Спекотний липень - Ростислав Феодосійович Самбук

— Голова… голова болить, і млосно мені.

Дробаха співчутливо нахилився над ліжком.

— Лікарі роблять усе, щоб полегшити ваші страждання, шановна, — промовив м'яко. — Вони дозволили нам кілька хвилин порозмовляти з вами, якщо не заперечуєте. Ми із слідчих органів і хочемо з'ясувати дещо.

Жінка не відповіла, заплющила очі, й це можна було сприйняти і як згоду, і як відмову.

Дробаха вирішив одразу поставити всі крапки над «і». Можливо, це було не дуже правильно з медичної точки зору, можливо, я повів би розмову трохи інакше, поступово підводячи хвору до повного усвідомлення того, що сталося, але, зрештою, Іван Якович був певний, що невеличкий струс не пошкодить Галині Микитівні.

— Я хотів би, щоб ви одразу дізналися: вас отруїли, і отруїв чоловік, якому ви писали рекомендаційного листа до Києва. Що це за чоловік і як потрапив до вас?

Усе ж він мав рацію, цей досвідчений прокурорський вовк: Коцко розплющила очі й відповіла більш-менш спокійно:

— Я догадувалася про це. Знаєте, тут у лікарні кажуть всяке, і няня встигла повідомити, що отруїлися ми вдвох, я і Григорій. Ось і подумала: якщо я і Григорій, то це вробив він… Та як можна? Олег… Ми збиралися одружитися…

Тепер вона по-справжньому захвилювалася, і Дробаха заспокійливо погладив її по руці.

— Трапилося непоправне, шановна, — мовив, — і треба дякувати долі, що все так скінчилося. Проте цей Олег мусить бути покараний, він утік, і наш обов'язок розшукати його. Назвіть прізвище Олега.

— Пашкевич. Але ж він присягався… У нього важке життя, все якось не склалося, відбував покарання…

— Відбував покарання? — Я відчув, як напружився Іван Якович. — Пашкевич Олег? Як по батькові?

— Володимирович.

— Де ви познайомилися з ним?

— Так він же наш, криворізький. В автобусі їхали разом, розбалакалися. Потім ще зустрілися.

— Коли познайомилися?

— На початку травня.

— І відразу почали зустрічатися?

— Він такий симпатичний: веселий і уважний.

— Ви самі запропонували йому переїхати до вас?

Мені видалося це запитання трохи нетактовним, мабуть, і Галина Микитівна сприйняла його так само, бо трохи помовчала й відповіла неохоче:

— Так уже трапилося.

— Ви бачили документи Пашкевича?

— Так.

— Як дізналися, що він звільнився з колонії?

— Олег не крився від мене. Казав, що помилився в житті, що так помилятися можна тільки раз, і в нас так усе ладилося…

Оце слово «ладилося» вирвалося в неї, певно, випадково, та воно якнайкраще визначало характер стосунків між Галиною Микитівною і Пашкевичем.

В управлінні ми встигли ознайомитися з протоколом опитування сусідів Коцко і знали, що життя в неї не склалося: прожила з першим чоловіком лише кілька місяців, і ось десь уже під сорок нарешті посміхнулося щастя. Цей нахаба задурив їй голову, а чи багато потрібно жінці, коли, здається, вже нічого не світить?

— А як потрапив до вас Григорій Жук? — запитав Дробаха.

— Друг Олега. Він приїхав на кілька днів, потім подалися до Києва. Олег мусив допомогти йому в якійсь справі. Коли повернулися, я поїхала у відрядження до Дніпропетровська. Олег попросив, аби Григорій перебув до мого повернення, а позавчора влаштували прощальну вечерю. Все було так гарно, Григорій, правда, трохи перепив… — Коцко нервово зібгала ковдру, і я зрозумів, що їй стало погано.

Дробаха збагнув це також, нахилився над ліжком, мовив співчутливо:

— Вибачте, будь ласка.

Обличчя в Галини Микитівни нараз якось посіріло, посміхнулася вимучено.

— Він був такий веселий і милий, а сам… — Вона не доказала й махнула рукою.

Лікар, який сидів з протилежного боку ліжка, подав знак, що розмову треба кінчати, і ми вийшли з кімнати. Кольцов нетерпляче ступив крок нам назустріч, і Дробаха не став випробовувати його терпіння:

— Пашкевич? — запитав коротко. — Олег Володимирович Пашкевич?

Сашко замислився лише на дві-три секунди.

— Аферист, — відповів упевнено. — Шахрай і аферист з розмахом. Відсидів десять років. Наш рідний, криворізький.

Мене все ж не полишав сумнів.

— Шахраї рідко йдуть на мокру справу. Щось я не пам'ятаю…

— Не забувайте про Жука, — вставив Дробаха. — Який у Києві назвався Василем. Але як він злигався з Пашкевичем?

На це запитання ми одержали відповідь буквально через кілька годин. Виявилося, що Пашкевич з Ведмедем відбували покарання в одній колонії. І ще з'ясувалося, що в Кривому Розі живе двоюрідна сестра Пашкевича: він мешкав разом з нею до ув'язнення.

Після обіду ми зібралися на невеличку нараду. Дробаха, Кольцов і я: Іван Якович вирішив, що Доценко мало чим допоможе нам. Зрештою, він мав рацію, і начальник управління погодився з цим.

У ситого Дробахи був умиротворений вигляд, він рідше дмухав на кінчики пальців, переплів руки на грудях, відкинувшись на спинку стільця.

Почав, підморгнувши нам:

— Що ми маємо на сьогоднішній день? Маємо багато і не маємо найголовнішого: убивці. Цього нахаби Пашкевича, як каже Хаблак. Я вважаю так: Пашкевич знюхався із Жуком ще в колонії. Вийшов на волю трохи раніше, точніше, на п'ять місяців, і вони домовилися зустрітися в Кривому Розі. Пашкевич мешкав спочатку в двоюрідної сестри, в нею ми зараз побалакаємо, влаштувався на роботу художником до Будинку культури. Колись учився в художньому технікумі, має здібності, в колонії навіть оформляв стінгазету й взагалі прославився як художник. Йому підробити печатку чи підпис — раз плюнути. Чекаючи Ведмедя з колонії, детально розробив план операції по продажу автомобіля. Сам не міг здійснити її, правильно сказав Хаблак, шахраї самі рідко коли відважуються на мокрі справи, та й взагалі кишка тонка в нього. За цей час познайомився з Коцко, вона його цілком влаштовувала: самотня жінка, має окрему квартиру, ну, а язик у нього добре підвішений