Спекотний липень - Ростислав Феодосійович Самбук

мені доведеться полетіти до Львова. Було б, звичайно, дуже добре, коли б і він…

Однак треба організувати союзний розшук Пашкевича, заперечив Іван Якович. Маруся Марусею, ми гадаємо, що злочинець у Львові, а він може бути в Ташкенті чи десь під Читою… Не погодитися з цією думкою було важко, в усякому разі, тепер, коли ми їхали до готелю і не знали, що готує нам завтрашній ранок. А приготував він справжню несподіванку, яка в кілька разів зміцнила мою позицію щодо перспективності львівської версії.

Вранці ми з Дробахою поїхали до лікарні. Галина Микитівна почувалася зовсім добре, вона вже ходила, і головний лікар покликав її до свого кабінету.

Коцко сіла на канапу, застелену простирадлом, блиснула очима й сказала, не чекаючи запитань:

— Мені було важко повірити в те, що він, — Галина Микитівна не сказала: Олег, вона взагалі й далі ні разу не вимовила ім'я Пашкевича, наче підкреслюючи своє нинішнє ставлення до нього, — що він виявився таким мерзотником. Та факт залишається фактом, і я картаю себе.

Мені стала шкода Коцко, і я мовив якомога м'якіше.

— Не картайте себе, Галино Микитівно. Попереду у вас довге життя, і все налагодиться.

Вона втомлено махнула рукою.

— Не будемо про це. Маєте якісь запитання? У вас зараз і так багато клопоту, і якщо вже вибралися до мене…

— Так, маємо запитання, — підтвердив Дробаха. Це прозвучало надто по-діловому, але, зрештою, Івана Яковича можна було зрозуміти: слідчий прокуратури — офіційна особа, і в його обов'язки не входить утішання. То більше, що Галина Микитівна сама правильно збагнула характер наших відвідин. — Перше запитання: чи одержував Пашкевич якісь листи?

— На мою адресу — ні.

— Приходили до нього якісь люди?

— Жодного разу. Крім Жука. Але про Григорія він мене попередив.

— Як дізнався про його приїзд?

— Міг прийти лист на Будинок культури чи головпоштамт.

— Не зустрічали Пашкевича в місті з кимось?

— Ні.

— Розумієте, Галино Микитівно, нам треба встановити коло людей, які оточували Пашкевича. І ваші свідчення важать надто багато.

— Розумію, та навряд чи зможу чимось допомогти. Він ішов на роботу пополудні й повертався пізно. Вечеряли — і спати. Людей, з якими спілкувався, шукайте в Будинку культури.

— Слушно, — погодився Дробаха, — ми так і зробимо. Але у вас є телефон — ніхто не дзвонив Пашкевичу?

— Ні.

— А він сам?

— Іноді. Здебільшого на роботу. Хоча… В день мого приїзду розмовляв по міжміському телефону.

— Чому так вважаєте?

— Ми хотіли зробити гарну вечерю, попрощатися з Григорієм, і я пішла в гастроном. Повертаюсь, а він розмовляє, не почув, що увійшла, кричить у трубку: «Дівчино, не роз'єднуйте, дайте договорити…» Проте нічого не вийшло, кинув трубку і тут мене побачив. Знітився трохи, я й питаю: «З ким розмовляв?» — «А-а, — каже, — ділова розмова з районом».

— З районом? — перепитав Дробаха і скоса зиркнув на мене. — В день вашого приїзду? Тридцятого червня?

— Тридцятого червня, — ствердила Коцко.

Я без слів зрозумів Дробаху й вийшов до ординаторської. Подзвонив Кольцову й попросив терміново з'ясувати, з ким розмовляв Пашкевич по міжміському телефону з квартири Коцко. Повернувшись до кабінету, побачив, як посміхається Дробаха, розпитуючи Галину Микитівну про подробиці її знайомства з Пашкевичем. Від його попередньої сухості не лишилося й сліду, очі світилися співчуттям, здавалося, зараз він погладить Коцко по голівці, і вона, розчулена цією прокурорською доброзичливістю, розм'якла й відповідала, аніскілечки не криючись.

Я трохи позаздрив цьому Дробашиному вмінню прихилити людину до себе, хоча, чесно кажучи, ловив у його тоні й фальшиві нотки: але ж я слухав їхню розмову, так би мовити, збоку, а Галина Микитівна знову переживала історію свого невдалого кохання, і їй було не до психологічних спостережень.

— Другого дня ми зустрілися в парку й довго сиділи на лавці, — розповідала. — У нього був транзистор, слухали музику, розмовляли, він казав, що почувається, як юнак, у котрого в житті все попереду, ну, котрий робить перші кроки, і щасливий, що на початку цієї дороги зустрів мене…

Різко задзвонив телефон, я взяв трубку й почув голос Кольцова.

— Приємна новина, старий! — почав Сашко весело. — Ти мене чуєш? Так от, тридцятого червня з телефону Коцко велася розмова зі Львовом. Розумієш, старий, Пашкевич напевно балакав із своєю Марусею.

— Номер телефону львівського абонента? — запитав я нетерпляче.

— А тобі хліб, так одразу з маслом і медом! — В голосі Кольцова прозвучали докірливі котки. — Гадаєш, я не поцікавився? Нічого не вийшло, розмовляли з переговорної.

— Шкода, — пробуркотів я.

— І все ж у цій розмові щось є. Бажаю успіху. — Кольцов поклав трубку.

Дробаха запитливо дивився на мене.

— Львів, — пояснив я. — Тридцятого Пашкевич розмовляв зі Львовом.

— Поїхали, — рішуче підвівся слідчий. — А вам, Галино Микитівно, велике спасибі.

Ми вийшли на вулицю, і Дробаха мовив категорично:

— Вам, Хаблак, доведеться розробляти львівську версію. Вилітайте першим рейсом. А я ще спробую поговорити із співпрацівниками Пашкевича. Потім до Києва. Триматимемо зв'язок по телефону.

На вулиці було спекотно, відверто кажучи, їхати на аеродром не дуже хотілося, та що поробиш: наказ є наказ, і Дробаха, зрештою, мав рацію: кому, як не мені, летіти до Львова.

Подумав, що Марій на цій вулиці Пекарській може бути не один десяток, навіть сотня, і морочитися з ними доведеться довго — робота ця чорна й невдячна, і взагалі ніяким Пашкевичем там, може, й не пахне.

Однак якщо Пашкевича нема у Львові, мусить же десь обертатися, і ми не заспокоїмось, поки не затримаємо його.

V

Літак пробіг по бетонованій доріжці, загальмував і почав розвертатися до будинку аеропорту. І