Селяни - Реймонт Владислав
Петрек одразу ж покинув скрипку, і молодь перейшла до хати.
— А ми тут про поміщицького брата говоримо, про недоумкуватого Яцека,— сказала одна з жінок.
Але Ганка не розібрала, що їй кажуть, бо в цю хвилину на подвір'ї голосно загавкали собаки. Вона знову вийшла на ґанок і прислухалась. Лапа, мов шалений, помчав у сад.
— Кусь його, Лапо! Хапай, Бурек!
Але собаки враз замовкли й повернулися, радісно скиглячи. Того вечора це повторювалось кілька разів, і в Ганки виникла страшна підозра.
— Петреку, замкни все добре, бо, видно, хтось ходить, вистежує. І свій це, бо собаки його не чіпають.
Сусідки швидко порозходились, і весь дім заснув, не спала тільки Ганка. Вона ще раз вийшла перевірити, чи замкнені двері, і довго стояла біля стіни, тривожно прислухаючись.
— В зерні... Значить, у якійсь із діжок... Тільки б мене хто-небудь не випередив!
Холодний піт облив її від цієї думки, швидко закалатало серце. Цієї ночі вона майже не спала.
III
— Юзю, розпали в печі, позбирай усі горщики, налий у них води і постав до вогню, а я побіжу до Янкеля купити приправ.
— Тільки швидко, бо Амброжій от-от прийде!
— Не турбуйся, вдосвіта не пришкутильгає, йому ж треба спершу в костьолі все приготувати.
— Віддзвонить і прийде, а в костьолі його Рох заступить.
— Дарма, я встигну. Поклич-но хлопців, нехай зараз же вишкребуть корито і перенесуть його на ґанок. А як прийде Ягустинка, хай помиє цебра. Діжки теж треба повиносити з комори й викотити в ставок, щоб вимокли. Тільки не забудь каменів у них понакладати, щоб не попливли за водою! А дітей не буди, нехай сплять, вільніше нам буде...— наказувала Ганка Юзі. Запнувши голову хусткою, вона квапливо пішла.
Був досвіток — похмурий, дощовий, розкислий: сивий туман здіймався з промоклої землі, падав холодною мрякою. Іти розгрузлою від дощу дорогою було слизько; почорнілі хати ледь виднілися у мжичці; промоклі скорчені дерева, наче зіткані із скляної імли, зрідка маячили тремтливими тінями і заглядали у синявий став; з-під туманної завіси чути було тихий плескіт краплин, що без упину падали у воду, за дощем світу божого не було видно й вулиці були безлюдні.
Лише коли на дзвіниці жалібно закалатав найменший дзвін, де-не-де зарябіли спідниці жінок, які, дошукуючись сухіших стежок, ішли до костьолу.
Ганка пришвидшила ходу, сподіваючись зустрітися з Амброжієм на повороті до костьолу, але він ще не вийшов. Біля ставу, як завжди в цю пору, тюпала сліпа ксьондзова кобила, тягнучи бочку на полозках. Вона щокроку зупинялась, спотикалась на вибоїнах, і тільки нюхом знаходила дорогу до воріт, а наймит, замість вести її за повід, заховався від дощу десь під тином і курив собі цигарку.
Саме в цей час до плебанії під'їхала запряжена ситими гнідими кіньми бричка, і з неї зліз гладкий червоновидий ксьондз із Лазнова.
"Сповідати буде... Напевне, й слупський ксьондз зараз приїде",— подумала Ганка, марно шукаючи очима Амброжія. Вона обминула костьол бічною вулицею, що була іще грязькіша, бо її заслоняли від сонця ряди великих тополь, які маячили крізь сітку дощу, мов тіні, що рухаються за каламутними шибками.
Проминувши корчму, Ганка звернула праворуч, на грузьку польову стежку: вона зміркувала, що встигне ще відвідати батька й поговорити з Веронкою; сестри помирилися, відколи Ганка перебралася до Борини.
Вона застала всіх удома.
— Щось Юзька вчора цокотіла мені, наче тато хворіють,— сказала вона, заходячи.
