Селяни - Реймонт Владислав

Старий лежав, як завжди, горілиць. Ягна шила щось біля вікна. В кімнаті більше не було нікого.

— А де ж Міхал подівся?

— Він десь тут, шукає викрутку, яку колись Мацеєві позичив,— пояснила Ягна, не підводячи очей.

Ганка виглянула в сіни — нікого, зайшла на свою половину — тут тільки Билиця сидів біля печі з дітьми і майстрував для них вітрячок. Вона пошукала навіть у дворі — коваля ніде не було. Тоді кинулась просто в комору, хоч двері були зачинені.

Там біля діжки стояв коваль і, по лікті зануривши руки в зерно, завзято рився в ньому.

— То ти в ячмені викрутку заховав, еге ж? — гукнула вона, задихаючись від гніву й хвилювання, і грізно підступила до нього.

— Та ні, дивлюсь, чи не взявся пліснявою, чи годиться на посів,— затинаючись, пробурмотів захоплений зненацька коваль.

— Не твій це клопіт! Чого сюди заліз? — зняла крик Ганка. Він неохоче вийняв руки з діжки і, ледве тамуючи лють, пробурчав:

— А ти за мною стежиш, мов за злодієм яким!

— Хіба я знаю, чого ти сюди прийшов? Ач у чужу комору заліз і порпається у діжках! Може, ще замки позриваєш та в скринях шукатимеш? — репетувала Ганка дедалі голосніше.

— Я ж тобі вчора казав, чого нам треба шукати...— коваль намагався говорити спокійно.

— Брехав ти мені, очі замилював! Бачу я наскрізь твої іудині наміри!

— Ганко, прикуси язика, бо я тобі його вкорочу! — люто гаркнув коваль.

— Спробуй, розбійнику! Тільки пальцем мене зачепи, такого галасу нароблю, що півсела збіжиться і побачать люди, що ти за цяця! — не вгавала Ганка.

Коваль пильно глянув по кутках і нарешті вийшов, сиплячи прокльони на її голову; вони подивилися одне одному в очі так пронизливо, що, якби могли, повбивали б, здається, одне одного цими сповненими ненависті поглядами.

Ганка довго не могла отямитись, навіть води мусила випити — так була схвильована.

"Треба якомога швидше знайти гроші й заховати в надійному місці, бо, якщо він їх знайде, всі забере",— думала вона, йдучи до клуні, але раптом повернула назад.

— Сидиш у хаті, стережеш, а чужих до комори пускаєш! — відчиняючи двері, гукнула вона Ягні.

— Міхал не чужий, він таке ж право має, як і ти,— нітрохи не злякавшись, відповіла Ягна.

— Брешеш, як собака! Ти змовилася з ним! Але затям собі: коли з хати щось пропаде,— бог мені свідок, до суду подам і скажу, що ти допомагала! Затям собі це!

Ягна схопилася з місця і лапнула, що під руку трапилось.

— Битися хочеш? Спробуй тільки! Я твоє пещене личко так розмалюю, що кров'ю вмиєшся, і рідна мати тебе не впізнає! — вже не тямлячись, несамовито закричала Ганка.

Хто зна, чим би це скінчилось,— обидві, підступивши одна до одної, от-от мали зчепитися,— зайшов Рох. Присоромлена його поглядом, Ганка трохи вгамувалась і вийшла, хряпнувши дверима.

Ягна залишилась у кімнаті — стояла приголомшена, губи в неї тремтіли, ніби в пропасниці, серце гучно калатало й сльози горохом сипалися з очей. Нарешті вона схаменулась і, кинувши в куток праник, який тримала в руці, впала на ліжко, вся аж здригаючись від гірких, невтішних ридань.

Тим часом Ганка пояснювала Роху, через що вони посварились.

Він терпляче слухав її верескливу, переривану схлипуванням розповідь, але, так і не зрозумівши до ладу, в чому річ, перебив її і став суворо вичитувати. Навіть миску з їжею, яку подали йому, сердито відсунув і схопився за шапку.

