Спекотний липень - Ростислав Феодосійович Самбук

Наче у відповідь на мої думки Дробаха мовив:

— А ви молодець, Хаблак, швидко вийшли на слід.

Звичайно, воно завжди приємно чути похвалу, проте зараз я не міг погодитися з Дробахою.

— Який слід? — заперечив. — Для оптимізму поки що нема підстав.

— Ну, ну… — підвів над столом руку Дробаха, і я чомусь подумав, що слідчий, певно, мусить мати міцнішу й шорсткішу руку. У Івана Яковича вона була біла, пухка, навіть випещена, з акуратно підстриженими нігтями, і я на всяк випадок сховав свої руки під столом. Я стежу за собою, та, мабуть, мені далеко до зразкової Дробашиної випещеності. — Ну, ну… — повторив слідчий, — зроблено багато, і я вітаю вас з успіхом. Головне: знаємо, що бандитів двоє і що вони вбили Бабаєвського.

— І все.

— Ви так вважаєте?

Звичайно, я так не вважав, однак якийсь внутрішній супротив не дозволив погодитися з Дробахою, і я кивнув. Слідчий перегнувся до мене через стіл.

— А міліцейська форма? — запитав. — Один з них видавав себе за інспектора ДАІ, але ж їхати до Києва у формі не міг.

Я збагнув, куди хилить слідчий, і був готовий відповісти на це запитання.

— Інженер Куделя твердить, що бандити не мали речей. Тут можуть бути два варіанти. По-перше, підшукавши місце в гайочку, вони заздалегідь викопали яму, замаскували її і тут же лишили свої речі. По-друге: повертаючись до Києва, заїхали кудись, і один з них переодягнувся. Особисто я схиляюся до першої версії.

— Безперечно, — ствердив Дробаха. — У них усе продумано детально, і бандити навряд чи припустилися б похибки. Міліціонера за рулем могли помітити, навіть затримати. Підозріло: сержант міліції за кермом «Волги» з київським номером. У Запорізькій області. В усякому разі — запам'ятовується, а це їм ні до чого.

— Ні до чого, — погодився я. — Вбивши й закопавши Бабаєвського, бандити від'їхали кудись у гущавину, де оди, з них переодягнувся. Потім переклеїли фотографію на шоферських правах Бабаєвського, підробили на ній печатку й рушили назад.

— Закопавши десь міліцейську форму.

— Можливо.

— Що кажуть експерти? — нарешті втрутився в розмову Каштанов.

Я одразу збагнув, чого хоче полковник.

— Бабаєвського вбито ударом важкого металевого предмета по правій частині потилиці. Удар нанесено з величезною силою. Розтрощено черепні кістки. Били зліва направо, можливо, вбивця лівша.

Каштанов кивнув, і я зрозумів, що не потребує подальших пояснень.

— Зазирніть до картотеки, — наказав, — може, знайдете чубатого лівшу.

Дробаха потер долоні й мовив м'яко, наче те, про що казав, не обурювало його. Мені це не сподобалося — лише потім збагнув, що йшло це не від безвілля, просто мав такий характер, точніше, манеру, і навіть про речі мерзосвітні не говорив жорстко й з обуренням.

— Отже, можемо уявити картину злочину. Бандити зупинили за Мелітополем «Волгу» Бабаєвського. Злочинець у міліцейській формі сів поруч з водієм, другий — за ним. Під час подорожі, тобто протягом п'ятнадцяти-двадцяти хвилин, дізналися, що Бабаєвський їде до Криму на два тижні і не в санаторій чи будинок відпочинку, куди могли б випадково подзвонити батько вбитого чи співробітники. Це влаштовувало бандитів, і вони наказали Бабаєвському повернути на путівець до птахофабрики. Тут, обравши зручний момент, попросили зупинитися і вбили його. А далі товариш Хаблак досить яскраво змалював картину.

— Якщо в картотеці не знайдемо лівшу з чубчиком, навіть не знаю, за що зачепитися, — скрушно мовив я. — Єдине, речі Бабаєвського. Особливо японський магнітофон.

— Так, — погодився Каштанов. — Прошу зайнятися магнітофоном, капітане Хаблак. Здається, апарат був зіпсований, і Бабаєвський збирався полагодити його?

— Так.

Дробаха подмухав на кінчики пальців, буцім хотів зігріти їх, вставив:.

— Принаймні тут є якась перспектива. Справді, займіться магнітофоном, а я — картотекою.

У місті було кілька магазинів, де приймали на комісію радіотовари. Йдучи до першого з них — на Хрещатику, я думав, що, певно, ця наша магнітофонна версія лопне, як мильна булька. Не такий він дурний, цей лисий убивця, щоб чекати, поки продадуть магнітофон. Та ще й несправний. Піде раніше до майстерні. Він перебував у Києві більше тижня, п'ять днів тинявся без справ, чекаючи, поки надійдуть гроші в ощадкасу, — міг, не кваплячись, підшукати покупця на магнітофон, попередньо полагодивши його.

Я уявив собі, який страх колотив у ці дні лисого бандита і його напарника. Адже ж розраховували одразу одержати гроші в магазині… Молодець бухгалтерка, не відступила від інструкції і хоч трохи сплутала карти клятим нахабам.

Але ж, осмикнув сам себе, потрусилися трохи — тепер усе минулося, і ловити їх вам, капітане Хаблак, ще біс його зна скільки.

Принаймні треба розіслати по областях орієнтировку. Може, за щось і вдасться зачепитися.

Крім того, я був певен, що цей лисий бандит (а судячи з усього він був ватажком, другий, з чубчиком, простий виконавець) не зупиниться на одному злочині. В ньому відчувався розмах, він міг передбачити багато ходів уперед — такий навряд чи обмежиться грішми за «Волгу». Це також давало якісь шанси, проте сподіватися на них не мав права: моє завдання якомога швидше затримати бандитів, щоб упередити їхні наступні злочини.

У магазині на Хрещатику продавалися два японських магнітофони. Один був зданий на комісію одинадцятого червня, другий через три дні громадянином Васильківським. Записавши його адресу й з'ясувавши, що після дванадцятого червня тут не продано жодного японського магнітофона, я поїхав до другого комісійного магазину на бульварі Лесі Українки.

На бульварі продавалися три «японці» фірми «Sony». Однак усі вони були здані на комісію до дванадцятого червня.

Я поговорив із симпатичним хлопцем-продавцем і дізнався, що японські магнітофони можна відремонтувати тільки в двох майстернях. Одна з них знаходилася неподалік — вирішив податися туди, перш ніж продовжувати свій не дуже-то й перспективний марафон по комісійних магазинах міста. І, виявилося, вчинив