— Ет!.. Не хоче допомагати, то й вилежується під кожухом, крекче та хворобою відмовляється,— похмуро відповіла Веронка.
— Холоднеча тут у тебе, аж за литки хапає! — сказала Ганка, здригнувшись.
Стріха в хаті протікала, мов решето, і липка грязюка вкривала долівку.
— А чим палити? Хто хмизу принесе? Хіба я маю сили бігти вдосвіта так далеко в ліс і тягти дрова на спині? Тут стільки всякої роботи — не знаєш, до чого перше руки прикласти: хіба ж я сама з усім упораюсь?
Обидві зітхнули від думки про свою самотність і безпорадність.
— Коли Стах був тут, здавалось, від нього в господарстві ніякої користі нема, а як не стало його, отоді я й побачила, що то значить чоловік у хаті. Ти поїдеш до міста?
— Поїду, і хотіла б якнайшвидше, та Рох довідався, що до них пускатимуть тільки на свята. Зберуся в неділю на Великдень і відвезу йому, бідоласі, свяченого.
— І я б хотіла моєму щось повезти, та що я можу? Окраєць хліба?
— Не журись, я наготую більше, щоб для обох вистачило. Разом і відвеземо.
— Спасибі тобі за добрість! Я вже колись відроблю.
— А я від щирого серця даю, не за відробіток. Сама не менше, ніж ти, із злиднями родичалась, пам'ятаю ще, як вони, паскудні, гризуть людину! — сумно сказала Ганка.
— Так, усе життя із злиднів не вилазимо, хіба що тільки в могилу від них сховаємось! От наскладала я трохи грошей, думала — навесні куплю порося, відгодую та до осені й зароблю якогось карбованця. Але довелося Стахові дати з собою трохи, а потім сюди злотий, туди два — дивись, усі гроші потекли як вода, а нових уже не складеш. Отака нам користь з того, що Стах за інших постояв!
— Не кажи дурниць, він власною охотою з іншими пішов, щоб своє відстояти: припаде і вам якийсь там морг лісу.
— Припаде, як же! Поки сонце зійде, роса очі виїсть! Хто гроші має, тому й дуда грає, а ти, бідняче, здихай з голоду та втішайся тим, що коли-небудь і тобі попоїсти випаде.
— Може, тобі щось треба? — несміливо спитала Ганка.
— А що ж у мене є? Тільки те, що корчмар або мельник у борг дадуть! — скрикнула Веронка, з розпачем розводячи руками.
— Від щирого серця рада б тобі допомогти, та не можна: не на своєму я господарстві, самій доводиться відбиватися від усіх, як від собак, пильнувати, щоб мене з хати не вигнали... Голова чманіє від турбот!
Їй згадалася минула ніч.
— Зате в Ягусі голова не болить. Вона не дурна, часу не марнує! — зауважила Веронка.
— А що?
Ганка встала і стривожено глянула на сестру.
— Та нічого, живе собі, розкошує, чепуриться, по кумасях ходить, кожного дня в неї свято! Вчора, приміром, бачили її з війтом у корчмі, за перегородкою сиділи, і Янкель ледве встигав їм туди пляшки носити... Не така вона дурна, щоб за старим побиватися,— додала Веронка ущипливо.
— Всьому кінець настає! — похмуро пробурмотіла Ганка, запинаючись хусткою.
— Ну, а тим часом вона нагуляється, наживеться досхочу — цього в неї вже ніхто не відбере. Розумно робить, шельма!
— Легко розумним бути, коли турбот немає!.. Слухай, Веронко, ми сьогодні кабанця заколемо, то ти зайди надвечір, допоможеш,— сказала Ганка, урвавши ці гіркі міркування, і вийшла.
Вона зайшла до батька, на ту половину, де жила раніше. Старого ледве видно було в сутінках, він лежав на лежанці й стогнав.
— Що це з вами, тату? Вона присіла біля нього.
— Та нічого, дочко, мене тільки пропасниця трусить та щось душить у грудях.
— І не диво — адже тут холод і вогкість, мов надворі! Вставайте, ходімо до нас, дітей доглянете, бо ми сьогодні кабанця заколемо, Їсти хочете?
