Спекотний липень - Ростислав Феодосійович Самбук

Може, це виглядало не дуже етично, проте Марія Василівна сама запросила нас до квартири, а етики, якщо тут перебував бандит і вбивця, дотримуватися зовсім не обов'язково.

Однак у кімнаті не було нікого: гарній, великій, сонячній кімнаті з відчиненими вікнами.

Я подумав, що навряд чи Пашкевич стрибав би з третього поверху, але все ж пройшов до вікна й визирнув на вулицю. Вікна виходили не на Пекарську, а на Чкалова, вулиця порожня, дві жінки про щось теревенять на протилежному тротуарі. Все спокійно.

Я відійшов од вікна й запитав у Труфинової:

— У вас ніхто не гостює?

— Ні. — Вона оговталася й дивилася відкрито: — Ви когось шукаєте? У мене нікого нема.

— Нікого ми не шукаємо, — заспокоїв її Горлов. — Товариш з міської міліції, нам доручено роз'яснити людям правила паспортного режиму.

— Влаштовуйтеся, — вказала на стільці біля столу, вкритого дещо старомодною плюшевою скатертиною. Сама сіла з другого боку столу й прикрила коліна краєм скатертини.

Горлов розповідав Труфиновій щось про паспортні правила, а я уважно огледів кімнату й не помітив жодної ознаки перебування тут чоловіка. Скориставшись з паузи в розмові, вставив:

— Гарно у вас у квартирі, затишно. Одна живете?

— Одна! — підвела на мене очі з викликом: мовляв, яке твоє діло.

— Чудово засмагли, — перевів розмову на інше. — Кримський загар?

— Брюховицький, — посміхнулася. — Я через день працюю, то на Брюховицьке озеро їжджу.

Те, що Брюховичі — приміське селище, я вже знав. Зробив ще одну спробу одержати від Труфинової потрібну інформацію:

— У відпустці вже були?

— У січні.

— Їздили кудись?

— До подруги на Вінниччину. Велике село під Козятином, та нудно. Після різдва купили путівки й до Яремчі. Ніколи не були в Яремчі?

Я похитав головою: чув, що взимку, особливо коли багато снігу, там чудово, збиралися колись з Мариною поїхати, однак, як завжди, щось завадило.

— Ми з Надією на лижах навчилися їздити. — Труфинова посміхнулася: видно, згадки справді були приємними.

— У пансіонаті мешкали?

— Там такі гарні будинки. Дерев'яні, у кімнатах живицею пахне.

Ми з Горловим перезирнулися: у щирості Труфинової важко сумніватися, і нам, певно, слід було закруглятися. То більше, що сьогодні ввечері чи найпізніше завтра вранці зможемо одержати повідомлення з Яремчі — чи справді Марія Василівна перебувала там у другій половині січня, саме тоді, коли Пашкевич познайомився із своєю «львів'яночкою».

Я підвівся.

— Якщо можна, склянку води, — попросив.

Труфинова взяла із серванта склянку — дешеву підробку рід кришталь — і попрямувала до кухні.

Я подався за Марією Василівною: пити, власне, зовсім не хотілося, з огидою думав про теплувату хлоровану воду з-під крана. Але ж мусив обдивитися всю квартиру.

Поки Труфинова спускала воду, щоб стала холоднішою, встиг зазирнути у ванну. Мені вистачило буквально секунди — все ж маю треноване око, — щоб встановити: чоловіком тут і не пахне. Нема другої зубної щітки, бритви, помазка чи тюбика мильного крему.

Я зовсім заспокоївся і поспішив до кухні, де вже із задоволенням спорожнив склянку, бо Марія Василівна догадалася кинути до неї кубик льоду.

Труфинова мені сподобалася, і я щиро порадів, що це не вона зійшлася з Пашкевичем, — скалічив би життя такій гарній дівчині. Запитав, наче й нічого не знав про неї:

— Працюєте чи вчитеся?

— Одразу й те й те.

— Заочно?

— В торговельно-економічному. А працюю продавщицею.

Я подякував за воду, і ми з Горловим розпрощалися з симпатичною продавщицею, яка незабаром, чомусь у мене виникла тверда впевненість у цьому, стане щонайменше директором гастроному.

— Запит до Яремчі? — це були перші слова, мовлені Горловим на вулиці.

Мені сподобалась кмітливість дільничного: симпатія симпатією, а наша робота вимагає фактів, емоції можуть і підвести.

— Так, подзвоніть Крушельницькому, — ствердив.

Поки старший лейтенант бігав до телефону-автомата, ми з Непийводою повільно почимчикували Пекарською.

Будинок, де мешкала наступна Марія — Марія Сидорівна Сатаневич, — стояв на протилежному боці вулиці. Це також була дільниця Горлова, і Непийвода знов-таки лишився підстраховувати нас біля брами.

У Києві тай взагалі на Східній Україні нема таких будників: із довгими суцільними балконами, куди виходять двері з квартир. П'ять дверей на залізному балконі, за кожною — квартира, все якось оголене, мабуть, тут кожен знає, що робиться у сусіда, принаймні непомітно зайти до квартири неможливо.

Складаючи графік наших сьогоднішніх, як охрестив їх Непийвода, «культпоходів» до Марій, ми спеціально вирішили у першій половині дня відвідати Сатаневич: подзвонивши вчора до кулінарного цеху ресторану, дізналися, що Марія Сидорівна захворіла й вже третій день не працює. Гадали, що застанемо її вдома.

Дзвінка не було, і Горлов погрюкав в оббиті жовтим дерматином двері.

Ніхто не відгукнувся, старший лейтенант погрюкав сильніше, лише тоді почулося якесь шарудіння, двері обережно прочинилися, і в щілину визирнула літня жінка в хустці. Це була не Марія Сидорівна, тій ледь сповнилося тридцять, і Горлов запитав:

— Чи можемо побачити Марію Сидорівну Сатаневич?

Видно, міліцейська форма не збентежила стару, навпаки, заспокоїла, бо зняла з дверей ланцюжок, вийшла на балкон і відповіла привітно, приклавши руку до серця:

— Дуже перепрошую, та нема Марічки. Побігла на базар.

— А нам сказали, що вона хвора.

— Так то ж Юрко-шибеник! — креснула долонями. — Ми гейби всі перестрашилися: влітку, а воно горить, торкнутися не можна… Та відступило вже, і Марічка на базар по курку побігла. Зупи вар'яту зварити.

Усю цю інформацію бабуся виголосила без упину, і я подумав, що ми, чекаючи на Марію Сидорівну, зможемо одержати безліч дуже цікавих і корисних відомостей.

Підштовхнув старшого лейтенанта, і він мовив цілком офіційно:

— Мусимо побалакати з громадянкою