Спекотний липень - Ростислав Феодосійович Самбук

— Так ви разом відпочивали! — чомусь зрадів учитель. — Зайдіть увечері, Марійка обіцяла повернутися о шостій. Ви не Андрій?

Виходить, Марія Товкач познайомилася в Немирові з якимсь Андрієм, і Дичковський знає про це. А якщо дівчина довіряє йому сердечні таємниці, то вчитель мусить бути в курсі всіх її справ. Принаймні знати, де перебувала в другій половині січня.

— Ні, мене звуть Сергієм, — одповів я. — А ви не знаєте, Марія їздила після Немирова до Кривого Рога?

— Який Кривий Ріг? Для чого?

— Так вони ж домовлялися зустрітися в Кривому Розі, — безпардонно плів я далі. — Хіба не казала?

— Вперше чую.

— Значить, не їздила. Точно знаєте? — моєму нахабству позаздрив би найостанніший пройдисвіт. — Може, поїхала, не сказавши вам?

— Але ж ми зустрічалися кожного дня!

— В січні? Після Немирова?

— Так, Марійка нікуди не виїжджала зі Львова.

Ось про це мені й треба було дізнатися. Тепер мусив потихеньку відступити.

— Шкода, — зітхнув скрушно, — шкода, що так сталося. Передавайте Марійці вітання. Скажете, від Сергія.

— Але ж о шостій…

— Ми проїздом і о п'ятій вилітаємо. Вибачте, приємно було познайомитися.

Я потиснув руку вчителеві й збіг слідом за Непийводою по сходах.

Тепер лишалася остання Марія.

Марія Петрівна Лугова! І була вона в січні в Дніпропетровську, певно, і в Кривому Розі.

Правда, працювала Лугова на автобусному заводі й до продовольчих товарів не мала ніякого відношення, однак сестра Пашкевича могла й помилитися.

Ще вчора ми домовилися з Непийводою, що до Лугової підемо під виглядом представників жеку, які цікавляться збереженням житлового фонду. Старший лейтенант узяв навіть відповідне посвідчення, та воно не знадобилося — Марія Петрівна відчинила нам одразу, наче чекала на гостей, і одразу ж запросила до квартири. Мешкала в старому будинку.

Непийвода пояснив причину наших відвідин, і Марія Петрівна захвилювалася й трохи збентежилася.

— Збираємося робити ремонт, — пояснила, — а майстрів катма. Квартира велика, стеля, бачите, чотири метри, прийдуть, подивляться і тікають. Кажуть, зручніше квартири в нових будинках ремонтувати, там з табуретки стелю дістанеш, а тут, поки побілиш, сім потів зійде… — Випаливши всю цю тираду, Лугова чомусь засоромилася й почервоніла. Відступила, даючи нам можливість огледітися.

Виглядала Марія Петрівна трохи старше за свої двадцять дев'ять, а може, це тільки видалося мені, бо була жінка досить огрядна й цілком вписувалася в свою великогабаритну квартиру. Чорнява, з великим бюстом і ледь помітною смужкою вусиків над губою, вона, здавалося, мала бути жінкою бойовою й настирливою, натомість червоніла й соромилася, як старшокласниця.

Непийвода обійшов передпокій, для чогось колупнув бруднувату стінку, констатував:

— Еге ж, ремонт потрібний. Профілактичний.

— Казали, в жеку є майстри… — насмілилася вставити Лугова.

— Так… так… — не звернув уваги на її прохальні інтонації Непийвода. Зазирнув на кухню. — Недавно білили? — запитав.

— Разом з матір'ю. Минулого року, — одповіла так, наче пробачалася за таку самодіяльність.

— Непогано, — похвалив дільничний. Зазирнув до ванної й туалету. — В середньому стані…

Він посунув до кімнати, за ним я, завершувала цей напівурочистий похід Марія Петрівна.

Перша кімната — велика, з ліпною стелею й візерунчастим паркетом з прожилками чорного дерева — була трохи занедбана. Шпалери, гарні набивні шпалери жовтого кольору, потемнішали, мабуть, тому, що в будинку збереглося пічне опалення, і дим все ж потрапляв до кімнати.

— І тут — профілактичний! — суворо вимовив Непийвода. — З вами, громадяночко, хто ще мешкає? Здається, мати?

Він запитав це так, буцім звинувачував Лугову в розбазарюванні житлової площі: мовляв, удвох могли б притулитися і в меншій квартирі.

Марія Петрівна одразу збагнула цей підтекст, бо заперечила:

— Ні, ще чоловік.

— Який чоловік? — різко повернувся до неї старший лейтенант. — Згідно з домовою книгою…

— А ми лише позавчора побралися.

— Позавчора? — Непийвода метнув на мене швидкий погляд: отже, Пашкевич тут, і зараз ми братимемо його.

Я запитав:

— Чому не прописали чоловіка?

Відповіла щасливою посмішкою.

— Я ж кажу: тільки позавчора побралися. Не встигли.

— Непорядок… — пробуркотів Непийвода. Він зайняв зручну позицію біля дверей, що вели до сусідньої кімнати. — Чоловік дома?

— Звичайно. — Зазирнула у двері, покликала: — Іди сюди, котику, тут прийшли з жеку, ремонтом цікавляться.

За дверима почулося басовите кахикання — я швидко обминув Лугову, ставши ліворуч од дверей.

Марія Петрівна здивовано зиркнула на мене й відступила. Відступив і я, відступив мимовільно, бо сподівався побачити лисого Пашкевича, знав його, як свої п'ять пальців, а в дверях з'явився у майці високий патлатий молодик, кремезний, наче коваль, з волохатими грудьми.

— Добрий день, — прогудів басом і простягнув мені величезну долоню. Потиснув міцно й відрекомендувався: — Володя. Володимир Козлов, значить.

Я пробуркотів у відповідь щось невиразне: ніяк не міг оговтатися. Вже тримав у руках Пашкевича, вже затримав його, клятого бандюгу, а тут… Володя.

Володя обмінявся рукостисканням і з Непийводою, пробачився:

— З нічної зміни я, то й дозволив собі трохи покимарити.

— На автобусному також? — поцікавився Непийвода.

— Еге ж, ми з Машею разом.

— Вітаю! — сказав дільничний, але якось нещиро. Мабуть, як і я, настроївся на бандита. — Вітаю з одруженням.

Володя ніжно зиркнув на дружину. Ще не звик почувати себе в ролі чоловіка, провів рукою по грудях і засоромився.

— Вибачте, я без сорочки… А ви відносно ремонту?

— Оглядаємо житловий фонд, — ухильно відповів Непийвода.

— Ремонт зробимо, — запевнив Володя. — Найближчим часом.

— І прописатися, — зауважив дільничний. — Паспорт маєте?

— Зараз… — Володя позадкував до кімнати, повернувся з