Спекотний липень - Ростислав Феодосійович Самбук

— Вік би їх не бачити! — пробуркотів Горобець під ніс неввічливо.

Та яке мені діло до його манер?..

Відчиняючи хвіртку, озираюся. Стоїть біля розчиненої брами гаража, схожий зовсім не на горобця, а на ворона, досвідченого старого птаха, котрий все бачив у житті і якого на полові не проведеш.

І ось на тобі — так помилитися!

Однак я одразу забуваю про не дуже-то й шановного Микиту Власовича Горобця й поспішаю на автобус. Мені ще потрібно до ощадкаси, центральної ощадкаси Дарницького району, куди були переказані з комісійного магазину гроші громадянину Євгену Максимовичу Бабаєвському і які одержав замість нього злочинець, либонь, вбивця, лисий нахаба, котрого вже бачили стільки людей і який поки що не залишив жодного сліду.

У магазині мені казали, що громадянин Бабаєвський вимагав негайно сплатити йому гроші — його добре запам'ятала бухгалтерка, бо посилався на відрядження, мало не скандалив, проте бухгалтерка не порушила інструкцію, відбила всі атаки й перерахувала гроші на щойно відкритий рахунок в ощадкасі.

Я поцікавився: звідки знає, що рахунок був щойно відкритий.

Виявляється, Бабаєвський, поскандаливши з бухгалтеркою, поїхав до ощадкаси, відкрив рахунок і повернувся за годину вже з книжкою, на яку наступного дня йому перерахували гроші.

В ощадкасі за кілька хвилин я з'ясував, що справді двадцятого червня на рахунок Бабаєвського надійшли з комісійного магазину гроші, які він узяв з книжки того ж дня всі готівкою.

Відбулося це тиждень тому, отже, злочинець має фору в тиждень і міг за цей час…

Куди міг податися за цей тиждень злодій чи злодії, мені не хочеться навіть думати…

З'ясовую, хто з контролерів та касирів працював двадцятого червня. Обидві тут. Викликають до кабінету завідуючої молоду гарну дівчину — на обличчі в неї тривога, отже, встигли попередити, хто я, і вона не чекає-нічого приємного від нашої розмови.

Контролерка сідає на стілець, поклавши руки на коліна, як старанна учениця, і дивиться в підлогу, намагаючись не зустрітися зі мною очима. Вона дуже добре пам'ятає людину, котра одержала гроші, переказані комісійним магазином. Це закономірно, великі суми виплачують не щодня, і я погоджуюсь із Людмилою Федорівною — так звуть контролерку, — що таку людину не запам'ятати неможливо. Крім того, саме вона працювала й того дня, коли цей чоловік відкривав рахунок, — був він балакучий, цікавий, і я розумію чому. На всяк випадок хотів, щоб працівники ощадкаси запам'ятали його: адже для одержання такої великої суми потрібен паспорт, і варто було контролерці чи касирці щось запідозрити… Тому й сказав Людмилі Федорівні, що відкриває рахунок заради грошей з комісійного магазину, цікавився, коли вони можуть надійти, і одразу попередив, що одержуватиме готівкою.

Потім цей відвідувач заходив напередодні, питав, чи не надійшли гроші, — звичайно, коли нарешті двадцятого червня виписав чек на повну суму, ні в кого це не викликало підозри.

— А що, — цікавиться Людмила Федорівна, — ми зробили щось не так?

Що я можу їй відповісти?

Зрештою, однозначної відповіді й не може бути. Обвів її навколо пальця злочинець досвідчений, до речі, обвів навколо пальця не тільки її, а й працівників автоінспекції — отже, переклеїв фото кваліфіковано й підробив підпис Бабаєвського майже точно, — це вже ми знаємо, тільки експерти встановили різницю, чого ж вимагати від контролера ощадкаси! Тим паче що підписи на видатковому ордері й картці клієнта були абсолютно тотожні.

Я знизую плечима й починаю розпитувати Людмилу Федорівну про різні дрібниці, маючи на меті почути відповідь на дуже важливе для мене запитання.

— Коли Бабаєвський одержував гроші, багато було в касі людей?

— Ні, порожньо.

— О котрій годині з'явився?

— Через півгодини після відкриття, коли розійшлися перші відвідувачі. Знаєте, завжди перед відкриттям збираються люди, і поки їх відпустиш…

— Так, — погоджуюсь, — а як він поводився? Тривожився, нервував?

— Здається, ні. Привітався, ввічливо так, і одразу: «Певно, вже надійшли мої гроші?..»

— Отже, в касі було порожньо?

— Ну, кілька чоловік…

— Він був один? — От що найбільше цікавить мене.

— Один.

— Точно пам'ятаєте?

— Я подумала: такі гроші, невже не боїться? Ще зайшов за ним якийсь чоловік, дивиться, наче пограбувати хоче.

— Чому так вирішили?

Людмила Федорівна замислилася. Відповіла, нарешті глянувши мені у вічі:

— А я, знаєте, завжди на відвідувачів звертаю увагу. Робота із нас така, з грішми…

— Тривожна робота, — згодився я. — І що робив той чоловік?

— Розглядав лотерейні таблиці.

— До Бабаєвського не підходив?

— Ні.

— І вийшов разом з ним?

— Трохи раніше. Бабаєвський гроші до портфеля клав, коли той вийшов.

— І він бачив, що Бабаєвський одержав великі гроші?

— От воно що! — В очах Людмили Федорівни спалахнув тривожний вогник. — І той тип пограбував нашого клієнта? А я думаю: для чого міліція?

Мені не схотілося її розчаровувати. Але ж і стверджувати здогад не міг. Попросив:

— Опишіть зовнішність того чоловіка.

Людмила Федорівна потерла тильним боком долоні щоку.

— Ну, високий… і кремезний. Обличчя в нього ще таке… — Зітхнула. — Не пам'ятаю…

— А чому ви подумали, що може пограбувати?

— Ну, знаєте, є такі типи… Дивився спідлоба, і взагалі риси обличчя неприємні. А в нього ще чубчик наперед зачесаний. Ага, темний чубчик, і вигляд якийсь неохайний. Неголений і сорочка пом'ята.

— Риси обличчя… — попросив я. — Спробуйте описати.

— Чоло низьке й чубчик над очима… — повторила й замислилася. — Ні, не можу…

Я зрозумів: більше мені з Людмили Федорівни нічого не витягнути. Зрештою, той тип міг бути випадковим відвідувачем. Тільки встиг я так подумати, як контролерка, пожвавішавши, мовила:

— Зовсім забула… Вибачте, та зовсім забула… Він же просто дивився на таблицю, ну, розумієте, коли перевіряють виграші,