Коло смерті - Кріс Тведт

Цю книжку я присвячую своєму батькові. Гадаю, вона б йому сподобалася…

Ґерд мугикала собі під ніс, пораючись коло своїх котиків. Вона щодня доглядала їх. Витирала, переставляла місцями, одних ставила на підвіконня, інших повертала на попереднє місце на стелаж або в куток на касетку, успадковану від мами. Крихітні котики з невинними оченятами й різнобарвними кокардами з'явилися тут з різних кінців світу. Деяких купила сама, але більшість упродовж років дарували їй друзі та родичі. Усі знали, що вона любить котів, однак через алергію не може завести собі живого кошеняти, тому й колекціонує порцелянових.

У душі вона рада була тій алергії, однак нікому не зізнавалася. Насправді не дуже любила справжніх котів. Надто вони незалежні, ходять, куди захочуть, роблять, що заманеться. Ґерд терпіти не могла їхнього лінивого потягування, рисочок-зіниць, гострих пазурів. Коти, справжні коти, були маленькими вбивцями. Її ж котики гарно і мирно вживалися на підвіконні з пташками, розмальованими пастельними фарбами. Таке їй більше було до душі.

Вона й далі безгучно мугикала: «Love is in the air. Everywhere I look around». Аж зашарілася. Ніби нівроку доросла жінка, а нипає з самого ранку вівторка помешканням, наспівуючи пісні про кохання! Однак опиратися бажанню співати не могла. Вона була така щаслива! Він запитав, і вона відповіла згодою. У серпні стане нареченою, так вони домовилися. П'ятдесят минуло, ще й нецілована майже, зате в серпні вийде заміж.

Вона не стрималася, одразу зателефонувала матері й повідомила радісну новину, та матір, звісно, не зраділа. Ледве видушила з себе привітання, а тоді завела довгу тираду про те, що тепер Ґерд не матиме на неї часу, тому вона вже може перебратися до богодільні; як зле вона почувається, аж Ґерд почав уриватися терпець, ледь не гримнула на матір, щоб та замовкла. Однак стрималася. Ніколи собі такого не дозволяла. Терпляче слухала, «так, мамо», «ні, мамо», запевнила, що завжди дбатиме про неї. Завжди.

Згодом, після розмови, Ґерд відчула, як її шпигнуло таке добре знайоме почуття нечистого сумління. Ледь відчутна млість під грудиною від каяття за невиправдані материні сподівання, від усвідомлення, що ніколи не зможе сповна віддячитися матері за пожертвувані роки, здоров'я, любов, лиш би вона, Ґерд, жила щасливо. Колись треба позбуватися того відчуття вічної провини. Вона щаслива. Вона хоче бути щасливою. Вона собі на це заслужила. Два рожеві котики переселилися з полички на підвіконня. Два блакитні перебралися з підвіконня на поличку.

Ґерд непокоїло тільки те, про що він розповів їй після того, як вона погодилась з ним одружитися. Він розплакався. Спершу вона подумала, що то сльози щастя і полегші, але він почав говорити, розповідати про своє життя, і вона збагнула, що річ в іншому. То було щось більше. Щось таке приголомшливе й неймовірне, у що їй важко буде повірити.

Жінка труснула головою. Його історія й досі видавалася їй неймовірною. Наче не з ним відбувалася. Милий, привітний, обачний Ґустав. Він був настільки обережний, що це вона, по суті, взяла ініціативу в їхніх стосунках до своїх рук. Вона підштовхувала його до рішучіших кроків. Вона поцілувала його першою, а не навпаки. Вона взяла його руку й поклала собі на груди, йому аж подих перехопило. Це вона, врешті, завела його до спальні, куди досі не ступала чоловіча нога, вимкнула світло і любощами скріпила їхнє кохання. Ґустав був… боязкий. Іншого слова годі дібрати.

Перша думка була: вони не зможуть справити весілля. Бо це неможливо. Але вона знайшла вихід. Пояснила Ґуставові, що йому треба робити, і він погодився. Потім вони разом помолилися і знову полюбилися, та вже не так, як першого разу. Несамовитіше, ніби нараз стали ближчими. Уперше в житті Ґерд відчула себе сильною.

У двері подзвонили. Ґерд здивувалася, бо ж нікого не чекала. На порозі стояв кремезний чоловік з волоссям, пов'язаним у кінський хвіст.

— Слухаю? — мовила вона. — Чим можу допомогти?

— Ти Ґерд Ґарсгол? — запитав чоловік.

Жінка на мить завагалася. Безпідставна тривога сколихнулася у грудях, але вона її відігнала. Це ж вівторок, будній ранок, надворі білий день, дім, у якому вона прожила все своє доросле життя. Сусіди навколо.

— Так, це я…

А тоді двері наче вибухнули їй в обличчя.

Раптом ніби морозом сипонуло мені по спині, безпричинна моторош змусила здригнутися й затремтіти. Лише мій клієнт помітив це. Він зиркнув на мене трохи здивовано, а тоді криво усміхнувся.

— Примару побачив, Мікаелю Бренне?

Та притичина пригадається мені за багато тижнів. Крива посмішка чоловіка, якого прозивали Греком. Тиша в судовій залі, уривана лише сухим шерехом паперів на столі прокурора. Блискуча, з краплинами поту лисина судді Стенерсена, який сидів, обхопивши голову руками, ніби спав. Розморені присяжні — десять ледь притомних, апатичних статистів, виснажених багатоденним сидінням у нестерпній задусі й вислуховуванням безконечних пояснень свідків. І ось