— Доведеться, мабуть, світ за очі піти і в Ліпці дорогу забути, якщо ви такі! Диявола тішите та єретиків, що кепкують з колотнечі та глупоти люду християнського... Господи праведний! Мало їм горя, хвороб, злиднів — вони ще б'ються між собою та лютують!

Він аж задихнувся після цієї запальної промови. Ганку пойняв такий жаль і, боячись, щоб він не пішов розгніваний, вона поцілувала його в руку й від щирого серця попросила пробачення.

— Якби ви знали... Витримати вже не можу з нею, все робить на злість і на шкоду. Через неї і батько нас скривдив, стільки землі їй відписав! А ви знаєте, яка вона, знаєте, що вона з хлопцями гуляла, що вона... (Ні, про Антека Ганка не могла сказати). А тепер, кажуть, вже з війтом тягається,— додала вона тихше.— Як бачу її, все в мені аж кипить, ножем би її вдарила...

— Господь сказав: "Мені відомста — я відплачу". Вона — теж людина і образу почуває, за гріхи свої тяжко відповість. Кажу вам: не робіть їй кривди.

— Кривди? Я? — здивувалася Ганка. Вона не розуміла, чим скривдила Ягну.

Рох жував хліб, мовчки поглядаючи на Ганку і про щось думаючи. Потім погладив по голівках дітей, що тулилися до його колін, і зібрався йти.

— Я ще заскочу до вас якось увечері. А ви дайте їй спокій, а в усьому іншому покладіться на бога.

Попрощався й пішов до села.

IV

Рох повільно чвалав дорогою понад ставом, бо вітер просто з ніг збивав, і до того ж старий був пригнічений тим, що діялось на селі. Раз у раз поглядав почервонілими очима на хати, замислювався і тяжко зітхав. Погано було в Ліпцях, так погано, що гірше й бути не може.

І не найгірше було те, що багато людей на селі голодувало і хворіло, що жінки і сварилися, і билися частіше, ніж будь-коли, що смерть частіше заглядала сюди, ніж минулими роками. Таке вже траплялося, люди до цього призвичаїлися й розуміли, що часом інакше й бути не може. Набагато гірше було зовсім інше: те, що земля лежала неорана, незасіяна й нікому було на ній робити.

Весна йшла по всьому світі, з нею прилетіли і птахи на торішні гнізда, на вищих місцинах вода збігла, поля підсихали, земля аж просила плуга, угноєння, святого зерна.

А кому ж іти в поле, коли всі робочі руки в острозі? На селі залишились майже самі жінки, де їм було з усім упоратись! А тут іще, як завжди навесні, багатьом прийшла пора родити, та й корови телились, і домашня птиця сиділа на яйцях, і свині поросились. Час було порати городи, висаджувати розсаду, треба було, перш ніж садити, дістати з ям і перебрати картоплю, повідводити з ланів воду, вивезти гній — тут хоч руки до кісток пообдирай, а без чоловіка всього не подужаєш... Та ще — реманент лагодити, січку для худоби різати, дрова з лісу возити та рубати.

А скільки всякої іншої роботи й клопотів — хоча б про дітей, що їх у кожній хаті як маку. А жінки вже і рук, і ніг своїх не почували, надвечір поперек терпнув від утоми, а робота й наполовину не була зроблена. І, найголовніше, до роботи в полі ніхто ще й не брався.

А земля чекала. Зогрівало її молоде сонце, сушили вітри, наскрізь просочували вологою теплі, благодатні дощі, додавали сили туманні й теплі весняні ночі. І вже сходила зеленою щіткою трава, швидко пішла вгору озимина, дзвеніли над полями жайворонки, а по луках блукали лелеки; де-не-де вже й квіти розцвітали у вологих улоговинах і тяглися до неба, яке ясною завісою обіймало землю і з кожним днем здіймалося вище. Чимраз далі сягав тужний зір — вже до околиць села, до лісу, досі схованого в зимовому присмерку. Весь світ прокидався й чепурився назустріч радісному святу весни.

