Селяни - Реймонт Владислав

Переклад Марії Пригари

СЕЛЯНИ.

Осінь.

I

— Слава Ісусу!

— Навіки слава, Агато! А куди це ви мандруєте?

— У світ, між людей, панотченьку любий, у широкий світ!.. — вона окреслила костуром дугу зі сходу на захід.

Ксьондз мимоволі глянув у далечінь і відразу ж примружив очі, бо над заходом стояло сліпуче сонце. Потім спитав тихше, ніби нерішуче:

— Це що — вигнали вас Клемби? Чи, може, тільки посварилися?

Стара відповіла не одразу. Трохи випроставшись, вона поволі обвела старечими вицвілими очима осінні спорожнілі поля, дахи села, що ховалося в садках.

— Ні... Не вигнали мене... Хіба можна? Люди вони добрі, та й рідня. Сварки теж ніякої не було... Це вже сама я зміркувала, що час мені йти з торбами. З чужої підводи злазь хоч і посеред дороги.

Треба було йти... роботи в них для мене вже не було. А зима заходить. Шо ж, вони дурно мене годуватимуть? Чи той куток для спання дурно дадуть? А тут якраз і теля відлучили... і гусей треба до хати заганяти, ночі вже холодні. От я й звільнила місце. Шкода скотину — теж боже створіння. А Клемби люди добрі, бо влітку і притулок мені дадуть, і ложки страви не шкодують; живу собі, як у бога за дверима... Ну, а взимку з торбами ходжу, старцюю.

Небагато мені й треба. Вижебраю в добрих людей, то якось і переживу до весни, коли бог дасть. Та. ще й грошенят трохи зберу — якраз Клембам на переднівок буде; адже рідня вони мені. А вже господь милосердний бідняка не покине.

— Не покине, ні! — гаряче підтвердив ксьондз і соромливо тицьнув їй в руку злотий.

— Добродійнику наш коханий, добродійнику!

Вона припала йому до колін тремтячою головою, і сльози, мов горох, посипалися по її обличчю, сірому, покраяному борознами, як ті довколишні осінні поля.

— Ідіть собі з богом, ідіть! — зніяковіло бурмотів ксьондз, підводячи її з землі.

Стара тремтячими руками взяла торби й палицю, перехрестилась і пішла широкою вибоїстою дорогою до лісу, раз у раз обертаючись і кидаючи погляд на село, на поля, де копали картоплю, на димки розкладених пастухами вогнищ, що низько стелилися над стернею. Так вона сумно поглядала, аж поки зникла за придорожніми кущами.

А ксьондз знову присів на колесо від плуга, понюхав тютюн і розкрив требник. Але очі його все відривалися від червоних літер і блукали по блідому небу, по неосяжних просторах, повитих осіннім смутком, чи зупинялися на парубкові, що ходив за плугом.

— Валеку! Бачиш, борозна крива... — гукнув ксьондз, раптом пожвавішавши, і почав невідступно стежити за парою ситих сивих коненят, які тягли рипучий плуг.

Потім він почав знову неуважно перебігати очима по червоних рядках требника, ворушачи губами, але щохвилини кидав погляд то на коней, то на зграйку ворон, які, витягнувши дзьоби, обережно стрибали в борознах і за кожним посвистом батога, за кожним поворотом плуга злітали вгору, але відразу ж падали на ріллю й гострили дзьоби об тверді, сухі скиби.

— Валеку! Ану, шмагони по ногах, бо відстає!

Ксьондз аж всміхнувся, побачивши, що, скуштувавши батога, борозний кінь і справді почав краще тягнути, а коли коні підійшли до дороги, миттю підвівся й ласкаво поплескав кожного по шиї, а вони тяглися до нього, роздуваючи ніздрі, і приязно обнюхували йому обличчя.

— Ге-ей! — співуче гукнув Валек, витягаючи з борозни блискучий, наче срібний, плуг. Він легко підняв його, натягнув віжки так, що коні описали невеличку дугу, знову встромив у землю блискучий леміш, потім свиснув батогом, і коні шарпнули з місця, аж затріщали посторонки.

