Спекотний липень - Ростислав Феодосійович Самбук

А відбулося це так.

Приймальник майстерні у відповідь на моє запитання, чи можна відремонтувати японський магнітофон, лише тяжко зітхнув і відповів коротко:

— Дивлячись що…

— Негаразд із звуком.

Приймальник обмацав мене уважним поглядом.

— Принесіть, — сказав неохоче. — Тільки попереджаю: запчастин нема.

Я показав йому посвідчення, і приймальник одразу став значно люб'язніший. Відчинив двері й пропустив до кімнати, заставленої радіоприймачами, радіолами, програвачами й магнітофонами. Присунув мені стільця, а сам примостився поруч на ящику. Дивився очікувально.

— Пригадайте, чи приносили вам після дванадцятого червня магнітофон фірми «Sony»? — попросив я.

— Приносили, — одповів не роздумуючи.

— Хто й коли?

— Шістнадцятого. Чекайте, шістнадцятого чи сімнадцятого, не пам'ятаю. Я ще зв'язав його з Федором. — Зиркнув на годинник. — Скоро прийде Федір, він вам точно скаже.

— Пам'ятаєте того клієнта?

— Тут, знаєте, скільки проходить…

— Може, хоч трохи?

— Ні, не пригадую.

— Зачіска? Чорнявий, блондин, рудий?

— Здається, лисий. Проте твердити не можу. Он Федір іде, погомоніть із ним.

Федір, чоловік років тридцяти, чорнявий, довгоносий, з пронизливими очима, прийняв мене недовірливо. Втупився важким поглядом, і я подумав, що від його очей навряд щось сховається.

Це мене влаштовувало: в нашій професії краще мати справу з людьми хоч і недовірливими, але спостережливими, ніж з простодушними базікалами, які наговорять вам усе, що завгодно, аби догодити.

— Товариш з міліції, — представив мене приймальник, — цікавиться «японцем», якого ти ремонтував. Днів десять тому — звук плавав, пам'ятаєш?

— Зробив усе, що міг, і мусить працювати, — одповів Федір категорично.

— Так, мені казали, що ви гарний майстер. — Я зробив спробу добитися його прихильності. — Та, власне, мене цікавить не магнітофон, а його власник.

— Клієнт як клієнт.

— Пам'ятаєте його? Опишіть.

Федір замислився на кілька секунд.

— Лисий, горбоносий і вухами ворушить, — одповів. — Зморшкуватий. Я ще подумав: зморшки не по роках.

Усе сходилося: я йшов слідами лисого бандита, проте він випереджав мене приблизно на два тижні, а в наш вік прогресу, коли з Києва до Хабаровська можна дістатися менше ніж за добу, цей факт з рахівниці не скинеш.

І все ж я знав, що лисий не міг не наслідити. Десь обов'язково схибить, і це вже моя справа — знайти похибку.

— Швидко відремонтували магнітофон? — запитав Федора.

— Що там робити… Того ж дня. Клієнт дуже просився: І так, казав, загуляв у Києві, треба додому.

— Звідки ж він?

— А мені не все одно…

— Шкода, дуже шкода.

Федір зиркнув на мене уважно.

— Що він учинив? — блиснув очима. — Бачу, вам дуже хочеться взяти його за комір.

Перед цими хлопцями не було рації критися, і я пояснив:

— Бандит… Бандит і вбивця.

— Ого! — вигукнув Федір. — А я б ніколи не подумав. Такий собі заклопотаний життям чолов'яга. Гроші, каже, протринькав, і хоче магнітофон продати. Ще мені пропонував. На сотню менше комісійної ціни.

— Чого ж не купили?

— Я що, гроші сам роблю? Знаєте, скільки «японець» тягне?

— Знаю, але ж на сотню дешевше.

— Ми майстри, — раптом аж скипів Федір, — а не спекулянти! Чекайте, він же, по-моєму, з Кішчиним Хвостом зв'язався. А Кішчин Хвіст свого не втратить.

— Що за Хвіст?

— Є в нас такий… Колись у майстерні працював, весною звільнився. Бора Кішчин Хвіст.

Приймальник пояснив:

— Його так назвали, бо аж муркоче, коли запах грошей почує. Муркоче й наче хвостом крутить…

— Прізвище? — попросив я. — І де він зараз працює?

— Аніде, — похмуро відповів Федір. — Паразит він, там десятку схопить, тут четвертак… Зв'язки в нього по магазинах…

Цей Бора Кішчин Хвіст, звичайно, не міг випустити «японця», котрого віддавали на сотню менше, і мені захотілося негайно розшукати його.

— Рибчинський, — пояснив приймальник, — Борис Леонідович Рибчинський — ось вам і Бора Кішчин Хвіст. А живе на Московській, он з того завулка перший дім ліворуч. Однак зараз навряд чи застанете: Бору ноги годують, йому вилежуватися не можна.

Всупереч цьому неоптимістичному прогнозові я застав громадянина Рибчинського вдома. Мабуть, лише тому, що вчора Бора Кішчин Хвіст добряче хильнув і ще й досі не оклигав: від нього за кілька метрів тхнуло перегаром, і червоні очі дивилися каламутно.

Моя поява явно збентежила й налякала Рибчинського: близько посаджені очі забігали, заховалися під бровами. Бора підтягнув піжамні штани й запитав улесливо:

— І чого це до мене? То ж Вольдемар учора тарілки бив… У мене є свідки…

— Два тижні тому ви, громадянине Рибчинський, придбали магнітофон марки «Sony». — Я вирішив не церемонитися з цим типом і взяв одразу бика за роги. — Так?

— Хіба це заборонено?

— Магнітофон крадений.

— Хіба я знав? Така солідна людина!

— Скільки заплатили?

Кішчин Хвіст одразу змикитив, що до чого, й назвав ціну комісійного магазину.

— Для чого ж вам було купувати ремонтований апарат, коли за такі ж гроші могли придбати новий?

— Ремонтований? — схопився за голову Бора Кішчин Хвіст. — Обдурили!

— Вас, Рибчинський, не так-то й просто обдурити! — Я не дав йому розіграти цю сцену. — Де магнітофон? Чи вже продали?

Кішчин Хвіст, здається, уперше в житті зрадів, що не встиг зробити бізнес. Це надало йому сміливості.

— Ми нічого не продаємо! — почав з викликом. — Ми купуємо для себе, і в спекуляції мене не звинуватите!

Цей тип нахабнів на очах,