Селяни - Реймонт Владислав
Від цих криків Ягні щось підступило до грудей, і раптом туга, яка вже давно чатувала на неї, стисла їй серце; згаслий погляд блукав по деревах, по воді, в якій, потопаючи у блакиті, пливли ті самі хмари, але вона нічого не бачила за слізьми, що туманили їй очі, текли одна за одною по білих щоках, мов блискучі намистини розірваних чоток, і падали кудись на дно душі.
Чи вона розуміла, що з нею?
Ні, тільки почувала, що її підхоплює щось і несе, що вона подалася б кудись далеко-далеко, світ за очі, куди поведе ця незборенна туга, і плакала мимохіть і майже без болю — так осипане квітами деревце весняного ранку, коли пригріє його сонце й хитне вітер, щедро ронить з себе росу і, вбираючи з землі живлющі соки, простягає до неба квітучі гілки.
— Вітеку! Ходи запроси ту пані на сніданок! — знову гукнула Ганка.
Ягна ніби очутилась, втерла сльози, зачесала коси і хутко пішла на Ганчину половину.
Там уже всі сиділи за сніданком. У великій мисці парувала картопля, і Юзька присмачувала її сметаною і смаженою цибулею; усі встромляли в миску ложки, жадібно позираючи на смачну їжу.
Ганка сиділа на чільному місці, посередині, проти лави, на якій їли, Петрек — у кінці, а поруч з ним, просто на підлозі, вмостився Вітек, Юзя їла стоячи, бо їй весь час доводилося досипати з горщика картоплю. А діти сиділи біля печі, за чималою мискою, і ложками відганяли Лапу, який раз у раз хапав картоплю і снідав разом з ними.
У Ягни було своє місце, біля дверей, навпроти Петрека. Їли повільно, спідлоба поглядаючи одне на одного.
Даремно цокотіла без упину Юзька і Петрек зрідка вкидав слово, а під кінець і Ганка, зворушена заплаканими смутними очима Ягни, стала заговорювати з нею — Ягна ні пари з уст.
— Вітеку, а хто це тобі таку гулю набив? — запитала Ганка.
— Це я об ясла стукнувся! — Вітек почервонів, як рак, і потер гулю, промовисто поглядаючи на Юзьку.
— А верби ти вже наламав?
— Зараз побіжу, ось тільки доїм,— винувато сказав Вітек, хутко доїдаючи картоплю.
Ягна поклала ложку і вийшла.
— Знову якийсь ґедзь її вкусив,— шепнула Юзька, підливаючи борщу Петрекові.
— Не кожен може так торохтіти, як ти. А корову вона вже подоїла?
— Взяла дійницю — певно, в хлів пішла.
— Чуєш, Юзько, треба Сивулі приготувати макухи, вона от-от має телитися.
— Бичок у неї буде! — мовив Вітек, підводячись з-за стола.
— Дурень! — зневажливо шепнув Петрек, розпустив трохи пасок, бо поїв як слід, запалив від головешки цигарку і вийшов разом з Вітеком.
Жінки мовчки взялися до роботи. Юзька перемивала посуд, а Ганка застеляла ліжка.
— Підете до костьолу з вербою?
— Ідіть з Вітеком, Петрек теж може піти, тільки спершу нехай коней почистить та нагодує. А я залишусь вдома — батька глядітиму, а може, й Рох сьогодні повернеться і привезе якісь новини від Антека...
— Сказати Ягустинці, щоб завтра прийшла картоплю перебирати?
— Скажи, самим нам не впоратися, а перебирати треба чимшвидше.
— Та й гній би в полі розкидати.
— Петрек завтра опівдні, напевно, скінчить возити, то після обіду вони з Вітеком почнуть розкидати, а матимеш час, то й ти їм допоможеш.
За вікнами заґелґотали гуси, і в хату вбіг задиханий Вітек.
— Ти навіть гусям спокою не даєш!
— Вони мене скубти почали, а я боронився!
