Спекотний липень - Ростислав Феодосійович Самбук

— Так, — погодився, — даремно не розпитуватимете. Але ж він у мене нічого не вимагав, чого наговорювати на чоловіка? Тільки підвезти. І мужик непоганий, компанійський. Трохи побазікали…

— Про що?

— А ні про що. Куди їду, про море, відпустку…

— Опишіть його.

— Чоловік як чоловік: лисий, він фуражку зняв, спекотно, знаєте, я й подумав, що обігнав мене лисиною.

Лисий?

Це вже було цікаво.

— Високий і лисий, ніс довгий і зморшки… Обличчя зморшкувате.

Усе сходилося, проте я вирішив поки що не ставити навідних запитань. Мене цікавив другий, у цивільному.

— А дружинник? Як виглядав?

— А біс його зна… — махнув рукою. — Сидів позаду, і я не дуже придивлявся. Хоча… Ні, — зітхнув, — не пам'ятаю. Ось тільки в кепочці був, це точно, в кепочці, іще чубчик з-під неї.

— Чубчик? — перепитую навмисно байдуже: — Який чубчик?

— Звичайний, з-під козирка на чоло.

— Не пам’ятаєте, в автоінспектора ніс з горбинкою?

— Точно, — стверджує Куделя. — Та покажіть його фотографію, я впізнаю.

Коли б ми мали її, шановний Савелію Івановичу! Я делікатно обходжу це питання, веду далі:

— А вуха?

— Капловухий. Рожеві вуха й хрящуваті.

Все сходиться, і я вже майже переконаний, що в машину до Савелія Івановича сіли обидва бандити, які двадцятого червня були в Дарницькій ощадкасі.

Отже, їх двоє.

— Можете вказати місце, де вас зупинили? — запитую.

Савелій Іванович замислюється лише на кілька секунд.

— Можу. Там підйом, і вони стояли вгорі. Автоінспектори взагалі люблять такі місця. Їх не видно, а шосе проглядається на кілька кілометрів.

— Далі? Сіли вони у вашу машину… Що далі?

Куделя дивиться на мене, як на дивака.

— Як що? Поїхали…

— Це ясно. Що вони вам сказали?

— Порушення… Ідуть на порушення. Розслідувати аварію.

— А вас не здивувало: автоінспектор і без транспорту!

Куделя невизначено знизав плечима.

— Пригадайте, будь ласка, — попросив я, — про що розпитував вас автоінспектор.

— Я ж казав: куди їду, для чого…

— На скільки, — уточнюю.

— Так.

— І про сім'ю… Чому одинаком їдете?..

— Звідки знаєте?

— Догадуюсь. І ви розповіли, що їдете днів на десять покупатися в морі, що жінка з якихось причин не змогла скласти вам компанію?

В очах Куделі мигтять цікаві вогники.

— Ви кажете так, наче сиділи поруч у машині. Він ще допитувався, чи не приїде дружина до мене і чи не збираюся я дзвонити їй.

— І що ж ви одповіли?

— За десять днів не встигне скучити.

— А він?

— Що дружин не слід балувати.

— А потім попросив повернути з шосе?

Мені вже ясно, що Куделю врятував тільки випадок. Але який?

— Так, на розвилці. Біля річки лісок і дорога польова. Вони хотіли, щоб за три кілометри їх підкинув.

— А ви не погодились?

— Взагалі, мусив це зробити, але якраз машина туди повертала, я й зупинив її. Для чого мені час витрачати: порожній «газик» ішов.

— І як вони реагували на це?

— Аніяк. Пересіли до «газика» й поїхали.

— Ви — своїм шляхом?

— Авжеж. І тут мене знову зупиняють, кілометрів через десять-п'ятнадцять. Ще подивувався: для чого стільки автоінспекторів?

Я подумав і запитав:

— А де сидів другий, в цивільному?

— Як де? На задньому сидінні.

— За вами чи праворуч?

— За мною. Однак яке це має значення?

Що я міг відповісти інженеру Куделі? Що він був на порозі смерті, що «дружинник», котрий сидів позаду, вже приготувався оглушити його?

Але де вони взяли міліцейську форму?

Я знав, що все одно зараз не відповім на це запитання, зрештою, не тільки на це.

— Особливі прикмети? — попросив з надією.

Інженер тільки похитав головою, і вигляд у нього був такий, наче пробачався за недостатню спостережливість. Не знав, як уже допоміг мені.

Ми поїхали на місце пригоди.

У кабінеті Каштанова сидів повновидий, рожевощокий чоловік у рогових окулярах. Я знав його: слідчий прокуратури Іван Якович Дробаха, і його присутність у кабінеті полковника означала, що тепер мені доведеться працювати під прокурорським наглядом. Зрештою, так воно й мусило статися: розслідуванням убивств займається безпосередньо прокуратура, а в тому, що невідомі злочинці вбили Євгена Максимовича Бабаєвського, тепер не було сумніву: труп інженера ми знайшли в лісочку неподалік від дороги, на яку спрямували бандити Куделю.

Події в Запоріжжі розгорталися швидко.

Куделя вказав нам перехрестя, до якого довіз дванадцятого червня удаваних автоінспектора й дружинника.

Праворуч від траси до птахофабрики тягнувся путівець, його проклали вздовж лісосмуги, а метрів за триста від шосе починався невеличкий гайок. Дерева росли обабіч шляху. Місце було досить пустельне, машини ходили рідко, лише до птахофабрики.

Ми з Куделею повернулися до Запоріжжя, і ввечері начальник обласного карного розшуку провів якісь складні переговори, в результаті яких наступного ранку до лісочка прибули два взводи солдатів, озброєних міношукачами, щупами та лопатами. Працювати їм довго не довелося: години через дві труп Бабаєвського було знайдено. Бандити поспішали й ледь прикидали його землею.

Дробаха дивився на мене, приязно посміхаючись. А Каштанов перебував чомусь у поганому настрої: постукував кульковою ручкою по столу й лише кивнув у відповідь на моє привітання.

Я сів біля слідчого. Проти роботи з ним важко