Наймит почав орати далі великий лан, що під прямим кутом спускався від дороги вниз по схилу і довгими пасмами зораних скиб тягнувся аж до села, яке лежало в низині, ніби втонувши в червонястих і золотистих садках.

Навколо стояла тиша — тепла й дрімотна. Хоча був уже кінець вересня, але сонце ще добре пригрівало. Зараз воно висіло над лісами, і від кущів, каміння, груш на полях і навіть сухих скиб ріллі вже лягали вечірні холодні тіні.

Тиша була в спорожнілих полях і п'янка солодкість у повітрі, затуманеному сонячним пилом. У високій блідій блакиті подекуди плавали безладно розкидані величезні білі хмари, ніби снігові кучугури, навіяні й розшарпані вихором.

А під ними, скільки сягало око, стелилися сірі поля, наче велетенська чаша з блакитними вінцями лісів, через яку, мов срібне, блискуче на сонці пасмо, звивалася річка, виблискуючи з-під прибережних вільх і лозняка. Посередині вона розливалась великим довгастим ставом і долиною серед пагорків бігла далі, на північ.

На дні улоговини, навколо ставу лежало село, виграючи на сонці осінніми барвами садків, ніби червоно-жовта гусінь, що скрутилася на сірому листку лопуха. Звідси аж до лісу тяглись довга сплутана пряжа ланів, полотна сірих полів, довгі шнури меж, порослих костяницями й терном. Тільки де-не-де на цьому сріблясто-сірому тлі снувалися золоті смуги — це жовтіли пахучі квіти люпину. Подекуди біліли мертві, висохлі річища струмків, тяглися піщані сонні дороги, а над ними ряди могутніх тополь поволі підіймалися на пагорки і знову спускалися до лісів.

Ксьондз, який задивився на все це, отямився, почувши протяжний жалібний рев — він залунав так близько, що ворони, сполохані ним, знялися з галасом і полетіли навскоси на картоплища. Чорна миготлива тінь бігла за ними по стернях і ріллі.

Ксьондз затулив очі рукою і глянув проти сонця. Дорогою від лісу йшла якась дівчина, тягнучи за собою на налигачі велику руду корову. Проходячи мимо, вона промовила: "Слава Ісусу!" і хотіла звернути з дороги, щоб поцілувати руку ксьондзу, але корова шарпнулася вбік і знову заревла.

— На продаж ведеш?

— Ні... До мельникового бугая... Та стій ти, навіжена... Сказилася, чи що! — гукала задихана дівчина, силкуючись втримати корову, але та потягла її на дорогу. Обидві побігли щодуху й зникли в хмарі пилу.

Потім піщаною дорогою поволі пройшов єврей-ганчірник, штовхаючи перед собою візок, видно, важко навантажений, бо єврей ледве плентався і раз у раз сідав відпочити, тяжко дихаючи.

— Ну, що там чути, Мошку?

— Що чути? Кому добре, про того тільки добре й чути. Картопля, хвалити бога, вродила, жито гарне, капуста буде. У кого є картопля, жито, капуста — тому добре!

Він поцілував ксьондза в рукав, оперезався лямкою од візка й покотив його далі, але вже з меншими зусиллями, бо починався спадистий схил.

Через деякий час дорогою, здіймаючи ногами куряву, проплентався сліпий жебрак, якого вела гладка дворняжка на мотузку.

Потім з лісу вискочив хлопчисько з пляшкою в руці, але побачивши ксьондза біля дороги, здалека обминув його й побіг полем навпростець до корчми.

Проїхав дядько з сусіднього села — віз зерно до млина. За ним єврейка гнала табун щойно куплених гусей.

Кожен вітався з ксьондзом, обмінювався з ним кількома словами і йшов своєю дорогою, обдарований привітним словом і приязним поглядом.