Він кинув на скриню цілий сніп ще вологих від роси золотистих гілок, наче обліплених котиками. Юзька почала їх складати, перев'язуючи кожен пучечок червоною вовняною ниткою.
— Це тебе лелека дзьобнув у лоб? — тихенько спитала вона у Вітека.
— Звісно, він, а то ж хто. Тільки не кажи нікому...— Вітек оглянувся на хазяйку, яка виймала зі скрині святкову одежу.—
Я тобі розкажу, як усе було... Я підгледів, що його на ніч залишають на ґанку... Підкрався пізно ввечері, коли в плебанії всі вже спали, і вже схопив був його... Хоч він мене й дзьобнув, усе одно я б його в сорочку загорнув і поніс би, та собаки мене почули... Хоч і знають мене, а так напосілися, кляті, що мусив тікати. Ще й штани мені подерли... Та я однаково не відступлюсь...
— А як ксьондз узнає, що ти забрав лелеку?
— Та хто йому скаже?.. А я неодмінно заберу, бо він мій.
— А де ж ти його заховаєш, щоб знову не забрали?
— Вже я таку схованку знайшов, що й стражники не проникають... А потім, коли всі забудуть, приведу його до хати і скажу, що нового приручив. Хто ж його впізнає? Тільки ти, Юзю, не кажи нікому! Я тобі пташок наловлю, або й мале зайча спіймаю.
— Хлопчисько я, чи що, щоб пташками забавлятися? Одягайся швидше, ходімо разом до костьолу.
— Юзю, а ти даси мені нести вербу? Га?
— Чого захотів! Тільки жінкам можна нести вербу святити!
— Я біля костьолу тобі віддам, мені б тільки селом пронести... Він просив так палко, що Юзя пообіцяла. Вона кинулась назустріч Настці Голембовій, що зайшла до хати, вже одягнена, щоб іти до костьолу з вербовими гілками в руках.
— Чи не чула щось нове про Матеуша? — спитала в неї Ганка, привітавшись.
— Тільки те, що війт учора казав: краще йому.
— Нічого війт не знає, плеще, що йому на думку спаде.
— Так він те саме й ксьондзові казав!
— А про Антека нічого не міг мені сказати...
— Бо Матеуш сидить разом з усіма, а Антек окремо.
— Ет!.. Війт просто бреше собі, аби було з чим до людей в хату зайти...
— То він і до вас заходив?
— Щодня заходить, та не до нас, а до Ягусі. У них якісь свої справи, от вони й сходяться далі від людей, біля перелазу.— Ганка сказала це тихо, з притиском, побачивши у вікно, що Ягна сходить з ґанку, гарно вбрана, з молитовником і вербою в руках. Вона довго дивилася їй вслід.
— Спізнитесь, дівчата, людей уже на дорозі — не протовпитися.
— Не запізнимося, ще не дзвонили.
Але тут саме закалатав дзвін, скликаючи на молитву, і дзвонив довго, неквапливо, гучно.
Через кілька хвилин усі пішли з хати до костьолу.
Ганка залишилась сама; поставила обід у піч, трохи причепурилась і, сівши з дітьми на ґанку, почала їх вичісувати і ськати — у будень їй на це не вистачало часу.
Сонце підбилося вже височенько, з усіх воріт виходили люди, поспішаючи до костьолу, і на дорогах, як маки, червоніли жіночі убрання, лунав гомін, галас дітлахів, що бавилися, жбурляючи камінці у воду та в птахів. Коли-не-коли торохтіли вози — це їхали люди з інших сіл. Якісь чоловіки, видно, чужі, йшли вулицею й віталися з усіма. Нарешті пройшли всі, вулиці збезлюдніли й змовкли.
Вичесавши дітей, Ганка посадила їх у дворі на соломі, щоб вони бавилися самі, зайшла в хату глянути на горщики в печі, в яких кипіли страви, потім повернулася на ґанок і стала тихенько молитися, перебираючи чотки, бо по книжці вона читати не вміла.
