Селяни - Реймонт Владислав
Село давно спало, і тільки вітер з посвистом гуляв по полях, воював з деревами та здіймав на ставку хвилі.
Всі полягали спати, не чекаючи Ягустинки; вона з'явилась тільки наступного ранку, насуплена, як цей холодний, вітряний і похмурий день. Погріла тільки руки в хаті й одразу ж пішла в клуню перебирати картоплю, звалену туди з ям. Працювала майже сама — Юзя часто бігала накладати на воза гній: його ще вдосвіта почав возити на поле Петрек, бо Ганка дуже нагримала на нього за те, що він полінувався зробити це вчора. Петрек поспішав, горлав на Вітека, хльоскав коней і мчав, бризкаючи на всі боки грязюкою.
— Ач, ледар, тепер на кониках злість зганяє! — сказала Ягустинка, замахуючись на гусей, які прибігли до клуні цілим табуном і, голосно ґелґочучи, клювали картоплю. Юзя пробувала до неї заговорити, але стара не відповідала, сиділа, насупившись, і ховала під низько насунутою на лоба хусткою почервонілі, заплакані очі.
Ганка один тільки раз вийшла до них — вона чатувала в хаті, чекаючи, поки Ягна піде, щоб забрати м'ясо до себе і водночас поритися в діжках з зерном.
Але Ягна, мов навмисне, ні на крок не виходила з хати, і Ганка, не стримавшись, кілька разів заходила до хворого, а тоді з якоїсь приключки заглянула до комори.
— Чого ти там шукаєш? Я знаю, де що лежить, скажи — покажу тобі! — гукнула Ягна, заходячи туди слідом за нею.
І Ганці довелося піти. Вона встигла тільки застромити руки в зерно, але гроші могли лежати глибше, на самому дні. Вона одразу зрозуміла, що Ягна за нею пантрує, і вирішила відкласти розшуки до слушнішої нагоди.
"Поки що треба буде приготувати всім гостинці",— подумала вона, з жалем оглядаючи розвішані на жердці ковбаси. У Борин, так само, як і в інших заможних господарів, було заведено — заколовши кабана, на другий день посилати в подарунок найближчим родичам і приятелям по ковбасі, по шматку м'яса або сала.
— Хоч і шкода, а дати треба, бо скажуть, що ти скупа,— сказав Билиця, заходячи саме в ту мить, коли вона стояла й журилася цим.
І Ганка, знітивши серце, стала розкладати подарунки по тарілках і мисочках, з важким зітханням заміняючи надто короткі ковбаси на інші, довші, то докладаючи, то знову знімаючи по шматочку, і нарешті зовсім змучена, гукнула Юзю.
— Одягнися краще, рознесеш усім.
— Ой, скільки тут!
— Що вдієш, треба! Без людей не проживеш! Оці, найдовші, віднеси найперше тітці: вона на мене вовком дивиться, паплюжить мене, де тільки може, та вже бог з нею! Оцю мисочку — війтові. Падлюка він, але з Мацеєм завжди приятелював, та й нам іще може допомогти при нагоді. Оці ковбаски, кишки з кашею й шматок почеревини — Магді: нехай не гавкає, що ми самі з'їли батькового кабана. Правда, рота їм не заткнеш, але все ж таки на одну причіпку менше... Причековій оцю ковбасу: жінка вона чванлива, язиката, але перша прийшла до мене з приязним словом. А оцей останній шматок — Клембовій.
— А Домініковій нічого не дасте?
— Потім їй дам, після обіду... Звісно, треба дати. Вона мов кізяк: не воруши і ще здалека обминай. Ну, неси всім по черзі, та гляди, не заговорися там з дівчатами, вдома ще стільки роботи.
— Дайте й для Настки шматочок, вони такі бідні, навіть на сіль у них немає! — тихо попросила Юзя.
— Нехай прийде, дам їй що-небудь. Тату, а ви візьміть для Веронки. Вона обіцяла вчора, що зайде...
