Спекотний липень - Ростислав Феодосійович Самбук

— Та скоро вже, скоро… — заметушилася стара. — Дуже прошу пройти до покоїв.

До покоїв вів довгий і вузький коридор, двері ліворуч були розчинені, і я, скориставшись з того, що Горлов пропустив бабусю вперед, зазирнув туди.

Плита з паруючим чайником, стіл і проста шафка з посудом, на стінах розвішане звичайне кухонне причандалля, на столі миска з начищеною картоплею. Мабуть, до «зупи» тому вар'ятові, як повідомила бабуся.

Перша кімната була великою, довгою й темнуватою.

Підлога мало не суціль застелена смугастими домотканими доріжками, а поличкою старомодного дивана гордовито простувала вервечка не менш старомодних білих слонів, котрі, кажуть, приносять щастя. Стіл, стільці й буфет — також не нові — доповнювали обстановку кімнати, ще, правда, низький комод у кутку — все це не свідчило про заможність Марії Сидорівни. Але в кімнаті було і щось вражаюче, я спочатку не збагнув, що саме, і, тільки примостившись на дивані під слонами й огледівшись, побачив, що кімната буквально виблискувала чистотою: ніде ані порошини, стіни свіжопобілені, підлога натерта мастикою.

Мені зробилося незручно за не дуже-то й чисті босоніжки, інстинктивно підібгав ноги. Стара помітила це й заспокоїла:

— Не турбуйтеся, прошу я вас, сьогодні ще прибиратимемось.

Як тут можна ще прибиратися й для чого, мені було зовсім незрозуміло, однак відчув якесь полегшення і вільно поставив ноги на доріжку.

Бабуся стала в дверях, що вели до сусідньої кімнати, зіперлася на одвірок і очікувально дивилася на нас. Я покашляв у кулак, запитав невизначено:

— Як живете?

— Тераз добре живемо, прошу я вас, — пожвавішала. — Тераз усе минулося. Це коли той шибеник хворів, ляку набралися!

— Внук хворобливий?

— Дай боже, аби живий був…

— Казали ж, минулося.

— Та воно весь час минається, а взимку ледь богу душу не віддав. Скарлатина, а потім застудився. Як у грудні почав, так мало не два місяці. А в нас на хуторі які лікарі? Лікарі в сусідньому селі й поки приїдуть…

— Чого ж сюди не привезли? — цілком резонно заперечив Горлов. — Кого-кого, а лікарів тут… Цілий інститут поруч.

— Правду кажете, але ж і перевозити не дозволили. Йому, шибеникові, тільки шість минулося, худе, душа де тільки тримається, а морози, з нашого ж хутора тільки автобусом… Марічка роботу кинула, до мене переїхала, ми вдвох і виходили.

Горлов озирнувся на мене: тут також наче все було зрозуміло, проте я запитав:

— І не їздила ваша дочка взимку нікуди?

— Я ж кажу: роботу кинула. Якось перекрутилися, кабана, прошу я вас, закололи й м'ясо продали. Два місяці без роботи, де грошей взяти? І все ж коли дитина хвора…

— І зовсім не хвора! — почувся тонкий голос із сусідньої кімнати. — Я гуляти хочу!

— Мати що сказала: лежати, батяре поганий.

— Ви з якого села? — запитав Горлов.

— Підліски, може, чули? Як їхати до Дрогобича, праворуч од траси.

— Чув, — ствердив Горлов. Запитувально зиркнув на мене, я кивнув, і він підвівся. — Мало часу в нас. Скажете Марії Сидорівні: дільничний інспектор заходив. Справа в нас така, що терпить. Сигнал надійшов, що кімнату здавати збираєтесь, то прошу не забувати за прописку.

— Брешуть! — категорично заперечила бабуся. — Їй-бо, брешуть, це я хату збираюсь продавати й до міста. Важко мені, і ми з Марічкою так вирішили.

— Правильно вирішили, — схвалив Горлов.

З-за бабусі визирнув справді худий — одні очі — білявий хлопчик.

— А ви, дядьку, справді міліціонер? — запитав.

— А киш! — насварилася стара. — Звар'ювати можна з цією дитиною! Тераз ремня дам…

— І не даси! — пролопотів босоніж назад. — Дядько міліціонер тобі не дозволить.

— Розумний, — посміхнулася, і було в цій усмішці стільки доброти, що навіть найпохмурішій людині стало б зрозуміло: тут живуть тільки дитиною.

— А батько? — не зовсім тактовно поцікавився Горлов у бабусі вже на балконі.

— Гицель він, а не батько, — одповіла терпко. — Десь на Півночі обертається, щоб цих елементів не платити. Але ж Марічка сама собі ґазда, та й хату продамо — якось воно станеться.

— Нічого, найде собі ще чоловіка.

— Я й кажу їй, дурепі! — пожвавішала стара. — Та обпеклася, ні на кого не дивиться. Не хочу, каже, синові вітчима — і все тобі!

Бабуся перехилилася через бильця балкона й дивилася нам услід, поки спускалися сходами, навіть махнула рукою.

— Душевна стара, — сказав Горлов. — На таких бабусях світ тримається. У Підліски дзвонити?

— Почекаємо.

— І я так вважаю.

Непийвода усе зрозумів з виразу наших облич — запропонував:

— Давайте раніше до Лугової. Все ж точно знаємо, що їздила до Дніпропетровська. А звідти до Кривого Рога рукою подати.

Лугова мешкала наприкінці Пекарської, і за нашим планом мусили завітати до неї наостанку. Якщо б, звичайно, раніше не вийшли на слід Пашкевича.

— Не гарячкуй, — заперечив Горлов.

— Уже двічі — пустий номер.

— Пусті номери тягають дурні, а ми ходимо до гарних людей, і добре, що не знайшли в них бандита.

— Наче він не може охмурити порядних!

— Маєш рацію, але ж ти не ходив з нами…

Я підтримав Горлова:

— Плани міняти не будемо.

Ми знали, що Марія Костянтинівна Товкач займає кімнату в комунальній квартирі — в трьох інших мешкала сім'я вчителя Дичковського. Тому не здивувалися, коли відчинив двері літній сивий чоловік у домашній куртці.

— Марійку? — перепитав. — А її нема дома.

— Скоро буде? — запитав Непийвода.

— Навряд. Поїхала купатися на Комсомольське озеро.

Я взяв Непийводу за лікоть, даючи зрозуміти, що беру розмову на себе. Ми були в цивільному, і Дичковський не міг знати, з ким розмовляє.