Спекотний липень - Ростислав Феодосійович Самбук
З фотографії дивилася справді вродлива дівчина: з високою зачіскою, великими очима й виточеним носом. Лише глянувши на знімок, я збагнув, що цей пройда Кішчин Хвіст таки має рацію.
— Во-во, — Борине обличчя розпливлося в солодкій посмішці, — я ж кажу: кадр — що треба!
— Я тобі дам: кадр! — обірвав його директор. — То наша Надійка, передовик виробництва!
— Чи можна з нею поговорити? — попросив я.
— На жаль… — розвів руками. — Дочка в неї захворіла, дзвонила, що має лікарняний по догляду. Та живе на Кіквідзе, чотири зупинки тролейбусом.
— Заміжня?
— Розвелася минулого року. Ну-ну! — насварився пальцем на Рибчинського, який потирав руки. — У неї такі, як ти, не проходять. Серйозна жіночка.
— Я що — рудий? — образився Кішчин Хвіст.
— Не рудий, а трохи того… — директор покрутив пальцем біля чола. — Виховувати треба.
— Мене? Виховувати? — скипів Бора. — Я майстер-радист, а ви…
Їхня суперечка могла затягнутися, це аніскілечки не влаштовувало мене, і я попросив адресу Надійки-передовички. Прізвище її було Андрієвська, Надія Федорівна Андрієвська — касир кредитного відділу універмагу.
Надія Андрієвська виявилась справді жінкою вродливою. То більше, що стояла вона зараз переді мною без усіляких, якщо можна так висловитися, нашарувань у вигляді пудри, помади й туші. Не чекала нікого й не збиралася нікуди виходити: була зачесана недбало і одягнута в легкий халатик, який погано сходився на грудях. Дивилася насторожено й трохи збентежено: зрештою, кому приємно, коли застають тебе одягнену по-домашньому, і цей незваний гість до того ж іще з карного розшуку…
Вона вибачилася, пропустила мене до кімнати в кінці коридора, а сама зникла за дверима навпроти, де відразу почалося якесь шарудіння й почувся шепіт. Видно, пояснювала дочці, хто завітав до них, і заспокоювала її.
Кімнатка, куди я зайшов, була обставлена просто, однак зі смаком. Звичайні стандартні меблі, невеличкий килимок на підлозі, дешеві керамічні вази й скляний посуд у серванті — все промовляло про достаток невеличкий, хоча й сталий.
Вишуканість кімнаті надавали два букети квітів. На столі стояли ромашки, а у високій вазі на підлозі сині лісові дзвіночки. Я подумав, що, певно, розкішні троянди в цій кімнаті не виглядали б так доречно, як оці ніжні квіточки.
Надія Федорівна не примусила себе довго чекати, вона з'явилася через кілька хвилин, проте встигла використати їх з користю для себе: поміняла халат на просту бавовняну сукенку й трохи пройшлася помадою по губах. Знала, що губи в неї маленькі, і зробила їх довшими, може, на пів-сантиметра чи сантиметр, але цього цілком вистачило для повної гармонії.
Андрієвська сіла за стіл, зіперлася на нього ліктями і втупилася в мене, чекаючи запитань.
Я ще раз вибачився за вимушений візит, пояснивши, що такі відвідини приносять і мені мало радості, та, що поробиш, входять у коло обов'язків.
Верзучи всю цю ахінею, уважно спостерігав за Надією Федорівною: поява інспектора карного розшуку не могла не насторожити чи не налякати її, однак дивилася спокійно й очікувально, може, правда, мала дивовижну витримку.
Нарешті, навикаблучувавшись перед Андрієвською досхочу, я й поставив оте найважливіше запитання, заради якого й завітав сюди:
— Десь два тижні тому, а точніше, сімнадцятого червня, ви розмовляли на бульварі біля універмагу з лисим чоловіком у блакитній тенісці. Хто він?
— Брат моєї подруги, — одповіла не вагаючись.
— Брат?.. Подруги?.. — Серце в мене зайшлося від почутого. — Ви знаєте його прізвище та адресу?
— Звичайно. Вони живуть з сестрою разом.
Блокнот був уже в мене в руках. Але все одно запам'ятав би на слух з першого разу.
— Кривий Ріг, вулиця Весняна, вісім. Хоча почекайте… — Дістала з шафи конверт, поклала на стіл. — Бачите, одержала від Галі.
Я записав адресу, не в силі стримати радість. Андрієвська помітила це, бо запитала:
— Що сталося? Такий симпатичний чоловік…
Мені було важко погодитись з її надто категоричним і передчасним твердженням, однак нічим не виказав цього.
— І з якого приводу ви зустрілися біля універмагу? — запитав.
— Так він же мешкав у мене, — мовила просто. — Ось у цій кімнаті з товаришем. Галя попросила, хіба я могла відмовити?
Мимоволі я ще раз оглянув кімнату. І це ж треба: на дивані, де я зараз сиджу, спав, виніжувався лисий убивця. Другому, мабуть, поставили розкладушку. І все ж не дав гнівові заполонити серце, запитав сухо, навіть якось протокольно:
— Я зрозумів так: ваша подруга, — зиркнув на конверт, — Галина Коцко попросила, щоб її брат з товаришем, які приїхали до Києва, кілька днів перебули у вас?
— Точно, — кивнула. — У листі все написане.
— У цьому? — покрутив я конвертом.
— Так.
— Можна прочитати?
— Звичайно, які ж секрети…
Я витягнув з конверта невеличкий клаптик паперу. На ньому — всього кілька рядків, написаних крупним жіночим почерком:
«Дорога Надійко, пишу тобі поспіхом, бо нема часу. Зовсім закрутилася й скоро збираюсь у відрядження, а тут братові знадобилось з товаришем до. Києва. У вас з готелями важко, то не відмов, дорогенька, в проханні. Нехай вони якийсь тиждень поживуть у тебе. Кімнату ж маєш вільну, а вони люди смирні, розважливі, особливих турбот не завдадуть, і я тобі буду вдячна. Приїжджай до мене, скоро поспіють фрукти, вам з Тетянкою сподобається. А тепер цілую і з нетерпінням чекаю побачення. Ще раз цілую, сподіваючись, що не відмовиш у моєму проханні. Твоя Галя».
— І коли Галин брат з товаришем приїхали до вас? — запитав я.
— Здається, п'ятнадцятого. Так, п'ятнадцятого червня.
Я швидко прикинув: саме п'ятнадцятого червня бандити продали машину через комісійний магазин і дізналися, що одержать гроші днів через п'ять-шість. Отже, перед цим спали