— Її мельничиха покликала надвечір кімнати прибирати — мабуть, на свято гостей чекає...
Старий довго ще розповідав би сільські новини, але Ганка, випровадивши Юзю, одяглася тепліше й пішла допомагати Ягустинці та підганяти наймитів.
— А ми вас чекали вчора на вечерю,— почала вона, здивована мовчанням старої.
— Ох, надивилась я там... наїлась горя досхочу! Ще й сьогодні пече.
— Агата, кажуть, злягла.
— Так, у Козлів помирає, сирота.
— Як? А чому не в Клембів?
— Люди тільки тих за рідню визнають, кому нічого від них не потрібно або хто до них приходить з повними руками, а інших родичів вони собаками цькують...
— Що ви кажете? Не вигнали ж її Клемби?
— Припленталась вона до них у суботу і тієї ж ночі й злягла, то, кажуть, Клембова забрала її перину і майже голу з хати виставила.
— Клембова? Така добра жінка! Не може бути! Брехня...
— Кажу те, що від людей чула.
— Отже, Агата в Козлової лежить? Хто б подумав, що Козлова така жаліслива.
— За гроші й ксьондз пожаліє! Козлова взяла в Агати двадцять злотих і за це повинна утримати її до останньої години — стара з дня на день смерті чекає, а за похорон окремо... Недовго Козловій чекати, Агата не сьогодні-завтра богу душу віддасть...
Ягустинка змовкла, марно силкуючись стримати схлипування.
— Що це ви, нездужаєте, чи що? — спитала Ганка співчутливо.
— Надивилась я на людське горе — сил моїх більш немає! Людина — не камінь: захищаєшся сам від себе, хоч би й тією злістю на весь світ, а захиститися не можеш: приходить така година, коли вже й серце не витримує, на пісок з жалю розсипається.
Вона захлинулася плачем і довго здригалася, голосно сякаючись, потім знову заговорила з таким болем, що слова її, мов гіркий полин хлюпнули Ганці на душу.
— Кінця немає людському горю! Сиділа я біля Агати, коли ксьондз пішов, аж тут прибігає Філіпка з-за ставу, голосить, що найстаршенька її вмирає... Побігла я до них. Господи! В хаті мороз, вікна віхтями позатикані... Одне ліжко на всіх, а діти, як собачата, покотом на соломі сплять. А дівчина не помирає — це вона з голоду охляла. Картоплі вже нема... перину продали... Кожну мірку крупів в мельника треба жебрати... ніхто не хоче в борг дати чи позичити до нового... Та й у кого є зайве? Нізвідки порятунку нема, Філіп в острозі сидить, разом з усіма.
Тільки-но вийшла від них, аж тут Гжегожова каже, що Флорка Причекова родила, а доглянути її нікому. Негідники вони, скривдили мене, хоч і діти рідні. Але я зайшла, не час тепер кривду пам'ятати... Там теж злидні зуби шкірять: дітей повна хата, Флорка хвора, грошей і копійки нема, і допомоги чекати нізвідки. Землю зубами не гризтимеш... Їсти нема кому зварити, поле лежить неоране, хоч весна йде... Адже Адама теж в острог забрали. Хлопчиська народила міцного, як кремінь, тільки чим вона його годуватиме? Сама висохла, як тріска, молока в грудях ні краплі немає, а корова ще не телилася... І скрізь так тяжко... А що в халупників робиться — і сказати не можна. І робити нікому, і заробити ніде. Ні тієї копійки, ні порятунку нізвідки... Хоч би господь догадався — усім біднякам легку смерть послав, щоб не мучилися на цьому світі.
— А в кого ж тепер на селі через край переливається? В усіх горе, в усіх серце щемить.
— Ще б пак, і в багатіїв турбот чимало! Один думає, чим краще ковбаси начинити... інший — кому б гроші під більші проценти позичити... А про бідноту ніхто не дбає, хоч би вона й під тином здихала. Боже мій, в одному селі живуть, сусіди, а нікому це спати не заважає... Звісно, кожен на бога перекладає турботу про бідних, валить все на промисел божий, а сам за повною мискою черево тішить та теплим кожухом вуха затуляє, щоб не чути, як нещасні стогнуть.
