Спекотний липень - Ростислав Феодосійович Самбук
— Та скоро вже, скоро… — заметушилася стара. — Дуже прошу пройти до покоїв.
До покоїв вів довгий і вузький коридор, двері ліворуч були розчинені, і я, скориставшись з того, що Горлов пропустив бабусю вперед, зазирнув туди.
Плита з паруючим чайником, стіл і проста шафка з посудом, на стінах розвішане звичайне кухонне причандалля, на столі миска з начищеною картоплею. Мабуть, до «зупи» тому вар'ятові, як повідомила бабуся.
Перша кімната була великою, довгою й темнуватою.
Підлога мало не суціль застелена смугастими домотканими доріжками, а поличкою старомодного дивана гордовито простувала вервечка не менш старомодних білих слонів, котрі, кажуть, приносять щастя. Стіл, стільці й буфет — також не нові — доповнювали обстановку кімнати, ще, правда, низький комод у кутку — все це не свідчило про заможність Марії Сидорівни. Але в кімнаті було і щось вражаюче, я спочатку не збагнув, що саме, і, тільки примостившись на дивані під слонами й огледівшись, побачив, що кімната буквально виблискувала чистотою: ніде ані порошини, стіни свіжопобілені, підлога натерта мастикою.
Мені зробилося незручно за не дуже-то й чисті босоніжки, інстинктивно підібгав ноги. Стара помітила це й заспокоїла:
— Не турбуйтеся, прошу я вас, сьогодні ще прибиратимемось.
Як тут можна ще прибиратися й для чого, мені було зовсім незрозуміло, однак відчув якесь полегшення і вільно поставив ноги на доріжку.
Бабуся стала в дверях, що вели до сусідньої кімнати, зіперлася на одвірок і очікувально дивилася на нас. Я покашляв у кулак, запитав невизначено:
— Як живете?
— Тераз добре живемо, прошу я вас, — пожвавішала. — Тераз усе минулося. Це коли той шибеник хворів, ляку набралися!
— Внук хворобливий?
— Дай боже, аби живий був…
— Казали ж, минулося.
— Та воно весь час минається, а взимку ледь богу душу не віддав. Скарлатина, а потім застудився. Як у грудні почав, так мало не два місяці. А в нас на хуторі які лікарі? Лікарі в сусідньому селі й поки приїдуть…
— Чого ж сюди не привезли? — цілком резонно заперечив Горлов. — Кого-кого, а лікарів тут… Цілий інститут поруч.
— Правду кажете, але ж і перевозити не дозволили. Йому, шибеникові, тільки шість минулося, худе, душа де тільки тримається, а морози, з нашого ж хутора тільки автобусом… Марічка роботу кинула, до мене переїхала, ми вдвох і виходили.
Горлов озирнувся на мене: тут також наче все було зрозуміло, проте я запитав:
— І не їздила ваша дочка взимку нікуди?
— Я ж кажу: роботу кинула. Якось перекрутилися, кабана, прошу я вас, закололи й м'ясо продали. Два місяці без роботи, де грошей взяти? І все ж коли дитина хвора…
— І зовсім не хвора! — почувся тонкий голос із сусідньої кімнати. — Я гуляти хочу!
— Мати що сказала: лежати, батяре поганий.
— Ви з якого села? — запитав Горлов.
— Підліски, може, чули? Як їхати до Дрогобича, праворуч од траси.
— Чув, — ствердив Горлов. Запитувально зиркнув на мене, я кивнув, і він підвівся. — Мало часу в нас. Скажете Марії Сидорівні: дільничний інспектор заходив. Справа в нас така, що терпить. Сигнал надійшов, що кімнату здавати збираєтесь, то прошу не забувати за прописку.
— Брешуть! — категорично заперечила бабуся. — Їй-бо, брешуть, це я хату збираюсь продавати й до міста. Важко мені, і ми з Марічкою так вирішили.
— Правильно вирішили, — схвалив Горлов.
З-за бабусі визирнув справді худий — одні очі — білявий хлопчик.
— А ви, дядьку, справді міліціонер? — запитав.
— А киш! — насварилася стара. — Звар'ювати можна з цією дитиною! Тераз ремня дам…
— І не даси! — пролопотів босоніж назад. — Дядько міліціонер тобі не дозволить.
— Розумний, — посміхнулася, і було в цій усмішці стільки доброти, що навіть найпохмурішій людині стало б зрозуміло: тут живуть тільки дитиною.
— А батько? — не зовсім тактовно поцікавився Горлов у бабусі вже на балконі.
— Гицель він, а не батько, — одповіла терпко. — Десь на Півночі обертається, щоб цих елементів не платити. Але ж Марічка сама собі ґазда, та й хату продамо — якось воно станеться.
— Нічого, найде собі ще чоловіка.
— Я й кажу їй, дурепі! — пожвавішала стара. — Та обпеклася, ні на кого не дивиться. Не хочу, каже, синові вітчима — і все тобі!
Бабуся перехилилася через бильця балкона й дивилася нам услід, поки спускалися сходами, навіть махнула рукою.
— Душевна стара, — сказав Горлов. — На таких бабусях світ тримається. У Підліски дзвонити?
— Почекаємо.
— І я так вважаю.
Непийвода усе зрозумів з виразу наших облич — запропонував:
— Давайте раніше до Лугової. Все ж точно знаємо, що їздила до Дніпропетровська. А звідти до Кривого Рога рукою подати.
Лугова мешкала наприкінці Пекарської, і за нашим планом мусили завітати до неї наостанку. Якщо б, звичайно, раніше не вийшли на слід Пашкевича.
— Не гарячкуй, — заперечив Горлов.
— Уже двічі — пустий номер.
— Пусті номери тягають дурні, а ми ходимо до гарних людей, і добре, що не знайшли в них бандита.
— Наче він не може охмурити порядних!
— Маєш рацію, але ж ти не ходив з нами…
Я підтримав Горлова:
— Плани міняти не будемо.
Ми знали, що Марія Костянтинівна Товкач займає кімнату в комунальній квартирі — в трьох інших мешкала сім'я вчителя Дичковського. Тому не здивувалися, коли відчинив двері літній сивий чоловік у домашній куртці.
— Марійку? — перепитав. — А її нема дома.
— Скоро буде? — запитав Непийвода.
— Навряд. Поїхала купатися на Комсомольське озеро.
Я взяв Непийводу за лікоть, даючи зрозуміти, що беру розмову на себе. Ми були в цивільному, і Дичковський не міг знати, з ким розмовляє.
