Спекотний липень - Ростислав Феодосійович Самбук

Я мовчки витягнув посвідчення, він уважно роздивився й зробив крок убік.

— Дуже прошу… — Нарешті посміхнувся, проте посмішка вийшла нещирою, якоюсь вимушеною. — Заходьте, будь ласка, але не знаю: карний розшук — і до мене…

Поруч бетонованої доріжки до веранди пролягла ще одна, значно ширша, до великого цегляного гаража, збудованого вже не один рік тому: олійна фарба на залізних воротах подекуди облупилася й вигоріла на сонці.

— З приводу купівлі вами машини в громадянина Бабаєвського, — пояснив я.

— Прошу, — вказав на веранду, — прошу, та не розумію, чого це вас зацікавило. Купівлю оформлено через комісійний магазин, усе законно, які ж можуть бути до мене претензії?

Не відповідаючи, я попрямував до будинку. Хотів зупинитися на веранді, однак господар відчинив двері до покоїв.

— У залі прохолодніше, — пояснив, — і більше розполагає до бесіди.

Моя версія з професором одразу відпала: який же професор назве вітальню залою й скаже «розполагає»! І все ж «зала» була обставлена із справді професорським шиком. Товстий китайський килим мало не на всю підлогу, модна імпортна «стінка» з кришталевими вазами та фужерами, зручні крісла й диван. І фікус попід вікном. Цей фікус зовсім не гармонував з кришталем і килимом, проте свідчив про усталені смаки Микити Власовича Горобця чи його дружини. Зрештою, мене не обходили їхні смаки, а в кімнаті справді було прохолодно, і я опустився в крісло, з задоволенням витерши хусточкою піт з чола.

Господар не сів поруч, він відсунув стілець від столу й примостився на його самісінькому краєчку, наче підкреслюючи, що не має часу розсиджуватися й не рекомендує цього некликаному гостеві.

— Покажіть, будь ласка, документи на машину, — попросив я.

Горобець підхопився, вийшов до сусідньої кімнати й повернувся одразу з технічним паспортом, акуратно обгорнутим целофаном.

Я розгорнув документ. На першій сторінці все, як належить: прізвище Бабаєвського, номери двигуна й шасі, номерний знак, на другій також усе в ажурі: печатка автоінспекції, відповідні підписи.

— Целофаном обгортали ви? — запитав.

— Так.

Що ж, подумав я, це добре: можливо, на техпаспорті збереглися відбитки пальців людини, котра видавала себе за Бабаєвського. Шансів, правда, небагато, хоча все може бути.

Горобець простягнув руку за паспортом, та я удав, що не помітив цього. Запитав:

— Де ви працюєте, Микито Власовичу?

— Вахтером автогосподарства, — відповів з викликом, — але яке це має значення і які у вас претензії до мене?

Я чекав усього, тільки не цього. У вахтера зарплатня не більше ста карбованців, на які ж кошти збудовано двоповерховий дім і придбано «Волгу»?

Не кваплячись, я витягнув з кишені шмат паперу, акуратно загорнув у нього технічний паспорт, заховав до кишені. Краєчком ока спостерігав не без задоволення за виразом обличчя Микити Власовича. Удавано зітхнув і тільки після цього визнав за можливе пояснити:

— Справа в тому, що ви придбали крадену машину, й ми зараз проводимо розслідування.

Микита Власович зблід. Зблід, бо, певно, був стріляний горобець і одразу усвідомив, чим це може обернутися для нього. Однак все ж іще до кінця не повірив мені.

— Маю справжні документи, — вигукнув, — завірені державними установами. Я заплатив за машину гроші, і у вас нема ніякого права!..

— Проте «Волга» крадена, — одповів я твердо, — і ви, шановний, лопухнулися цього разу.

Мені було приємно сказати саме так — «лопухнулися», бо це слово найповніше передавало суть ситуації, що склалася. Старий жук, пройда, який, певно, обведе навколо пальця будь-кого, сам потрапив у пастку.

— Не може бути… — вже не так упевнено мовив Микита Власович. — Така статечна й порядна людина!

— Бабаєвський?

— Еге ж… Ще запрошував у гості…

— Він такий же Бабаєвський, як ви китайський імператор. Де познайомилися?

— Де ж знайомляться — на базарі.

— Якого числа?

— У неділю… Чекайте, значить, тринадцятого червня. І біс мене поплутав — чортова дюжина…

— А у вівторок оформили угоду?

— Так, у понеділок він зняв автомобіль з обліку, і ми зустрілися у вівторок о десятій біля магазину.

— Скільки заплатили за «Волгу»?

— Є ж документ… — одповів невпевнено. — Я заплатив гроші в касу.

— А зверх того?

Цих кількох секунд вистачило Горобцеві, щоб визначити лінію своєї поведінки.

— Нічого, — одповів твердо. — Я не маю діла із спекулянтами.

— Так я вам і повірив. За таку машину беруть, здається, подвійну ціну.

Я припустився помилки, й Микита Власович негайно скористався з цього.

— А то вже діло міліції, — мовив не без єхидства, — боротися із спекулянтами. Розпустили!..

Він махнув рукою й навіть трохи підвівся на стільці, наче хотів виголосити цілу промову проти негідників, які порушують закони, але, певно, вчасно згадав, що й у самого писок у пір'ячку, й затнувся.

Тепер була моя черга переходити в наступ.

— Маєте велику сім'ю? — запитав.

— Жінка й син.

— Жінка працює?

— Дай боже по господарству впоратися.

— Скільки ж платять вахтерові автогосподарства?

— А-а, ось ви про що! — збагнув він. — Небагато, дев'яносто п'ять карбованців на місяць.

— А за «Волгу» ви заплатили дев'ять тисяч з гаком. Чи вдвічі більше!.. Проте якщо навіть зійдемося на державній ціні…

— Ми підробляємо на квітах.

— Овва, чи багато на них заробиш!

Микита Власович зиркнув на мене скоса і якось дивно, немов на дурника. І тут цей старий горобець, як я збагнув трохи згодом, мав безперечну перевагу над капітаном карного розшуку.

— На життя вистачає й на машину також, — відповів. — І все по закону.