Селяни - Реймонт Владислав

Хоча стражник не відходив від нас, але розмовляли ми з ним цілу годину.

— Він у ланцюгах? — насилу спромоглася запитати Ганка.

— Що ти? Ходить, як і всі інші? Йому там не так уже й погано, не журися!

— Козел розповідав, що їх там б'ють і що вони до стіни приковані.

— Може, деінде таке й буває... за інші провини. А Антека не чіпали, він сам мені казав.

Ганка радісно сплеснула руками, й усміх, як промінчик сонця, пробіг по її обличчю.

— А коли прощалися, наказав, щоб ви неодмінно закололи кабанця ще до свят, бо й він теж на Великдень розговітися хоче.

— Голодом його там мучать, бідолаху, голодом! — заголосила Ганка.

— А тато хотіли кабанця відгодувати на продаж,— зауважила Юзька.

— Ну то й що! Антек наказує заколоти, а він тепер після батька найстарший: його воля,— заперечила Ганка гостро й рішуче.

— І ще він казав, щоб ти неодмінно послала людей у поле, щоб зробили все, що треба. Я йому розповів, як добре ти тут хазяйнуєш.

— А він? Що він на це сказав? — Ганка аж спалахнула вся від радощів.

— А він мені на це відповів, що ти, коли схочеш, з усім упораєшся.

— Упораюсь, упораюсь! — шепнула Ганка тихо, але впевнено, і в очах її блиснула тверда воля.

— А що у вас нового?

— Та нічого, все як було. А його скоро випустять? — сповненим тривоги голосом спитала Ганка.

— Може, й одразу ж після свят, а може, трохи згодом, як слідство скінчиться. А воно довго триватиме,— адже стільки людей сидить, майже все село,— відповів Рох ухильно, не дивлячись на неї.

— А про домашніх він запитував? Про дітей... про... мене... про всіх? — стурбовано допитувалася Ганка.

— Питав, звісно. І я йому по порядку все розказав,

— І... про всіх на селі?

Їй страх як хотілося знати, чи запитував Антек і про Ягну, але вона не зважувалась запитати одверто, а дізнатись якось манівцями, щоб Рох нічого не зауважив і сам проговорився, вона не зуміла, хоч як старалась. Та й слушна хвилина минула — на селі вже знали про те, що Рох повернувся, і незабаром, ще до вечірні, в хату почали сходитися жінки, вони хотіли бодай щось почути про своїх.

Рох вийшов до них на подвір'я і, сівши на призьбу, почав розповідати те, що дізнався про кожного. Та хоч вісті були непогані, в юрбі чулися схлипування, іноді вихоплювався і голосний плач, і жалібне слово.

Потім Рох пішов по селу, майже до кожної хати заходив зі словом розради. Усім своїм виглядом — довга сива, аж біла, борода, ясно-блакитні очі, що дивилися кудись поверх голів,— він нагадував людям святого, що приніс їм слово втіхи. Коли він заходив до хати, в ній наче світлішало, в серцях людей розцвітала надія, міцнішала віра, але й сльози лилися дужче, розбуджені спогади тяжче гнітили душу, дужчала туга за рідними.

Правду сказала вчора Клембова старій Агаті: село тепер, наче свіжа могила. Наче мор напав на Ліпці й більшість людей відвезли на кладовище. Буває так і після війни, коли переб'ють усіх чоловіків і в посиротілих хатах голосять жінки, плачуть діти, чути лемент і стогони, і все сповнене живими й болісними спогадами про тих, хто загинув.

Ніякими словами не висловити того, що діялось у змучених душах.

Минав третій тиждень, а Ліпці ще не заспокоїлися, навпаки, гострішим стало відчуття кривди й заподіяної людям несправедливості. Тож не диво, що кожного дня, вдосвіта, коли жінки прокидалися, і вдень і ввечері, в хатах чи надворі, хоч би де тільки вони зійшлися, незмінно й жалібно, як спів старців, лунали їхні нарікання, і жадоба помсти зростала в серцях людей, як отруйне зілля; руки самі стискалися в кулаки, й завзяті гнівні слова зривалися з уст нестримно, як грім.

