Спекотний липень - Ростислав Феодосійович Самбук

— Така, Сашко, справа, — почав я і побачив, як став серйозним Кольцов: припинив крутіння, повернувся до нас і аж шморгнув носом. — Така, значить, справа, Сашко, — повторив я. — Є тут у вас два типи, і мокра справа за ними.

— Мокра? — не повірив Сашко. — Ми тут усіх знаємо, як добра хазяйка курей. Щось не віриться.

Я коротко розповів про справу, яка привела нас до цього нескінченного міста: їхали вже двадцять хвилин, а йому нема кінця й краю, кажуть, тягнеться кілометрів на шістдесят.

Кольцов уважно вислухав мене, подумав і мовив розважливо:

— Мушу розчарувати вас. Ти сказав: вулиця Весняна, вісім? Коцко Галина Микитівна?

— Ну й що? — занетерпеливився Дробаха.

— Розбираємось… — невизначено відповів Кольцов. — Здається, ви трохи припізнилися. Як мінімум, на два дні. За цією адресою вчора зареєстрований нещасний випадок. Отруєння газом із смертельним результатом. Але хазяйку вдалося врятувати.

Я розгублено мовчав, а Дробаха запитав так, наче нічого й не сталося, — тепер я міг вповні оцінити силу його характеру:

— Смертельний випадок, кажете? Цікаво! І хто ж?..

Кольцов зрозумів його з півслова.

— Місяць тому звільнився з колонії. Прізвисько Ведмідь. Григорій Жук, мав п'ятнадцять років за озброєний бандитизм.

— Ого! — вигукнув Дробаха.

Сашко крутнувся на сидінні.

— Зовсім новий поворот у справі, — сказав захоплено. — Наші хлопці гадали: нещасний випадок. Чайник стояв на плиті й залив пальник. А хазяйка квартири й Ведмідь зовсім п'яні.

— Ведмідь не лисий? — запитав я.

— Здається, ні.

— Третій… — втрутився Дробаха. — Той, що продавав машину й назвався Чернишом. Треба шукати третього. Грошей на квартирі не знайшли?

— Ні.

— Тоді точно — він. У якому стані Коцко?

Кольцов розвів руками.

— Я не лікар.

— Ось що, — вирішив Дробаха. — Треба оглянути квартиру Коцко ще раз, а потім поговорити з нею.

В управлінні Дробаха швидко домовився про те, що Кольцов підключиться до розшуку. Потім нас познайомили із старшим оперативної групи, котра провадила огляд квартири Коцко, й ми поїхали на Весняну.

Тепер попереду сидів старший лейтенант Доценко, а ми втрьох тіснилися позаду. Доценко не озирався, видно, трохи нервував. Я розумів його: завжди неприємно, коли твої висновки ставляться під сумнів, але ж утричі неприємніше, коли приїздять столичні працівники: якщо зробив не так, розголос мало не на всю республіку.

Квартира Коцко — на першому поверсі стандартного п'ятиповерхового будинку. Доценко зняв з дверей печатку, і ми зайшли всередину. Тут збереглося все так, як було, коли приїхали швидка допомога й оперативна група міліції. На столі три пляшки з-під горілки, дві порожніх, в третій — на денці. Великими кусками нарізані ковбаса й сир, недоїдені рибні консерви, на сковорідці — залишки яєчні а картоплею. Незастелене ліжко в кімнаті, розкладушка и подушкою і ковдрою на кухні.

Дробаха пройшовся квартирою, запитав у Доценка, тицьнувши пальцем у незастелене ліжко:

— Коцко лежала тут?

Старший лейтенант почав пояснювати:

— Вона тут спала, але, певно, щось відчула вночі, бо сповзла з ліжка, і ми знайшли її біля дверей. А Ведмідь в кухні на розкладушці…

— Еге ж, — кивнув Дробаха, — з-під дверей тягнуло, тому Коцко і врятувалася.

Я пройшов на кухню, попросив Доценка:

— Дайте-но мені протокол огляду квартири. — Уважно вивчив його і зауважив: —Тут констатується, що в плиті не були закриті два крани: правого крайнього пальника, на якому стояв повний чайник, і духовки. Ви дійшли висновку, що нещасний випадок стався після того, як кипляча вода залила пальник і погасила вогонь. Як же бути з духовкою?

Старший лейтенант знітився.

— Так були ж п'яні, — одповів не дуже впевнено. — Обоє п'яні, бачите, мало не три пляшки спорожнили, могли випадково й другий кран відкрити.

— Киньте, — обірвав його Дробаха не дуже-то й ввічливо, — не виправдовуйтесь. Огляд квартири проведено поверхово, ви були в полоні своєї версії і все підганяли під нещасний випадок. А тут — злочин.

— Бачите, на столі дві чарки й дві тарілки, — зробив ще одну спробу виправдатися Доценко. — Їх було тільки двоє, Ведмідь і Коцко.

Я підійшов до сушилки посуди, витягнув не дуже чисту тарілку.

— Дайте на аналіз, — сказав Доценкові, — і переконаєтесь, що залишки їжі на ній ідентичні тій, що на столі. Ось вам і третій.

Старший лейтенант тільки стенув плечима, а Кольцов, поплескавши його по плечі, сказав:

— Мусиш визнати помилку, Костю, нікуди не дінешся.

— Справу ще не закрито, — огризнувся той, — я збирався сьогодні допитати Коцко, і все одно істина б восторжествувала.

— А коли б Коцко померла в лікарні? — запитав Дробаха.

— Вам добре, ви знаєте, що мусив бути третій…

Я розізлився.

— Ви оглянули квартиру недбало, — мовив різко, — і, зрештою, треба визнати це. Гляньте на ліжко: подушки невеличкі, і, якщо б жінка лягла сама, поклала б їх одна на одну. А вони лежать поруч. Померла б Коцко, ми б не приїхали, і все списується на нещасний випадок. Саме цього й прагнув злочинець, убивця, а ви так злегковажили.

Дробаха, певно, вирішив, що суперечки зараз ні до чого. Досить рішуче поклав їм край, запропонувавши їхати до лікарні. Ми знали, що Галина Микитівна Коцко почувається зле, однак лікар дозволив порозмовляти з нею.

Те, що Коцко лише дивом не потрапила на той світ, я зрозумів з першого погляду. Була вона якась жовто-бліда, буцім воскова, очі запали, риси обличчя загострилися, мов у покійника, і руки, що лежали на ковдрі, ледь-ледь тремтіли.

Дробаха сів біля ліжка, я зупинився трохи оддалік, але так, щоб не пропустити жодного слова Галини Микитівни. Якщо, звичайно, вона схоче розмовляти з нами.

Дробаха в своїх рогових окулярах і білому халаті нагадував