Спекотний липень - Ростислав Феодосійович Самбук

— Як назвалися ваші гості?

— Брат Галини — Олег Володимирович Черниш. А товариш його. — Василь. Якось незручно було запитувати прізвище.

— І вони, виходить, не показали своїх документів?

Жінка почервоніла.

— Ну що ви! Галя — моя подруга, й вимагати. документи в її брата! Невже я вчинила неправильно?

— Так, неправильно. Але про це потім. Коли поїхали ваші гості?

— Вранці двадцять першого. Заздалегідь купили квитки на поїзд. Влітку, знаєте, важко…

— Де познайомились з Галиною Коцко?

— Минулого року в Ялті. Мені дали путівку до будинку відпочинку, Галі теж, і мешкали ми в одній кімнаті. Симпатична жінка, трохи старша за мене.

— Що робить у Кривому Розі?

— У нас професії споріднені. Вона — бухгалтером на руднику, а я теж у бухгалтерії.

— На якому руднику працює Коцко?

— Галя казала, та не пам'ятаю.

— Листуєтесь з нею?

— Трохи. Вона до себе запрошує. Ну, ще поздоровлення із святами…

— Заміжня?

Надія Федорівна посміхнулась якось сумно.

— У нас із нею долі однакові.

— Розлучена?

— Так.

Власне, я дізнався і так уже надто багато, але все ж запитав:

— І як поводилися ваші постояльці?

Надія Федорівна знизала плечима.

— Олег Володимирович такий потішний, жартував усе… А Василь — мовчун.

— У нього чубчик наперед зачесаний?

— Наперед, а що?

— Та нічого страшного.

— Однак міліція цікавиться ними! Мене вони не кривдили.

Сумніватися в щирості того, що казала Андрієвська, мене не було підстав, проте й відкритися не мав права. Сказав напівправду:

— Ми затримали спекулянта, він купив у Галиного брата магнітофон — ось і розслідуємо справу.

— А я гадала: щось серйозне… — зітхнула з полегшенням.

— І все ж дуже прошу вас нікому не казати про нашу розмову.

— Розумію.

— З вашого дозволу я візьму цього листа, — показав на конверт. — Може згодитися.

— Беріть. Слава богу, дрібниця якась — магнітофон, а то вже гадала…

Я підвівся. Тепер мав якомога скоріше зустрітися з Дробахою.

Треба ж таке: іноді тижнями шукаєш якусь ниточку, і вона все не дається до рук, а тут за день, навіть не за день, за півдня, дізнатися стільки!

Прямий вихід на бандитів, навіть адресу в Кривому Розі знаємо. Ну, може, Черниш там і не мешкає, однак у мене не було сумніву, що через Галину Коцко ми відразу вийдемо на лисого бандита і його помічника.

Як його? Василь? Вася чубатий вилежувався отут, у цій кімнаті, під неземної краси ромашками…

А другий — жартівник! Нічого собі — жарт: вбили людину, продали машину, кількох людей обвели навколо пальця…

Я розлютився, як диявол на упертого спасенника, але нічим не виказав свого стану. Все одно найближчими днями відіграємося.

Розпрощався з Надією Федорівною й поїхав до прокуратури.

Дробаха, слухаючи мене, дмухав на кінчики пальців і аж крутився на стільці.

— Ну й молодець! — казав. — Ну й щасливчик! Пестунчик долі ви, Хаблак, не інакше. Щасливчик у погонах, їй-бо, з вами не занудьгуєш.

Я подумав, що воно, звичайно, краще сидіти в кабінеті й потім не шкодувати епітетів, ніж крутитися по радіомайстернях, проте одразу притамував цю думку, як недостойну: робимо одну справу, й невідомо ще, як воно все обернеться.

Так, зрештою, і сталося: нам з Дробахою довелося ще добряче попрацювати, поки поставили останню крапку в цій справі, але тоді я був сповнений оптимізму, до речі, так само, як і слідчий. А він, ще раз подмухавши на пальці іі потерши долоні, запропонував:

— Ввечері на поїзд, завтра вранці в Кривому Розі, згодні?

Я покрутив головою: цілу ніч витрачати на поїзд, коли ввечері ми з Мариною можемо піти в кіно.

— Літак! — заперечив. — Я вже довідався, завтра о восьмій п'ятнадцять рейс, і через годину будемо на місці.

Мабуть, Дробаха не був у захопленні від моєї пропозиції, воно й справді — у вагоні спокійніше: пий чай, дивись у вікно, висипляйся під стукіт коліс, та сьогодні я був на коні, і йому довелося змиритися.

— Однак, — зробив останню спробу, — як з квитками? У розпал сезону…

— Беру на себе. — Я відрізав йому всі шляхи до відступу. — З карним розшуком ще рахуються.

Він підозріло зиркнув на мене: чи не принижую роль його вельмишановної установи; не побачив на моєму обличчі ані тіні зневаги й заспокоївся.

— Я викличу машину пів на восьму. — Все ж дошкулив мені: таким правом я не користувався і мусив трястися до Жулян тролейбусом. — Куди за вами заїхати?

— На Русанівку. — Я знав, що Дробасі доведеться робити великий гак, та не відчував жодних докорів сумління: сам напросився.

Наступного ранку ми прибули до Кривого Рога без запізнення. Літак злетів точно за розписом, погода стояла чудова, нас не трясло, і на початку десятої вже розмістилися в сірій міліцейській «Волзі».

Ми з Дробахою зайняли заднє сидіння, на передньому сидів мій старий знайомий Сашко Кольцов — гроза криворізьких злодіїв і великий знавець усіх тонкощів розшуку, він крутився на сидінні, показуючи нам міські визначні місця, я знав, що він крутиться ще від цікавості: недаремно ж два таких аси, як Дробаха й Хаблак, прилетіли до Кривого Рога!..

Я подумав про себе як про аса без удаваної скромності, зрештою, за десять років праці в карному розшуку набув деякого досвіду і бачив, якими очима дивляться на мене новачки. Що ж, дещо ми можемо, і найкращим