Спекотний липень - Ростислав Феодосійович Самбук

Сьогодні субота, але Марина встала о шостій ранку. Я вдаю, що сплю, проте одним оком непомітно спостерігаю, як вона бігає з кухні в кімнату, ще не одягнута, і мені приємно дивитися на неї отаку: нерозчесану, з ненафарбованими губами й оголеними руками. Думаю, для чого їй фарбувати губи і вії, без цього краще, однак Марина дуже серйозно ставиться до своєї зовнішності і щоранку не менше як півгодини просиджує перед дзеркалом. Зрештою, може, це й правильно, та, на моє глибоке переконання, косметикою мусять займатися жінки не дуже вродливі, бо все в світі вимагає поліпшення, а Марина й так гарна: не раз бачив, як на неї озираються чоловіки, і це мені категорично не подобається.

Але сьогодні Марина, певно, відмовилася від туші й помади, бо рішуче стягнула з мене ковдру й наказала:

— Вставай, лінивцю, бо все проспиш!

Я схопився за подушку, наче вона могла врятувати мене, припав до неї обличчям. І справді не хотілося підводитись, та Марина була невмолимою.

— Виїжджаємо через чверть години! — мовила категорично й відібрала подушку. — П'ять хвилин на вмивання й десять на сніданок. Ясно?

Я розумів Маринину наполегливість: зараз пів на сьому, й до сьомої вона хоче витягнути мене з квартири, далі від телефону з його настирливими дзвінками, які не віщують нічого приємного ні мені, ні тим паче моїй дружині, котра вряди-годи зібралася провести зі мною вихідний день на дніпровському пляжі.

Чесно кажучи, я не так уже й переконаний, що Марині хочеться купатися, вона, здається, також з радістю порозкошувала б зайву годину в теплому ліжку, проте знала, що будь-якої хвилини міг дзенькнути телефон, і черговий по управлінню чи навіть сам полковник Каштанов повідомлять, що за мною вже виїхала машина й слід негайно прибути на місце пригоди. А пригод у нашому двохмільйонному місті, на жаль, ще вистачає, і працівники карного розшуку без діла не сидять.

Та спробуй знайти мене на пляжі, ще й в безхмарний день, ще й в суботу!

Отож, розрахунок у Марини абсолютно точний, і, зрештою, я не можу з нею не погодитися: навіть міліцейські капітани мають право на відпочинок, тим більше, в літню спеку. І тому я швидко зіскакую з ліжка, підхоплюю Марину на руки, присідаю кілька разів, демонструючи в такий спосіб свою чоловічу силу.

Дружина махає ногами, протестує, однак моя пустотливість імпонує їй, бо треться вушком об мою неголену щоку. Нарешті в мене не вистачає дихання, обережно ставлю Марину на ноги і, намагаючись не виказати своєї втоми, прямую до ванної.

Ми швидко з'їдаємо яєчню, Марина кидає в господарську сумку пляжні речі, ще звечора приготовлені бутерброди, я дістаю з холодильника пляшки з мінеральною водою і пивом, з сумом думаючи, що, коли мені закортить випити пива, воно вже досить-таки нагріється. Не витримую і відкорковую одну пляшку: пиво приємно гірчить, і я швидко випиваю цілу склянку. Марина дивиться на мене докірливо, проте я стоїчно допиваю і другу склянку.

Голосно клацає замок, я викликаю ліфт, але Марина біжить сходами, незважаючи на те, що мешкаємо ми на горішньому дев'ятому поверсі. Я наздоганяю її, відбираю сумку. Вискакуємо надвір, і тільки тут Марина спокійно зітхає. Вона бере мене під руку, зазирає у вічі, посміхається приязливо, та слова її не зовсім ніжні.

— Алкаш нещасний, — дорікає.

Я роблю удавану спробу виправдатися, посилаючись на те, що пиво віднесено до безалкогольних напоїв, але тут же розумію усю недоречність своїх розбазікувань, бо Марина перебиває мене досить неввічливо:

— Жаднюка! Не міг поділитися!

Одразу усвідомлюю свою помилку, пропоную тут же на вулиці розкрити ще одну пляшку.

Марина не заперечує, і ми йдемо до переправи через Русанівську протоку, по черзі ковтаючи крижане пиво просто з горлечка і не звертаємо уваги на осудливі погляди перехожих.

Зрештою, невже це такий великий злочин випити пива там, де тобі хочеться? Адже ніхто не знає і навіть уявити собі не може, що цей довготелесий телепень — інспектор міського карного розшуку.

Побачив би це зараз Каштанов!

Хоча, певно, полковник зрозумів би мене. А от у його вступника майора Худякова погляди на життя дещо інші. Ми навіть дивуємось, чому майор так довго засидівся в карному розшуку. Йому б десь командувати батальйоном — ото був би порядок: всі ходили б стройовим кроком, вітали начальство за статутом, точно й беззастережно виконували накази та всі розпорядження. Щоправда, я догадуюсь, чому Каштанов тримає майора. Того хлібом не годуй, а дозволь складати й вимагати від усіх письмові звіти. Каштанова нудить від паперової веремії, а Худяков почувається в ній, як риба у воді. Ну, а те, що майор намагається іноді втрутитися в оперативну роботу, — не страшно: все одно ніхто, крім початкуючих лейтенантів, його серйозно не сприймає, та й навіть тим вистачає двох-трьох місяців, щоб розібратися в ситуації й чітко визначити місце Худякова в нашому неофіційному табелі про ранги.

Ми допиваємо пиво вже на борту річкового трамвая. Він ще довго стоїть, чекаючи поодиноких ранкових пасажирів. Це починає набридати: взагалі найбільше в житті мене дратує безцільне чекання.

Та капітан річкового трамвая не знає, що на борту його судна сидить сам інспектор карного розшуку. Йому все одно, Інспектор ти чи сам генерал, йому треба виконувати план з найменшими витратами — то для чого ганяти напівпорожнє судно?..

Нарешті рушаємо.

Я дивлюсь, як Марина підставляє обличчя свіжому річковому вітерцеві, як куйовдить він її довге біляве волосся, і тільки тепер усвідомлюю, що в нас попереду два довгих дні, сьогодні пляжитимемось аж до вечора, потім підемо на останній сеанс до кінотеатру «Краків», а завтра…