й есеї, які з різних причин не дописав, лишилися і начерки та маленькі ескізи до тих же новел і есеїв, спонтанні записи.

Усі ці малі речі я писав здебільшого для себе, але не так давно, переглянувши з метою очищення пару папок, у яких вони зберігалися, подумав: може, усе-таки варто їх надрукувати? Раптом вони будуть цікаві й іншим, а комусь навіть знадобляться… Тим більше, що там немає творів нещирих, навмисних, є не тільки мої погляди, думки, фантазії, а й моя душа. Отож, я вирішив їх видати, привівши до пуття. Дещо давнє, слабке, забракував. Частину лишив таким, як було, частину доробив і дописав, щось переробив, бо досвід збагатив мої погляди, а часом наповнив їх новим змістом. Написав трохи нових есеїв як роздуми щодо теперішніх подій і явищ, бо знову ж таки — не міг промовчати.

Так і з’явилася ця збірка. Твори, які ввійшли до неї, поділяються на ті, що про життя, моє осмислення його, складного, драматичного, іноді трагічного, але й захопливого, про літературу і тих, хто її творив, про улюблені твори, про те, що викликало в мене непідробне захоплення, а подеколи навпаки — заперечення. Про людські почуття, природу і її явища, вплив на людину. Есеї і новели автобіографічні, зокрема про найліпшу людську пору — дитинство. Ну й спроби пофілософствувати, а часом поіронізувати, зокрема й над собою. А ще діалоги з читачами — мені ці розмови, відповіді на запитання завжди були цікавими. Спроби повернутися в далеке і недалеке минуле й зазирнути в майбутнє. І суто художні твори та напівхудожні замасковані містифікації. Зрештою, сам я, перечитавши все це, зрозумів: я мусив про це написати, не міг не написати, бо все те, про що писав, справді непокоїло, іноді просто пекло, яким би суб’єктивним не було написане мною. Пізнання світу, у якому ми є, у кожного — власне. Чому так, а не інакше, для чого живемо, як сприймати все, що відбувається, — те завжди цікавило, тривожило, хоч багато хто вважає мене доволі замкнутим. Тепер, проживши чимало, я кажу: ну ось, я такий, зі своїми поглядами, дослідженнями, химерами і фантазіями, окрім романної творчості. Сподіваюсь із кимось знайти дотики у своєму баченні того, про що пишу. Все ж пошуки близьких по духу людей — природна наша властивість. Хто б що не казав про самотність письменника. Як і бажання залишитися самим собою, хоч це, останнє, не всі сприймають і розуміють. Коли я писав, про чиюсь реакцію не думав, писав — і все.

«Чому?» — улюблене запитання майже всіх нас у дитинстві. Потім у багатьох додається питання теж із одного слова: «Як?». Дехто з часом ставить ще кардинальніше: «Навіщо?».

Усі ці запитання я ставив і ставлю собі. Так само вони постають у цій моїй прозі. Але здебільшого я просто розмірковую. Просто дотикаюся до життя. Чи рятуюся від його прикрощів. Часом стою посеред нього, розгублений, і тоді з’являється четверте запитання: «А далі?». Може, і в парі з якимось із трьох попередніх. Але іноді й узагалі без запитань, такий собі досі наївний чоловік, який питає сам у себе дороги. Чи равлик, котрий ту дорогу переповзає… Декому може видатися немодерним чи й старомодним, але я ніколи за модою не ганявся. Я такий, як є. Зі своїми поглядами на те, що є.

До цього життя, зрештою, у мене лише вдячність. По суті, як і кожній людині, мені є за що йому дякувати. Як і Богу. Зокрема за те, що мав змогу написати ці есеї й новели, новели-есеї, які пропоную вам як букет зібраних восени листків. То правда — я мусив це написати. І саме так, як написав.

Що ж стосується повісті-есею «Нява й Інтеграл», яку, сподіваюся, прочитаєте наприкінці цієї книжки, то вона ніби й випадає з неї, але, може… може, й навпаки — доповнює. Я написав, крім романів, п’єс, новел, есеїв, ще й кілька невеличких повістей. Ця теж про те, що мене найбільше хвилює, — для чого живе, для чого існує людина? Людина звичайна і не така, геть не така, як інші. Як вона по-своєму виживає і любить. І несе на тоненькій ниточці свою рожеву повітряну кульку, якій радіє…

Бо де скарб ваш, там буде й серце ваше!

Євангеліє від Луки, 12-34

Я пишу Вам, щоб дізнатися, чи існуєте Ви насправді?

Дівчинка з канадської провінції Британська Колумбія — Альберту Ейнштейну

І. Шлях равлика

Автобіографічно-життєве

Десять слів

Якось на зустрічі з читачами мені поставили досить несподіване й дивне запитання: «Кажуть, що дитячі враження найяскравіші. А ви можете назвати, наприклад, десять найпам’ятніших подій вашого дитинства, котрі справили найбільший вплив на ваше життя й творчість?» Я почав було пригадувати і десь на п’ятій події збився. Жартома сказав, що п’ять інших пригадаю на наступній зустрічі, якщо така відбудеться.

Коли ж через якийсь час після тієї зустрічі пригадав це запитання і почав міркувати, чи були такі події й чи їх набереться із десяток, зрозумів: були. Більше того, читач мав слушність. Вони справді мали неабиякий, а може, й визначальний вплив на моє життя, ставлення до нього й мою творчість. Мимоволі почав записувати, позначаючи подію одним словом, і вийшли такі слова: бабуся, дід, вовк, гірка, перехід, півень, радіо, хлібина, Бобик, голос. А тепер розшифрую їх, оці десять слів.

Бабуся. Про бабусю Палажку я написав цілу книжку: «Із сонцем за плечима. Поліська мудрість Пелагеї». І вона того заслуговувала. І своїм непростим, страдницьким життям, і мудрістю. Шкодую, що раніше не почав записувати її казки, легенди, притчі,