Спекотний липень - Ростислав Феодосійович Самбук

— Угу… — якось надто буденно кивнув Дробаха. — Одягнули вашу форму, зупинили машину і вбили.

— Пашкевич?

— Так. До речі, ваш одяг міг підійти йому?

— Ми одного росту, він, правда, трохи худіший. І ви кажете, що Олег убив людину?

— З напарником. Таким же рецидивістом. І тому я прошу подивитися, чого не вистачає з вашого форменого одягу.

— Жінка… — одповів сержант. — Зараз прийде жінка, і вона… Але ж! — вигукнув нараз. — Але ж який мерзотник! Я його ще на роботу влаштував!

— Хто мерзотник? — почулося з двору. — Чого репетуєш?

— Василина! — Сержант обернувся до розчиненого вікна. — Ходь сюди, Василино!

Василина Василівна на відміну від чоловіка виявилася жінкою огрядною. Дізнавшись, хто ми такі і з- якого приводу завітали, обійшла всіх по черзі й потиснула руки. Тисла не по-жіночому міцно, що свідчило про твердий характер.

Принесла з кімнати стілець, всілася на ньому, зручно спершись на спинку, й мовила солідно:

— Слухаю вас.

Розмовляти з такою жінкою для слідчого — одне задоволення: відповіді, як правило, вичерпні й ділові, без фантазії.

Дробаха повторив запитання: чи не помітила вона останнім часом зникнення чогось з форменого одягу чоловіка.

— Штани, — відповіла не задумуючись.

— Ваш брат міг узяти їх?

— Тільки він. Я ще подумала: для чого так? Попросив, сама б дала. Богдан, — кивнула на чоловіка, — якраз нову форму отримав.

— А сорочки?

— Я ж їх не рахую. Виперу, випрасую, а щоб рахувати…

— І все ж доведеться.

Василина Василівна зовсім по-дитячому поворушила губами. Одповіла:

— По-моєму, сім. Так, сім. — Хутко, незважаючи на огрядність, підвелася, вийшла до кімнати. Повернулася мало не одразу. — Там п'ять, — повідомила, — шоста на Богдані.

Дробаха потер руки.

— Отже, одної не вистачає, — констатував.

— Так, — погодилась. — а що?

— Ваш брат вчинив тяжкий злочин, і ми розшукуємо його. Не бачилися останнім часом?

— Вік би не бачити! Знову за своє взявся…

— Де він може бути?

— Якби знала!

— У вас є ще родичі?

— Тітка на Кіровоградщині. Тут недалеко, у Долинському районі. Та Олег навряд чи подасться туди, ніколи в житті й не бачилися.

— А товариші?.. Знаєте його товаришів?

— Які товариші! Його ж стільки років не було…

— Може, жінки?

— Чекайте! — випросталася на стільці. — У нього ж Маруська… Десь тут познайомився, а вона зі Львова, він ще листа від неї одержав.

— Чому думаєте, що саме від неї?

— Я ж із скриньки виймала. Дивлюсь: зі Львова. А він перед цим хвалився: якусь львів'яночку зустрів, здається, продавщицю. Чи офіціантку… Я ще пораділа: ожениться, може, хоч це розуму додасть.

Дробаха поворушив пальцями й запитав якось мляво, хоча очі під окулярами аж потемнішали від нетерпіння:

— Адреса?.. Чи не запам'ятали випадково зворотну адресу на конверті?

Василина Василівна похитала головою.

— Для чого вона мені?

— І все ж? Ви ж побачили: лист зі Львова… А далі? Вулиця?

— Вулиця… Щось там було написано… — Потерла тильним боком долоні чоло. — Отак крутиться перед очима, а не пригадую.

— А ви заплющіть очі, — порадив Дробаха, — іноді воно допомагає.

Жінка посміхнулася й справді заплющила очі.

Дробаха зняв окуляри й почав протирати скельця хусточкою. Кольцов засовався на дивані, й старі пружини нудно зарипіли. Дробаха невдоволено зиркнув у наш бік, наче це рипіння могло перешкодити напруженій мозковій діяльності жінки.

Василина Василівна розплющила очі, сказала із жалем:

— Не пригадую… Але ж!.. От що: назва якась дивна, точніше, не дивна, щось від професії. Сапожна чи Кравецька… Гончарна… Чекайте… чекайте… Я ще подумала. Про що ж я подумала? — Знову замислилася. — Хлібна? Ні, здається, Пекарська… Точно, хліб люди печуть… Пекарська!

Дробаха надів окуляри, похвалив:

— Ну й пам'ять у вас, Василино Василівно. Асоціативна…

— Яка вже є.

— Дуже гарна пам'ять, кажу. А номер будинку, квартири не пригадуєте?

— Не звернула уваги.

— Маленькі цифри чи великі?

— Ні, брехати не буду.

— І ви передали листа братові?

— Поклала на стіл у його кімнаті.

— Не казав, що пише ця Маруся?

— Хвалився: запрошує.

— Літня вона чи молода? Гарна?

— А хто ж його зна… Та я гадаю, для чого молодій та гарній Олег? Йому вже тридцять п'ять і лисий..

— Все буває… — глибокодумно відповів Дробаха. Додав по паузі: — Ось ви казали: брат похвалився, що зустрів львів'яночку. Сказав би так, коли б познайомився з жінкою середніх років і невродливою? Львів'яночка! Слово якесь гарне…

— Можливо, — погодилась. — Олег — він може! Чого-чого, а голову жінці задурити може!

— Чому гадаєте, що ця Маруся продавщиця?

— Так Олег же казав. Вона до продуктів якесь відношення має. Може, продавщиця чи касирка.

— У нього не розпитали?

— А мені не все одно!

— Листів від неї більше не було?

— Так Олег же через тиждень з'їхав.

— Куди?

— Кімнату десь зняв. Я ще запитала — де, та не сказав. Мовляв, якщо захоче, сам нас здибає. А мені б вік його не бачити!

Вона мовила це зовсім щиро, і я подумав: справді, з таким братом не занудьгуєш. Але бажання в нас і Василини Василівни в даному разі були зовсім протилежні: особисто мені хотілося якомога швидше побачитися з її малошановним братом. Зрештою, версія з цією львів'яночкою Марусею була перспективною, і я сказав Дробасі, коли ми залишили садибу, що, певно,