Спекотний липень - Ростислав Феодосійович Самбук
— От що, Рибчинський, — мовив жорстко, — з весни ви не працюєте, і я зроблю все, щоб відповідні органи придивилися до вашого дармоїдського життя.
— Я ж влаштовуюсь…
— Допомогти?
— Обійдусь.
— Знаєте, скільки дають за спекуляцію?
— Це ще треба довести.
— Доведемо, — пообіцяв я. — Все доведемо, а тепер покажіть мені магнітофон.
Бора ще раз підтягнув штани, напіввідчинив двері шафи, намагаючись не показати мені її вміст. І все ж я помітив, що полиці заставлені різним радіомотлохом.
Кішчин Хвіст спритно витягнув портативний магнітофон у шкіряному футлярі. Натиснув на клавіші, і в кімнаті залунала музика. Співала Піаф, і я зрозумів, бобіна ще попереднього хазяїна: навряд чи ця мелодія відповідала Бориним смакам.
Я взяв магнітофон.
— Ви, Рибчинський, придбали його два тижні тому в лисого чоловіка, з яким познайомилися в радіомайстерні? — запитав.
— Маєте абсолютно точну інформацію.
— Так от, зараз ви розкажете все про того типа. Розумієте, все.
Видно, до Кішчиного Хвоста почало доходити: справи мого поки що не такі вже й кепські, й цього настирливого міліціонера насамперед цікавить не покупець, а продавець.
— Сідайте, — почав запобігати переді мною, — сідайте, прошу вас, я відразу запідозрив того типа, однак маг такий гарний і…
— На сотню дешевший, ніж у магазині?
Бора замахав руками.
— І зовсім не на сотню. Тридцять — сорок карбованців навару, але ж я чоловік бідний, для мене й карбованець — велика сума.
— Припустимо, — погодився я. — Припустимо, що я вам повірив. І все ж носити з собою такі гроші, щоб одразу викласти на бочку!..
— Чого одразу? Мусив напозичати…
— Знов-таки припустимо. Отже, ви поїхали по гроші. І де потім зустрілися?
— В «Евриці». Знаєте, є на Печерську таке кафе. Той лисий прохиндей каже: «Через дві години там, більше не чекаю». За дві години я грошей і напозичав.
— А вам не спало на думку, що магнітофон крадений?
— Ні, не спало, — відповів одразу, та очі відвів. — Така солідна людина, просто потрапила в сутужне становище.
— Пояснював чому?
— А загуляв.
— Це ваша здогадка чи він казав?
— Признався, дівчина тут у нього.
— Як назвався?
— Миколою Миколайовичем.
— Прізвище?
— А мені воно до чого?
— Головко? — Так було зазначено в квитанції, показаній мені приймальником. Я, правда, не сумнівався, що прізвище вигадане.
— Ні, не знаю.
— Про дівчину щось казав? Де живе?
— Так він і дасть вам адресу… І все ж я бачив її, — Бора підморгнув мені, — і скажу: шикарний кадр.
Я запитав якомога спокійніше:
— Де ж ви бачили її? Кажете, гарна?
— Авжеж, чувиха що треба!
— Вони разом у кафе прийшли?
— Ні, — відмахнувся, — цей старий чорт, мабуть, зрозумів, що таку кралю зі мною знайомити не можна.
Кішчин Хвіст явно переоцінював свої чоловічі якості, проте я зробив вигляд, що погоджуюсь з ним. Кивнув і сказав:
— Звичайно, обвести вас навколо пальця не так уже й просто. Навіть цьому лисому нахабі.
Бора гордовито випнув губи. Відповів з гідністю:
— Точно. Але, скажу вам, чувиха така, що лисого можна зрозуміти. Гарне дівчисько, тут і мага не пошкодуєш…
— І де ж ви побачили лисого з дівчиною?
— Я ж казав, він мені в «Евриці» побачення призначив, їду в тролейбусі бульваром Лесі Українки, а там світлофор перед Будинком проектів. Зліва Печерський універмаг — і стовбичить цей тип у блакитній тенісці, з дівчиною розмовляє. Чувиха — во! Блондинка, і всюди щось є. Чесно кажу, не відмовився б… Я ще подумав: треба колись до універмагу зазирнути.
— Чому до універмагу?
Бора подивився на мене як на останнього телепня.
— Я ж кажу: стоїть з продавщицею під універмагом.
— Продавщицею?
— Звичайно, вони всі в халатиках… Форма…
Я рішуче вимкнув магнітофон.
— Одягайтеся, громадянине Рибчинський, — наказав, — нараз ми поїдемо до Печерського універмагу, й ви покажете мені цю продавщицю. Але перед цим ще одне запитання: довго чекали в «Евриці»?
— Там від універмагу два кроки. Кави замовив, а лисий уже в дверях. Він мені маг, я йому гроші, й привіт… Наше нам…
Печерський універмаг не такий уже й великий, і обійшли ми його за кілька хвилин. Усі продавщиці в гарних, бузкового кольору халатах.
Я запитав у Кішчиного Хвоста, чи так була одягнута дівчина, з якою розмовляв лисий, і одержав стверджувальну відповідь. Взагалі, збагнувши, що цього разу йому не загрожують великі неприємності, Бора трохи підбадьорився. Коли ми вийшли з трамвая, він випив склянку пива з автомата. Чесно кажучи, мені також закортіло ковтнути пива, однак сама думка про те, що йтиму Бориними слідами, була неприємною.
Кішчин Хвіст оглядав дівчат безсоромно, іноді озирався й кивав у бік особливо вродливої.
— Тут красунь більше, ніж товару, — резюмував нарешті, коли зупинилися в останньому відділі, — але той кадр… кращої нема!
Я наказав Рибчинському почекати трохи, а сам пішов до директора. Той зрозумів мене з півслова. За кілька хвилин ми порівняли склад продавщиць, які працювали сімнадцятого червня, з сьогоднішнім. З'ясувалося, що три у відпустці, одна звільнилася і ще одна хвора. Я попросив їхні особові справи. Дві були білявками й досить симпатичними, проте запрошений до директорського кабінету Кішчин Хвіст лише презирливо випнув губи.
— Я ж казав: то кльова чувиха, ноги во, довгі, й тут дещо має, — показав де саме. — Я блондинок взагалі поважаю… А це так…
— Блондинка! — пожвавішав директор. — Вродлива? Здається, я здогадуюсь… Але не продавщиця, у
