Спекотний липень - Ростислав Феодосійович Самбук

— Падлюка! — вставив Кольцов. — Узяв усе, що хотів, і отруїв газом.

— Дуже м'яко сказано, — похитав головою Дробаха. — Покидьок роду людського. І ось Пашкевич нарешті дочекався повернення Ведмедя. Разом планують бандитську операцію…

— І тут виникає перше запитання, на яке ми поки що не можемо відповісти, — втрутився я. — Де вони взяли міліцейську форму?

— Слушно. — Дробаха стиснув і випрямив пальці. — Дістали форму десь тут, у Кривому Розі, і це нам слід з'ясувати. Однак продовжимо. На трасі Москва — Сімферополь злочинці зупиняють машину Бабаєвського, вбивають його, продають «Волгу» в Києві й повертаються назад до Кривого Рога. Тут Пашкевич дізнається, що Коцко виїжджає у відрядження до Дніпропетровська. Це, мабуть, трохи плутає йому карти, мені здається, що він одразу хотів позбутися свідків, проте тепер мусить чекати, поки Галина Микитівна повернеться додому. Через тиждень він здійснює свій план, привласнює долю Ведмедя і, так би мовити, замітає сліди. Певно, так би й сталося, якби Хаблак не вийшов на київську подругу Коцко і коли б Галина Микитівна померла. Але трапилося те, чого Пашкевич не міг передбачити. У Коцко вистачило сил доповзти до дверей. Вранці сусіди почули запах газу, викликали міліцію, швидку допомогу. А Пашкевич, який, певно, спостерігав за будинком, дізнався, що жінка не вмерла. Що йому залишається робити?

— Накивати п'ятами, — впевнено відповів Кольцов, — та нікуди йому не подітися: маємо фотографію, відбитки пальців…

— У нього знаєш скільки грошей! — сказав я. — І документами, мабуть, встиг запастися. Шукай вітра в полі.

— Шукатимемо, — констатував Дробаха. — І знайдемо.

Я також був упевнений: знайдемо. В той же час знав, яка важка й копітка робота — розшук досвідченого злочинця. А цей Пашкевич до того ж розумний і тепер уже не зупиниться ні перед чим, — не буде йому від суду милосердя.

— Треба ще раз побалакати з Коцко, — запропонував Кольцов. — До завтрашнього ранку вона зовсім оклигає і, може, згадає щось важливе.

Сашко мав рацію: в нашому становищі не можна було гребувати будь-якою інформацією. З власного досвіду я знав, що іноді зовсім, здається, другорядний факт стає вирішальним у розшуку.

— А зараз, — підвівся Дробаха, — до громадянки Сибіряк, як її?.. — зазирнув до записника. — Василини Василівни, двоюрідної сестри Пашкевича.

Громадянка Сибіряк мешкала досить далеко, на березі Інгульця у власному будиночку. Відгороджував садибу від вулиці низький штахет, перед ним росла шовковиця, ягоди тільки почали чорніти, та я не втримався від спокуси зірвати кілька. Вони гірчили, але все одно смак був приємний, мені захотілося ще, однак у цей час побачив таке, що забув і про шовковицю, і про її навдивовижу великі плоди: на ґанок вийшов у сорочці з погонами міліцейський сержант. І він мешкав тут — сорочка розстебнута, без кашкета і в домашніх капцях без задників.

Ми перезирнулися з Дробахою. Слідчий зайшов до садиби, витягнув посвідчення й показав сержантові.

— Тут живе громадянка Сибіряк? — запитав.

Сержант, побачивши прокурорське посвідчення, зовсім по-військовому витягнувся і, замість відповісти, відрапортував:

— Інспектор шляхового нагляду сержант Гапочка! — Ніяково посміхнувся й додав — А дружина в гастрономі, зараз повернеться.

— Ну й ну… — покрутив головою Дробаха. — Інспектор шляхового нагляду, кажете?

— Щось сталося?

— Пройдемо в хату, сержанте. Маємо до вас серйозну розмову. Знайомтеся: два капітани міліції — київський Хаблак і ваш криворізький Кольцов, з карного розшуку.

Сержант потиснув нам руки міцно й нічим не виказав збентеження, та одразу якось спохмурнів і внутрішньо підтягнувся. Відчинив двері.

— Прошу, — відступив, даючи дорогу.

Будиночок виявився зовсім маленьким: дві кімнати й кухня. Ще, правда, засклена веранда під величезним волоським горіхом. Вікна на веранду прочинені, з саду пахло якимись квітами — гіркувато-терпкий запах, — і це, либонь, сподобалося Дробасі, бо сів біля вікна, вказавши сержантові на стілець навпроти.

Ми з Кольцовим влаштувалися поруч на старому продавленому дивані.

Сержант сидів на стільці, виструнчившись і поклавши долоні на коліна, так, як належало сидіти перед начальством, точніше, перед начальством звик стояти, та коли вже запрошують…

Дробаха з цікавістю розглядав Гапочку, нарешті дмухнув на кінчики пальців і запитав:

— Василина Василівна Сибіряк, кажете, ваша дружина?

— Так.

— I давно ви одружені? '

— Два роки.

Дробаха схвально кивнув, наче цей факт мав якесь істотне значення.

— Двоюрідного брата дружини знаєте?

— Пашкевича?

— Так, Пашкевича.

— Ось воно що!.. На жаль, знаю.

— Давно бачилися?

— Звільнився з колонії у січні й спочатку мешкав у нас. Половина будинку йому належала. Мати Пашкевича, — пояснив, — сестра моєї покійної тещі. Вони разом збудувалися. Потім ми з Василиною цю половину відкупили, й він пішов.

— Куди?

— Казав, десь зняв кімнату. Як з'їхав у лютому, то більше не бачилися.

— Слухайте, сержанте, — втрутився я, — ви не звернули уваги: може, Пашкевич прихопив з собою якісь ваші речі?

Гапочка похитав головою.

— Він, хоч і шахрай, проте в своїх… Василина спочатку навіть пожаліла його: костюм купила й п'ятдесят карбованців дала.

— В рахунок будинку?

— Просто так. І даремно: він з нас усе, що мали, за будинок здер.

— Скільки?

— Чотири тисячі. За ці гроші трикімнатний кооператив збудувати можна.

— А форма? Ніщо з вашого форменого одягу не зникло?

Сержант трохи подумав. Потім відповів нерішуче:

— Кашкет… Старий кашкет кудись подівся, але я гадав, що дружина…

— А сорочки, штани?

Гапочка знизав плечима.

— Ніби на місці… Кому потрібна сорочка?

— Ця сорочка, — вставив Дробаха, — була використана бандитами, які вбили людину.

Сержант рвучко обернувся до слідчого.

— Ви сказали: вбили? — Поступово зміст мовленого почав доходити до нього — зблід і перепитав: — Вбили?