Моя всупереч - Алекса Адлер

Вона не моя.

За спиною стуляються двері ритуального залу, відсікаючи мене від близнюків імператорів та їхньої се-авін. Там, у колі, А-атон та Са-оір зараз квапливо роздягають свою тендітну наречену, щоб удвох оволодіти її маленьким, ніжним, білим тілом. Жадібно, як зголоднілі хижаки. Поєднують свої внутрішні сутності непорушним союзом, щоб зробити цю землянку своєю законною дружиною, однією на двох. Закінчивши тим самим розпочатий мною ритуал.

І я ніяк не збагну, чому мене настільки зачіпає це. Чому хочеться повернутися і зупинити їхній обряд? Чому до шалу хочеться вихопити її з їхніх рук і привласнити собі? Вкрасти... Якби це тільки було можливо.

Але чому вона?

Це ж лише нижче створіння. Землянка. Хай навіть красива та бажана. Чому саме її образ не йде з голови? Чому саме її я так шалено хочу?

Вона дивна. Не схожа на жодну з жінок імперії. На жодну з тих, хто приходив до мене, покірно схиляючи голову і віддаючи тіло. На жодну з тих, хто раніше, ще до повної посвяти, пробуджував у мені короткочасне бажання володіння.

Тендітна і мініатюрна настільки, що її, здається, можна переламати одним пальцем. Покірна і приваблива. Пристрасна.

Видіння того, як вона жадібно цілує Са-оіра, вигинаючись в руках А-атона, сліпучим спалахом врізається в мозок. Запалює кров.

Низько загарчавши, стискаю кулаки, аби стримати свій гнів.

Вгамуйся, божевільний. Ця жінка не тобі належить.

Але яка ж вона!

Витривала настільки, що спромоглася прийняти в собі енергію двох найсильніших ашарів імперії, і навіть насолоджуватися близькістю з ними. Зуміла впоратися з їхньою силою, витримати їхню пристрасть у ритуальному колі, навіть будучи невинною.

Прийняла дар Абсолюта.

Вона змогла б прийняти й мене.

Мені сниться це щоночі. Її тонке тіло, що звивається в моїх руках. Під мною. Поштовхи члена у її шовковисту глибину. Широко розплющені очі й гортанні стогони... крики... Я б брав її цілими ночами безперервно. Щоб витравити нарешті зі своєї голови.

У моїх снах саме мене цілує маленька Ліна. Мені посміхається та мені радіє. Мені дарує свою ніжну ласку.

Знати б ще, чому мені так сильно цього хочеться, що я так люто заздрю ​​її се-аран?

Я не розумію, як таке недосконале, на перший погляд, створіння може стільки всього поєднувати в собі?

Чому бентежить не тільки моє тіло, а й розум?

Мені треба зрозуміти, що в ній такого!

І скоро я зрозумію. Вони не матимуть виходу. Абсолют все вирішив за нас, коли нагородив дівчисько даром провидиці. Вже багато століть в імперії не народжувалося Око Абсолюта. І раніше вони найчастіше з'являлися серед жінок саме мого Дому. Повелителям доведеться допустити мене до своєї се-авін, як наставника. Самі вони не впораються. Хоча, підозрюю, що спробують.

Можливо, тоді я зможу нарешті переконатися, що нічого особливого в ній немає. Що це лише екзотична іграшка моїх вічних суперників. Заборонений плід.

Видихаю, нарешті заспокоївшись.

Так.

Швидше за все, так воно і є. Абсолют її обдарував лише тому, що розум землянки виявився досить гнучким, схильним до навіювання. Керованим. Ідеальне вмістилище сили.

І якщо вона дозволяє Повелителям керувати нею у всьому, то, можливо, дозволить і мені. Можливо, я зможу пробратися до її розуму, якщо правильно зіграю на слабкостях. Мабуть, тут і мій фізіологічний інтерес до неї може зіграти мені на руку. Жінкам подобається бути бажаними.

Тихий шерех в абсолютній тиші здається майже оглушливим.

− Все чатуєш, Чотжаре? Як вірний сторож Володарів? − розвертаюся я до безмовного.

Дратує цей бронзовий. Занадто хитрий, підступний і пильний. Все бачить, знає. І стереже Ліну, найголовніший скарб імператорів. Кривлюсь насмішкувато:

– Хоча ні, почекай. Тепер ти хранитель їхньої се-авін. І як це, спадкоємцю однієї з найсильніших ліній Бронзового Дому, стати нянькою для безрідного дівчиська?

На-агар у відповідь лише уїдливо шкіриться, облизуючи гострі ікла довгим язиком. І демонстративно показує мені на сходи, вимагаючи піти.

Хм. Що ж, я піду.

Все одно ненадовго.