Бралося вже до полудня, на селі стояла святкова тиша, не чути було жодного голосу, тільки цвірінькали горобці та щебетали, ліплячи гнізда під стріхою, ластівки; година стояла тепла, рання весна щойно доторкнулася до землі й дерев; небо було молоде, густо-синє і на диво блискуче; сади стояли нерухомо, здіймаючи до сонця гілки, осипані набубнявілими бруньками, і тільки на вільхах, що облямовували став, тихо, наче від подиху, ворушилося жовте віття, а на тополях руді, клейкі й пахучі бруньки розкривалися проти світла, наче дзьобики пташенят.
Під хатами добре припікало, навіть мухи вже повзали по нагрітих стінах, а часом і бджола пролітала з дзижчанням, падаючи на стокротки, які виглядали з-під тину, або кружляла над кущами, що буяли зеленим пломенем молодих листків.
Але з полів і від лісу ще віяв гострий вологий вітер.
Відправа в костьолі мала вже от-от скінчитись, бо в тихому весняному повітрі чути було віддалений спів, звуки органа та часом рясним дощем розсипалося калатання найменшого дзвона.
Час минав повільно, навіть птахи замовкли, коли стало припікати сонце, і тільки ворони, полюючи на гусенят, кружляли низько над ставом, а гусаки, побачивши їх, тривожно ґелґотали; десь заклекотів лелека і пролетів так близько, що його довга тінь побігла по землі.
Ганка палко молилась, поглядаючи водночас на дітей, і раз у раз заходила до хати, щоб подивитися на старого.
А він лежав так само нерухомо і дивився кудись поперед себе.
Він повільно догоряв, потроху, що день то ближче підходив до своєї смертної години, як колосисте жито вистигає на сонці, дожидаючи гострого серпа... Він нікого не впізнавав і навіть коли кликав Ягну й навпомацки брав її за руки, дивився не на неї, а кудись убік. Проте, Ганці здавалось, що, почувши її голос, він ворушить губами й дивиться так, наче хоче щось сказати...
Йому все не легшало, аж плакати хотілося, дивлячись на нього.
— Господи, хто б міг цього сподіватися! Такий господар, такий розумний, такий багач, яких мало, і от лежить, мов дерево, розбите громом, все ще в зелених гілках, але вже приречене на смерть.
Лежить, не вмирає і не живе, і допомогти йому може тільки милосердя боже.
О доле людська, доле невблаганна!
Ти приходиш, коли тебе ніхто не сподівається, серед білого дня чи темної ночі, і несеш людину, мов билинку, в гіркий край смерті...
От про що з тугою думала Ганка, поглядаючи в небо. Вона зітхнула раз-другий, відклала чотки і пішла доїти корів — зітхання зітханнями, а робота перш за все.
Коли вона повернулася з повними дійницями, всі вже були вдома. Юзька розповідала, що казав ксьондз з амвона та хто був у костьолі В хаті й на ґанку стало гамірно, бо з Юзею прийшло кілька подруг, вони ковтали сіреньких котиків із свяченої верби, вірячи, що це відвертає хвороби горла.
Сміху при цьому було немало, бо дехто з них не вмів ковтати, давився й мусив запивати водою, або треба було бити їх у спину кулаком, щоб легше проскочило. Це з превеликим задоволенням робив Вітек.
Ягна не прийшла до обіду, бачили, як вона ішла з костьолу з матір'ю і ковалевою сім'єю.
Щойно пообідали і встали з-за столу, як увійшов Рох; усі радісно кинулись його вітати, бо за ці тижні він став усім близький, наче дідусь рідний. А він вітався лагідно, кожному щось казав, цілував у голову. Коли йому подали обід, їсти не став — зморений був дуже, сидів і заклопотано водив очима по хаті. Ганка уважно стежила за його поглядом, не зважуючись розпитувати.
— Бачився я з Антеком! — тихо сказав він нарешті, не дивлячись ні на кого.
Ганка схопилася з місця, страх так стиснув їй серце, що вона й слова не могла вимовити.
— Він уже здоровий і бадьорий.