— Що вдієш? Хто ж стільки має, щоб усім біднякам допомогти?
— Хто не хоче, завжди знайде, як викрутитись! Я про вас не кажу, ви не на своєму господарстві, важко вам, знаю, але є такі що могли б людям допомогти: мельник, ксьондз, органіст та й інші...
— Якби їм хто підказав, може, й зглянулися б, допомогли...
— У кого душа чуйна, сам почує, як люди стогнуть, не треба йому про це з амвона кричати! Ех, люба ви моя, вони дуже добре знають, що діється з бідним людом,— адже вони людською бідою живляться, з неї жиріють. У мельника вже тепер жнива, хоч до переднівку ще далеко: мов на богомілля, сунуть до нього люди по борошно та крупи, віддають йому останню копійку або набір беруть — хто на відробіток, хто за ще й які проценти. Що будеш робити,— хоч би й перину єврею продав, а їсти треба.
— Правда, дурно ніхто не дасть...
Ганка згадала власну, ще недавно пережиту нужду і важко зітхнула.
— Я вчора до пізньої ночі сиділа біля Флорки, посходилися туди й інші жінки, розповідали, що на селі діється...
— Во ім'я отця і сина! — скрикнула раптом Ганка і схопилася: вітер так хряпнув дверима клуні, що мало не розтрощив. Вона насилу їх зачинила і міцно підперла кілками.
— Вітер сильний, але теплий. Коли б дощу не навіяло знову.
— Вже й так віз у полі по осі грузне.
— Днів зо два сонячних — і швидко просохне. Весна ж надворі.
— Добре було б ще до свят почати садити картоплю.
Так вони перемовлялись, пильнуючи роботи, а незабаром і зовсім замовкли. Чути було тільки, як раз у раз стукає кинута картопля: дрібна падала на одну купу, підгнила — на іншу.
— Буде чим відгодувати кабана, та й для корів вистачить...
Але Ганка наче не чула, захоплена одною думкою: як би їй добратися до свекрових грошей? Вона тільки зрідка підводила голову й крізь відчинені двері кидала погляд у двір, на дерева, що похитувались, змагаючись із вітром. Сині збурені хмари мчали по небу, мов розшарпані снопи, а вітер чимраз дужчав і так шугав знизу, що стріха на хаті настовбурчувалась щіткою; було вогко й холодно, гостро тхнуло гноєм, який набирали з купи й возили на поле; у дворі було майже порожньо; тільки час від часу пробігали гнані вітром настовбурчені кури, а гуси сиділи в затишку під тином — гусенята, поховавшись в них під крильми, тихо попискували. Десь кожної півгодини під'їздив Петрек з порожнім возом, повертав, зупинявся біля самої клуні й, підкинувши коням сіна, накладав удвох з Вітеком гній, потім їхав знову в поле, зіскакуючи часом і підпираючи плечем віз на вибоїнах.
Раз у раз з криком прибігала Юзька, розчервоніла, задихана, і починала цокотіти. Їй дуже подобалось розносити ковбаси.
— Війтові віднесла, тепер побіжу до тітки!.. У війта всі вдома; білять вже хату до великодня. Так дякували, так дякували!..
Розказавши все докладно, хоч ніхто її й не питав, Юзя знову бігла на село, обережно тримаючи зав'язані в білу хусточку мисочки з гостинцями.
— Цокотуха дівка, а розумна! — зауважила Ягустинка.
— Розумна — штуки витівати та пустувати,— озвалася Ганка.
— А чого ж ви від неї хочете? Дівчисько ще, дитина...
— Вітеку, глянь-но, хтось там зайшов до хати! — гукнула раптом Ганка.
— Це коваль!
Вражена поганим передчуттям, Ганка зразу побігла просто на половину до Борини.