Нарешті, побачивши, що сонце хилиться дедалі нижче, ксьондз підвівся й гукнув Валеку:

— Доореш до тих берізок — і додому. Бач, коні геть змучились.

І поволі пішов межею, півголосом читаючи молитви і ясним, любовним поглядом обіймаючи поля.

На картоплищах здалека червоніли ряди жінок, чути було гуркіт картоплі, яку сипали у вози. Місцями ще орали під посів... Череди рябих корів паслися на пагорках. Довгі попелясті смуги ланів уже зеленіли щіткою молодих врун. Гуси, ніби клапті снігу, біліли на витоптаних поруділих луках. Палали вогнища, і довгі блакитні коси диму тяглися над ланами. Раптом зареве десь корова, заторохтить віз чи плуг заскрекотить об камінь — і знову на мить обійме землю така тиша, що чути, як глухо бурмотить річка й стукотить за селом млин, захований у густій хащі пожовклих дерев. А там раптом пісня задзвенить чи крик долине, невідомо звідки, й летить низько над землею, розсипається по борознах, ямах і гине без відгомону в сірому осінньому просторі, на стернях, оповитих срібним павутинням, на порожніх сонних дорогах, над якими горобини хилять скривлені важкі голови.

В іншому місці боронували поле, і туман сірої, пронизаної сонцем куряви здіймався за боронами, витягався, повз аж на пагорки і опадав, а з нього, мов з хмари, з'являвся босий селянин, без шапки, з пов'язаним навколо шиї шматком полотна. Він ішов поволі, набирав пригорщею зерно й сіяв монотонними побожними рухами, ніби благословляв землю. Дійшовши до кінця смужки, він набирав з мішка зерно, повертався і поволі виринав з-за пагорка — спочатку вигулькувала його розпатлана голова, потім плечі, і, нарешті, з'являвся він сам на тлі сонця, благословляючим рухом розкидаючи зерно, що, мов золотий пил, дощем падало на землю.

Ксьондз ішов дедалі повільніше, часом зупинявся перепочити і то оглядався на своїх коней, то придивлявся до хлоп'ят, які жбурляли камінці у величезну грушу. Побачивши ксьондза, вони підбігли і, ховаючи руки за спину, стали цілувати рукав його сутани.

Він погладив їх по головах і сказав повчально:

— Тільки не ламайте гілок, бо на той рік не буде вам грушок

— А ми й не кидали в грушки. Там, на вершині, гніздо вороняче,— озвався один хлопчик, сміливіший за інших.

Ксьондз добродушно всміхнувся і рушив далі. Незабаром він зупинився біля людей, що копали картоплю.

— Боже поможи!

— Спасибі! — хором відповіли усі, випростовуючись, і почали підходити, щоб поцілувати руку панотцеві.

— Ну що, дав господь — уродила цього року картопля? — спитав він, простягаючи відкриту табакерку чоловікам. Ті шанобливо й обережно брали по щіпочці тютюну, не зважуючись нюхати.

— Авжеж, картоплини, мов каменюки, і багато їх у кущах.

— Ну, то свині подорожчають, бо буде чим відгодовувати.

— Вони вже й так дорогі: багато від мору влітку поздихало, та й до Пруссії їх скуповують.

— Правда, правда. А чию ж це ви картоплю копаєте?

— Боринину.

— Хазяїна щось не видно, то я й не розібрав.

— Батько з чоловіком моїм поїхали до лісу.

— Це ви, Ганно? Як ся маєте? — звернувся ксьондз до молодої гарної жінки в червоній хустці. Руки в неї були чорні від землі, отож вона взяла ксьондзову руку запаскою і поцілувала.

— А як там ваш хлопчик, якого я в жнива хрестив?

— Дякую, панотче, здоровий росте і вже белькоче щось.

— Ну, зоставайтеся з богом.

— Ідіть здорові, панотче.

І ксьондз звернув праворуч до кладовища, яке лежало по той бік села, біля дороги, обсадженої тополями.