Рохові розповіді були, мов ціпок, яким необережно розгребли прихований під попелом вогонь, і він спалахнув з новою силою; в усіх перед очима знову постала пережита недавно кривда. Мало хто пішов навіть до вечірньої служби божої, здебільшого люди збиралися купками на подвір'ях, стояли на вулицях або йшли до корчми, розмовляючи все про те саме, плачучи й лаючись.

Тільки Ганка трохи заспокоїлась, і такою радістю сповнила її чоловікова похвала, таку надію, впевненість влила їй в душу, що й словами змалювати важко.

Тільки-но жінки розійшлися по хатах, як прийшла Магда посидіти біля хворого, а Ганка і Юзя пішли в хлів оглянути кабана.

Випустили його на подвір'я, але він був такий гладкий, що відразу ж повалився на купу гною і не хотів уставати.

— Не давай йому їсти, нехай випорожниться.

— А я якраз забула дати в полудень.

— Треба завтра ж його заколоти. Ти кликала Ягустинку?

— Авжеж. Обіцяла прийти ще сьогодні надвечір.

— Одягнися і біжи до Амброжія, нехай завтра ж, хоч би й після обідні, заколе його і розрубає.

— Чи матиме він час? Адже панотець казали, що завтра до нас приїдуть до сповіді аж двоє ксьондзів.

— Знайде! Він знає, що я горілки не пошкодую. Ніхто інший не зуміє так добре заколоти кабанця, розрубати й засолити м'ясо. Ягустинка йому допоможе.

— А я ранесенько поїду до міста, солі куплю й приправ.

— Що, провітритися захотілось? Нема чого тобі їхати: все є в Янкеля, я сама зараз піду до нього і куплю.

— Юзько! — гукнула Ганка вслід дівчинці.— А де Петрек з Вітеком?

— Певно, на село пішли, бо Петрек узяв з собою скрипку.

— Якщо зустрінеш, жени їх додому, нехай корито з повітки на ґанок перенесуть, його треба буде вранці випарити.

Юзька, рада, що можна хоч на село побігти, чимдуж помчала до Настки, щоб удвох піти розшукувати Амброжія.

А Ганці так і не пощастило вибратися до корчми: приплентався її батько, старий Билиця. Вона дала йому поїсти і почала весело розповідати все, що Рох казав про Антека, але скінчити не встигла — раптом вбігла Магда з криком:

— Ідіть швидше, батькові недобре!

Борина сидів на краю ліжка, очі його блукали по кімнаті; Ганка кинулась до нього, щоб він не впав, а старий глянув на неї, а тоді на двері, в які несподівано увійшов коваль.

— Ганко! — промовив Борина раптом так виразно й голосно, що вона аж здригнулася.

— Я, я! Не ворушіться тільки, лікар заборонив! — шепотіла вона з острахом.

— Що там, на селі? — голос був надтріснутий, якийсь чужий, незнайомий голос.

— Весна іде, тепло,— відповіла, затинаючись; Ганка.

— Повставали всі? В поле пора...

Вони не знали, що сказати, і перезиралися, Магда голосно заплакала.

— Своє бороніть! Не здавайтеся, хлопці!

Борина кричав, але слова уривались, і раптом він затіпався весь, забився в Ганчиних руках. Коваль з жінкою хотіли їй допомогти, але вона не випустила його, хоча в неї вже затерпли руки й спина. Всі троє з тривогою дивилися в обличчя Борині, чекаючи, що він скаже.

— Ячмінь треба було б перш за все посіяти... До мене, люди! Рятуйте! — крикнув він раптом страшним голосом, весь напружився і впав навзнак, очі заплющились, він хрипів.

— Вмирає! Господи! Вмирає! — залементувала Ганка, щосили торсаючи його.

А Магда відразу ж вклала йому в безсило звислу руку запалену свічку-грімницю.

— Ксьондза! Швидше, Міхале!

Та перш ніж коваль вийшов, Борина розплющив очі і випустив з рук свічку, вона впала й розбилася на шматки.

