Спекотний липень - Ростислав Феодосійович Самбук
Тепер можна було побачити, що Фоняков вивантажує з автобуса залізне ліжко. Спинки вже витягнув і притулив до огорожі, сітка, мабуть, була важка чи погано проходила в дверцята — відчинив хвіртку й погукав:
— Іди сюди, Борисе, допоможи!
Я виразно чув кожне його слово, хоч до автобуса лишалось метрів п'ятдесят. Він точно сказав: «Борисе», і мені захотілось приспішити крок, але одразу затамував це бажання, тільки стиснув лікоть Крушельницькому, і той кивнув мені у відповідь.
Фоняков перегородив сіткою тротуар, ми могли б обійти машину бруківкою, однак Толя зупинився за кілька кроків, спостерігаючи, як смикає Фоняков сітку.
— Допомогти, діду? — запитав.
Той озирнувся неприязно. І в цей час із хвіртки на вулицю вийшов Пашкевич. Лисий бандит у легких парусинових штанах і смугастій сорочці з короткими рукавами. Він ковзнув по нас коротким поглядом і заходився допомагати Фонякову.
— Підіймай, батя, — скомандував.
Я ступив уперед, наче хотів обійти Пашкевича. Схопив його руку й викрутив за спину.
Пашкевич зрозумів усе одразу — мав блискавичну реакцію, — крутнувся й ледь не вирвався. Вдарив мене ногою в живіт, брудно вилаявся, рвонувся до садиби, але Толя встиг схопити його за другу руку.
Клацнули наручники, й лисий осів на тротуар.
— Спокійно, Пашкевич! — мовив Крушельницький владно. — Досить тобі комизитись!
Лисий сидів на тротуарі й дивився на нас з ненавистю. Звичайно, я не чекав вдячності в його погляді, та стільки люті випромінювали очі, що її вистачило б не тільки на нас з Толею, а на цілий карний розшук.
— У-у, гади! — просичав.
Мене не обходили його емоції — прослизнув у хвіртку, ледь не наскочивши на огрядну жінку в брудній кофті.
— Вам кого? — зупинилася навперейми.
Я обминув її, відсторонивши не дуже ввічливо, й збіг на високий ґанок. Звідси двері вели до відкритої веранди, а там стояла й злякано дивилася на мене вчорашня білява красуня.
— Марія Щепанська? — запитав я.
— Марія… — відступила жінка. — Звідки ви й що вам потрібно?
— Міліція! — мовив я, мабуть, надто голосно. Та що міг, зробити, не втримався. — Міліція, і ви затримані, Марія Щепанська!
Стояла вродлива, грудаста, молода й самовпевнена, а відсахнулася — згорбилась, посіріла, й шкіра на обличчі взялася зморшками. Однак я ні на мить не пожалів її, і не тому, що загрубів на міліцейській роботі: адже знала, що робить, свідомо йшла на злочин. Гадала — минеться. Та не минулось, не могло минутися, і нехай це знають усі: нікому не минеться!
Того ж дня Дробаха провів перший допит.
Пашкевич не признавався ні в чому, все відкидав, викручувавсь, як міг. Та його чекали ставки віч-на-віч, речові докази, до того ж під час обшуку в кімнаті лисого знайшли понад тридцять тисяч карбованців: гроші за продану «Волгу» та видурені в довірливих покупців килимів.
Щепанська, навпаки, не заперечувала нічого. Плакала, розповідала все, сподіваючись, що щиросерде каяття хоч трохи пом'якшить її долю. З'ясувалось: вона переїхала до Львова, дізнавшись, що мати мешкає неподалік. Фонякова, що кинула колись дочку напризволяще, тепер зрозуміла, що може мати з неї зиск. Ніхто не знав, що Щепанська часто їздить до матері: товари й гроші, які вона вкрала, працюючи продавщицею, зберігались у Фонякових.
Запланувавши аферу з килимами, Пашкевич домовився з Фоняковим, і той за сто карбованців дістав у сусідньому районі в знайомого шофера «рафик»: офіційно, згідно з путівкою, машина в ці дні перебувала у відрядженні.
Я вирішив вилетіти до Києва першим же завтрашнім рейсом. Зробив би це ще й сьогодні, та останній літак уже піднявся в повітря.
Ми з Дробахою і Крушельницьким стояли біля управління й радились, як бути. Толя наполягав, що кінець нашої великотрудної справи слід обов'язково відзначити скромною вечерею, хоч у таку спеку навіть сама думка про ресторан видавалася недоречною. Нарешті ухвалили: поїхати в кафе, що в Стрийському парку.
Крушельницький пішов організовувати машину, а ми з Дробахою перейшли на протилежний бік вулиці, в тінь від великого каштана. Настав вечір, та було душно, мабуть, збиралася гроза.
Дробаха притулився спиною до каштанового стовбура, подмухав на кінчики пальців, сказав якось невизначено:
— Спекотний місяць липень…
І було незрозуміло, що мав на увазі: справді спекотну погоду в нинішньому липні чи був у цих словах значно більший і абсолютно ясний для мене підтекст.
Оглавление I II III IV V