— Їв би... забули мені вчора дати... та й їмо саму картоплю з сіллю. Адже Стах в острозі... Прийду, Ганусь... прийду! — бурмотів він радісно, сповзаючи з лежанки.
А Ганка, стурбована думками про Ягну, що наче гострим ножем краяли їй серце, хутко побігла до корчми купити все, що їй треба.
Тепер уже Янкель не правив з неї грошей наперед, а поспіхом відміряв і відважував усе, що вона казала, та ще й підсував усякі принадні речі.
— Давайте тільки те, що питаю! Я не дитина, знаю, навіщо прийшла і чого мені треба! — з погордою гукнула Ганка, не вступаючи з ним у дальші розмови.
Янкель тільки всміхнувся, бо вона й так уже набрала на кілька карбованців, горілки взяла більше, щоб і на свято вистачило, хліба питльованого, дві в'язки бубликів і десятка півтора оселедців, а наостанку навіть пляшечку рисової, так що ледве кошика підняла. "Ягні можна, а я що — собака? Працюю як віл!" — думала вона, повертаючись додому, але потім пошкодувала, що витратила зайве, і якби не було соромно, віднесла б Янкелю назад пляшку рисової.
Вдома вже кипіла робота: Амброжій грівся біля печі і, своїм звичаєм, кепкував з Ягустинки, бо вона так ретельно випарювала цебра, що в кімнаті було повно пари.
— А я вже чекаю на вас, хазяйко, щоб зацідити кабанця по голові ломакою.
— Не думала я, що ви так швидко прийдете!
— Pox мене заступив у ризниці, ксьондзів Валек допоможе органістові, а костьол підмете Магда. Все я влаштував так, щоб вас не підвести. Сповідати ксьондзи почнуть тільки після сніданку... Ну й холоднеча сьогодні, навіть кістки ниють,— додав він жалібно.
— Біля вогню сидите, мало в піч не залізли, а на холод скаржитеся! — здивувалась Юзя.
— Дурна, всередині холодно, аж милиця моя закоцюбла.
— Знайдемо, чим вас розігріти. Зараз пригощу... Юзю, намочи-но оселедці, швиденько!
— Давайте, які є. Горілкою їх гарненько заллємо, то всю сіль і витягне.
— А у вас тільки одне на думці! Хоч опівночі чарочки задзвенять, ви й тоді встанете, щоб випити,— в'їдливо зауважила Ягустинка.
— Правда ваша, бабцю! Але мені здається, що й у вас язик задубів, і ви залюбки вмочили б його в горілочку, еге ж? — засміявся Амброжій, потираючи руки.
— Та вже мене, старий шкарбане, не переп'єте!
— Щось людей мало сьогодні до костьолу йшло,— перебила їх Ганка, дуже невдоволена тим, що обоє напрохуються на угощення.
— Ще не пізно. Всі посходяться, наввипередки побіжать гріхи витрушувати.
— Та заразом і від роботи відкрутитися, новини послухати та свіжих гріхів набратися.
— Дівчата вже з учорашнього дня готуються,— пискнула звідкілясь Юзя.
— Ще б пак! Їм перед своїм ксьондзом сповідатися сором! — озвалась Ягустинка.
— Вам, бабцю, час би вже на паперті сидіти, каятись та чотки перебирати, а не інших обмовляти!
— Почекаю, поки ви сядете зі мною, бісе одноногий!
— А я не кваплюсь, я ще спочатку вам задзвоню гарненько та лопатою вашу могилку зарівняю.
— Ви мене краще не зачіпайте, я сьогодні лиха! — пробурчала Ягустинка.
— Палкою відборонюсь, то не вкусите. Та й зубки свої пошкодуйте — адже останні!
Ягустинка аж затіпалася від злості, але змовчала, бо тут якраз Ганка налила чарки й стала цокатися з ними. Юзя подала оселедець. Амброжій гарненько вибив його об свою милицю, підсмажив на вуглинах і з смаком з'їв.
— Ну, досить забав! За роботу, люди! — гукнув він.