— Йому вже легше... шукає чогось...— пробурмотів коваль, нахилившись над старим, але той досить сильно відштовхнув його і промовив цілком свідомо:

— Ганко, вижени цих людей!

Магда з плачем кинулась до нього, але він, видно, її не впізнавав.

— Не хочу... не треба... Вижени...— уперто повторював він.

— Вийдіть хоч у сіни, не гнівіть його! — благала Ганка.

— Вийди ти, Магдо, а я з місця не зрушу,— процідив коваль, збагнувши, що старий хоче щось сказати Ганці сам на сам.

Борина почув його слова і, підвівшись, так грізно глянув, показуючи рукою на двері, що коваль вискочив з кімнати, мов собака, якому дали штурхана. Він з прокльонами підбіг був до Магди, яка плакала на ґанку, але раптом притих, оглянувся навкруги й побіг у сад. Тут він, скрадаючись, підібрався до вікна, припав до нього і став дослухатися. Ліжко хворого стояло узголів'ям до цього вікна, і крізь шибку можна було щось почути.

— Сядь до мене! — наказав Ганці старий, коли коваль вийшов. Вона присіла на край ліжка, ледве стримуючи сльози.

— В коморі знайдеш трохи грошей... Заховай, щоб у тебе їх не забрали.

— Де?

Її всю тіпало від хвилювання.

— В зерні...

Він говорив виразно, відпочиваючи після кожного слова, а вона, подолавши незрозумілий страх, уп'ялася очима в його очі, що якось дивно блищали.

— Антека рятуй... Півгосподарства продай, а його не давай... не давай... Твої...

Він не докінчив, посинів увесь і впав на подушки. Очі його згасли, і їх наче щось затуманило, але він іще белькотів щось і силкувався підвестись.

Ганка скрикнула від жаху, й одразу ж вбігли коваль і Магда, стали приводити його до тями, бризкати на нього водою, обливати, але він уже не опритомнів. Лежав, як і досі, заціпенілий, нерухомий, з розплющеними очима, далекий від усього, що діялось навколо нього.

Довго ще сиділи вони втрьох біля недужого, жінки тихо плакали, ніхто не говорив ні слова; насувався присмерк, в кімнаті снувалися тіні.

Коли всі повиходили на подвір'я, день уже догорів, і тільки у ставку ще тліли останні відблиски призахідної заграви.

— Що він тобі сказав? — гостро спитав коваль, заступивши Ганці дорогу.

— Та ти ж чув.

— Ну, а потім?

— Те саме, що й при тобі.

— Гей, Ганко, не доводь мене до гніву, кепсько тобі буде...

— Я твоїх погроз так боюсь, як цього ось собаки...

— Він тобі щось у руки дав...— прискіпався коваль.

— Що дав, те завтра за клунею знайдеш,— глузливо огризнулася Ганка.

Він кинувся на неї, і, може, дійшло б до чогось гіршого, якби не Ягустинка, яка увійшла в цю мить і, своїм звичаєм, ущипливо сказала:

— Ви тут так мирно й приязно розмовляєте, що на все село чути!

Коваль огризнувся брудною лайкою й побіг з двору.

Скоро настала темна ніч, хмари запнули небо, жодна зірка не мигтіла у височині, знявся вітер і загойдав дерева, а вони шуміли глухо й сумно: певно, погода мала знову змінитися.

На Ганчиній половині було ясно й гамірно: в печі тріщав вогонь, варилась вечеря. Кілька літніх жінок і Ягустинка з ними розмовляли про те, про се, а Юзя з Насткою і Ясеком Незграбою сиділи на призьбі, де Петрек награвав на своїй скрипці такої сумної й жалібної мелодії, що аж плакати хотілося. Тільки Ганці ніяк не сиділося на місці: вона все думала про свекрові слова і кожної хвилини забігала до нього в кімнату.

Але зараз ніяк було шукати грошей у коморі: в кімнаті сиділа Ягна, складаючи в скриню своє святкове вбрання.

— Петреку, покинь грати! От-от має настати страсний понеділок, а ти все терликаєш і терликаєш! Гріх! — напалася Ганка на Петрека: була така схвильована, що ледве стримувала сльози.