Спекотний липень - Ростислав Феодосійович Самбук

— Розберемося… — пообіцяв я невизначено. — А тепер прошу вас описати зовнішність людини, в якої купили машину.

Виявилось, що Микита Власович має зірке око: його усний портрет як дві краплини води збігався з намальованим молодшим лейтенантом Харченком.

— Давайте подивимось машину, — попросив я. — У гаражі?

— Де ж іще бути? — пробуркотів похмуро. — Але «Волгу» я вам не віддам!

— Це вже від мене не залежить, — сказав я весело, — як вирішить начальство… Хоча мені здається, що буде накладено на неї тимчасовий арешт. Як на речовий доказ.

Він не відповів і, зсутулившись, попрямував до виходу.

За гаражем тягнулася велика скляна оранжерея. Вона займала мало не всю територію садиби Горобця — між нею і будинком лишався тільки вузький прохід. Я зазирнув досередини й побачив лише кілька горщиків з досить чахлими рослинами.

— І на цьому заробляєте? — зневажливо тицьнув пальцем у горщики.

— Оранжереї існують для того, щоб вирощувати квіти взимку, — повчально відповів Горобець.

— І що ж вирощуєте?

— Тюльпани.

— Взимку?

— Коли ж іще!

Нараз я згадав великі червоні тюльпани, які купував Марині Восьмого березня. Скільки ж тоді заплатив на Бессарабському ринку? Здається, по три карбованці за штуку! І розкупили їх у якоїсь тітки за кілька хвилин.

— Встигаєте до Восьмого березня? — запитав.

— Доводиться.

— І скільки тюльпанів вирощуєте?

Микита Власович знітився.

— Ну, тисяч дев'ять-десять… Як коли…

Ось тобі й вахтер автогосподарства! Якщо навіть оптом по два карбованці за штуку, скільки виходить? Звичайно, і дім можна збудувати й щороку «Волгу» купувати.

Видно, Горобець прочитав щось на моєму обличчі, бо почав виправдовуватися:

— Опалюємо оранжерею електрикою і все по лічильнику платимо. Робочої сили не використовуємо. Все в порядку.

Так, судити його не можна. І все ж — хапуга клятий, нахаба, сучий син… Користується любов'ю людей до прекрасного, наживається на найкращих почуттях.

І куди дивляться місцеві органи?

Давши собі слово сьогодні ж подзвонити до тих органів, я пішов оглядати машину.

Біла «Волга» стояла в просторому пофарбованому приміщенні, мов королева. Микита Власович був таки справжнім господарем — одполірував машину до блиску, і я з прикрістю подумав, що навряд чи знайду в ній щось варте уваги.

Відчинив дверцята, зазирнув усередину. В автомобілі ще пахло свіжою синтетикою — специфічний запах нової речі. Десь я читав, що в Італії викрадачі автомобілів користуються спеціальною рідиною, обприскують нею сидіння й оббивку машини, щоб створити ілюзію новизни. У цьому ж випадку не треба було створювати ніяких ілюзій: «Волга» й так нова. Крім того, Микита Власович, здається, вилизав її власним язиком, та й ще витер після цього носовичком.

Для чогось я помацав сидіння, зазирнув у багажничок. Порожньої новий господар ще не встиг накидати туди різного мотлоху, який завжди треба мати під руками.

— Машину купували з чохлами? — запитав я.

— Замовляв сам, — одказав і не втримався, щоб не похвалитися — Мені пообіцяли дістати овечі шкурки. Кажуть, красиво й зручно.

Звичайно, зручно, хоча де це можна дістати зараз вичинені овечі шкурки? Однак цей пройда з» під землі викопає.

Я простягнув руку.

— Ключі! — наказав.

Горобець неохоче дістав їх із шафки, подав.

— І дублікат.

— Але ж я… — почав нерішуче.

— Машину замкнемо, і ключі я передам експертам. Так потрібно.

Він витягнув ще один комплект ключів. Я зиркнув на спідометр.

— Багато наїздили? — запитав.

— Оце пригнав тільки з магазину… — зітхнув. — Куди їздити?

На спідометрі було близько п’яти тисяч кілометрів. Старий Бабаєвський повідомив, що син перед поїздкою наїздив гри тисячі. Казав: приблизно три тисячі. Отже, можна додати ще сотні дві чи три. П'ять тисяч мінус три двісті — тисячу вісімсот кілометрів проїхала «Волга» після дванадцятого червня. Чи дві тисячі.

— Коли оглядали машину на базарі, скільки було на спідометрі?

— Чотири дев'ятсот.

Це вже про щось говорило: Бабаєвський міг від'їхати від Києва приблизно на дев'ятсот кілометрів чи менше. Десь на Мелітополь.

— Коли приїхали на базар? — уточнив я.

— Зранку, о дев'ятій.

— «Волга» вже стояла?

— Ні, під'їхала десь о другій.

— І в ній був один чоловік?

— Так.

— Одразу домовились?

— Чого одразу? Поторгувалися…

— Нові «Волги» не кожного дня продають… Покупці були?

— Ну, були, то що?

— А те, що ви не дуже-то й торгувалися. Боялися конкуренції.

Горобець нічого не відповів, та мені й не потрібна була його відповідь. Швидко підрахував: приблизно за тридцять дві години — від шостої ранку дванадцятого червня до другої пополудні тринадцятого, коли вона з'явилася на базарі в Києві, «Волга» пробігла мінімум тисячу шістсот кілометрів. Можливо? Цілком.

— Машина була брудною? — запитую.

— Блищала, як нова.

— То ж нова і є.

— Ось тепер, після полірування… — Горобець ніжно попестив долонею капот «Волги», і я зрозумів, що він закоханий у неї. Мабуть, не дуже-то й торгувався, грошей у нього вистачає, виклав мало не все, що запросили, — тільки для чого? Певно, один з тих власників, які дуже рідко й неохоче виводять машину з гаража, миють, полірують її, оснащують різними приладами, дзеркалами, ручної роботи ковпаками — люди, як на мій погляд, дивакуваті. Але Микиті Власовичу не можна було відмовити в здоровому глузді — єдине, чоловік трохи звихнувся на речах: он який килим лежить у «залі», та й гарнітур імпортний, тягне понад дві тисячі…

Я рішуче грюкнув дверцятами «Волги», поклав обидва комплекти ключів до кишені.

— Замкніть гараж, — наказав, — і нікого не підпускайте до «Волги». Звичайно, крім наших працівників. Скоро