У сусідніх селах, де тільки не кинь оком, скрізь кипіла робота. Цілими днями — у дощ і в годину — на полях лунали веселі пісні, перегукування, зблискували плуги, снували люди, чулося іржання коней і веселе торохтіння возів. Тільки ліпецькі поля були порожні й тихі, мертві, мов кладовище.

А до того жінок гризла тяжка тривога за тих, кого посадили до тюрми.

Мало не щодня хтось плентався в місто — з клуночком або й з порожніми руками, тільки для того, щоб марно благати про звільнення невинуватих.

Та хіба зглянеться хтось на скривджений люд, якщо він сам не доб'ється для себе справедливості?

Лихо впало на Ліпці, таке лихо, що навіть в інших селах починали вже розуміти, що кривда, заподіяна Ліпцям, є кривда всього селянського люду. Тільки мавпи гризуться між собою, а людина завжди за людину стояти повинна, щоб і її не спіткало таке ж лихо.

Отож не диво, що люди з сусідніх сіл, які досі раз у раз сварилися з Ліпцями за межі та різні завдані сусідами шкоди, а то й просто з заздрощів, — бо ліпецькі гнули кирпу перед іншими і село своє вважали за найперше,— тепер забули давні чвари, і вряди-годи якийсь дядько з Рудки, або з Волі, або з Дембіци, та навіть хтось із ріпецької шляхти вирушав до Ліпців на таємну розвідку.

А в неділю після відправи в костьолі або, як приміром, учора, після сповіді, вони довго розпитували про заарештованих і, слухаючи розповіді ліпецьких, хмурились і так само, як ті, стискали кулаки, лаяли напасників і журилися долею скривджених.

От про це й думав Рох тепер, обмірковуючи одну, видно, дуже важливу справу, бо він то уповільнював ходу, то зупинявся, ховаючись од вітру за деревами, і, наче не помічаючи нічого навкруги, дивився кудись удалечину.

Дедалі розвиднювалося й ставало тепліше, і тільки надокучливий вітер дужчав з кожною годиною; із стогоном хилилися молоді дерева, купаючи віття в ставку, летіли зі стріх віхті соломи, ламалися гілки. Вітер розгулявся з такою силою, що, здавалося, все зрушилося з місця — садки, тини, хати, дерева — і летить за ним. Навіть бліде сонце, що виглянуло з-поміж розшарпаних хмар, теж, здавалося, бігло по наче всипаному піском небу, а над костьолом якісь птахи, розпроставши крила, знесилені, мчали за вітром і з страшним криком розбивалися об вежі та розмаяні дерева.

Але цей зухвалий і, надокучливий вітер добре сушив землю, і вранці поля вже посвітлішали, а з доріг зійшла вода.

Рох довго стояв, поринувши у власні думки, забувши про все на світі, але раптом насторожився: вітер доніс до нього чиїсь лайливі голоси.

Він хутко оглянувся: на тому березі біля солтисової хати юрба жінок оточила якихось чужих людей.

Зацікавлений, Рох поспішив туди довідатись, що сталося. Але, здалека побачивши стражників і війта, звернув у найближчий двір, а звідти став обережно пробиратися садками до юрби: він не любив потрапляти на очі представникам влади.

Юрба гомоніла дедалі голосніше, підходило чимраз більше жінок, звідусюди збіглися діти і протискувалися поміж старшими, штовхаючи одне одного. На солтисовому подвір'ї вже стало тісно, і юрба ринула на вулицю, не звертаючи уваги ні на грязюку, ні на гілки, що хльоскали по головах. Галасували всі, і Рох нічого не міг розібрати, бо слова відносило вітром, і тільки чув з-за дерев, що найбільше надривалася Плошкова; огрядна, розчервоніла, вона так розлючено вимахувала кулаками під самісіньким носом у війта, що той задкував від неї, а юрба підтримувала Плошкову криками, мов зграя роздражнених індиків.