Спекотний липень - Ростислав Феодосійович Самбук

Оце вже щось… Я сказав Людмилі Федорівні, що вона спостережлива й розумниця, і поспішив до управління.

Каштанов слухав мене мовчки, з живою цікавістю в очах, іноді погладжував борідку, що було ознакою гарного настрою. І все ж трохи розхолодив мене:

— Кажеш, двоє? І контролерка спостережлива… Жінки знаєш які? Надумати могла…

Я не погодився з полковником, однак промовчав. Каштанов збагнув це, бо мовив:

— А втім, тобі, Хаблак, видніше. Можуть бути і двоє, і троє. — Дістав із шафи карту, розклав на столі. — Вісімсот кілометрів, кажеш?

— Приблизно.

— Ясно, що приблизно. Виходить, десь у Запорізькій області. Чи Херсонській.

— Оформляти відрядження?

— А ти догадливий.

— Ви ж недогадливих не тримаєте.

— Вилітай сьогодні ж.

У кабінеті начальника Запорізької ДАІ сиділи автоінспектори, які чергували дванадцятого червня на Сімферопольській трасі. Розповівши, що саме привело мене до Запоріжжя, я попросив пригадати, чи не трапилося під час чергування таке, що могло б навести нас на слід лисого злодія, який заволодів машиною Бабаєвського.

Мені вже було відомо, що цього дня на трасі сталися дві аварії: «Жигулі», об'їжджаючи вантажну машину, врізалися в «Москвича», котрий вискочив назустріч з-за горбка, і ГАЗ-51 пом'яв «Запорожця». Випадків крадіжок автомобілів не було зареєстровано.

Інспектори сиділи мовчки, наче води в роти набрали. Нарешті один почав:

–- Білих «Волг» знаєте скільки! Одних московських…

Другий додав:

— Уявіть, яка в нас траса! Тисячі машин, і влітку більшість приватних.

Інші мовчали, і я вже був готовий визнати безцільність нашої наради, коли підвівся високий хлопець з погонами старшого лейтенанта і сказав нерішуче:

— Я, звичайно, нічого не тверджу, та ось яка справа… Там один «волгар» швидкість перевищив. Ну, зупинив я його, компостер у талоні заробив, і треба карати. Проситься він, ну, всі просяться, але ж гнав кілометрів сто двадцять. Хочу вже бити дірку, а він каже: «Щойно вашого товариша підвозив, хоч на це зважте». Я й думаю: ось як хоче викрутитися, бреше… На лінії з того боку нікого нема, точно знаю, жодного автоінспектора. Так і кажу, а він своє твердить: «Щойно підвозив вашого брата». Я йому дірку в талоні, звичайно, пробив, щоб правила не порушував, а тепер думаю: якщо не брехав? Хто ж там міг бути?

Начальник обласної автоінспекції запитав суворо:

— Чому не доповіли?

— Не надав значення.

— Номер машини порушника записаний? — запитав я. — Звідки «Волга»?

— Наша, запорізька. В реєстрі порушень усе є: і номер, і прізвище того лихача. Оформив як слід.

— Товариші, — звернувся до підлеглих начальник ДАІ, — ніхто з вас того дня не просився у «Волгу»? — обвів автоінспекторів поглядом. — Хоча, даремно запитую. — Пояснив мені: — Всі наші товариші на автомобілях і мотоциклах. Правда, щось могло й трапитись… Отже, ніхто не просив власника «Волги» підвезти його? Ніхто.

Я замислився: у цій історії щось є.

Попросив розшукати того порушника. Якщо, звичайно, він у Запоріжжі. Міг податися в Сімферополь, Ялту, на Азовське море, куди завгодно, і сиди, чекай його…

Тепер усе залежало від чіткості роботи автоінспекції. Виявилося, що діловодство тут на висоті: вже через півгодини переді мною лежала довідка. Власник «Волги» ЗПЖ 35–8 °Cавелій Іванович Куделя, інженер титано-магнієвого комбінату і його адреса.

А ще через десять хвилин нас повідомили, що Савелій Іванович Куделя зараз на роботі, й назвали номер його телефону.

Я набрав цей номер.

— Куделя слухає, — почув у трубці.

Ми швидко домовилися зустрітися через півгодини. Савелій Іванович затурбувався, правда, чого це автоінспекція зацікавилася його особою. Довелося заспокоювати: мовляв, потребуємо допомоги, і ніяких санкцій проти нього застосовувати не збираємося.

Удень в індустріальних районах Запоріжжя інтенсивний автомобільний рух: якби не їхали машиною ДАІ, невідомо, скільки б добиралися до титано-магнієвого комбінату. Й так припізнилися на кілька хвилин.

Куделя чекав на прохідній, і ми усамітнилися тут же, на лавиці в сквері біля входу до підприємства. Савелій Іванович — чоловік років під сорок, з великими залисинами, засмаглим обличчям і допитливими очима. Він сів упівоберта до мене й запитав:

— Чим можу прислужитися?

Все ж, не дивлячись на мої попередні запевнення, Куделя трохи хвилювався, і я поспішив заспокоїти його:

— Я з карного розшуку, і ми сподіваємося на вашу допомогу.

Інженер розвів руками.

— Будь ласка, проте…

— Дванадцятого червня за Мелітополем, — перебив його я, — вас зупинив автоінспектор обласної ДАІ. Так?

Куделя трохи знітився.

— Пробив мені дірку в талоні.

— За перевищення швидкості?

— На жаль.

— Куди ви їхали?

— У Крим.

— Надовго?

— Днів на десять.

— Розповідали автоінспекторові, що перед тим підвозили якогось працівника міліції?

— Звичайно. І не якогось працівника, а такого ж автоінспектора.

— Чому так вважаєте?

— Він зупинив мене за Мелітополем і представився: сержант, вже не пам'ятаю, як його… Крім того, все як належить: паличка, погони…

— Їхали один?

— Так.

— І автоінспектор був один?

— Чого один — двоє. Ще якийсь у цивільному, дружинник. Перевірили в мене документи, кажуть, що їдуть на порушення. Попросили підвезти. А я що: заперечувати важко, та й для чого заперечувати?

— Документи показували?

Куделя знизав плечима.

— Автоінспектор у формі й паличка! Для чого ж документи?

— Пам'ятаєте цього автоінспектора?

— А він що, проштрафився?

— Все можливе, Савелію Івановичу.