Нас не треба жаліти - Гудзенко Семен
«Нас не треба жаліти» — непересічна книга від талановитого українського письменника Семена Гудзенка, яка викликає хвилю емоцій та перевертає уявлення про звичайне життя.
На сторінках readbooks.com.ua ви знайдете цей потужний твір, який пронизаний глибокими думками про справедливість, сумління та людську долю. «Нас не треба жаліти» розповідає історію звичайного чоловіка, який опиняється перед важливими виборами та стикається зі складними життєвими ситуаціями.
Це вражаюча оповідь про силу волі, мужність та відданість своїм принципам. «Нас не треба жаліти» захоплює своєю автентичністю та реалістичним зображенням життя. Книга переносить читача до внутрішнього світу героя, де кожен вибір має свої наслідки та впливає на долю не лише однієї людини, але й усього оточуючого світу.
Не пропустіть можливість погрузитися у захопливий світ «Нас не треба жаліти» на readbooks.com.ua, де книга відкриває свою силу й здатність змінити погляд на життя. Відчуйте всю глибину емоцій та вплив, який має Семен Гудзенко на українську літературу.
Зануртесь у непересічний світ «Нас не треба жаліти» на readbooks.com.ua, де книга стає справжнім персонажем і відкриває свої таємниці перед читачами. Відчуйте силу слова та вплив Семена Гудзенка, який дарує незабутні враження та надихає на нові думки й роздуми!
Перед нашим комбатом, мов на сповідь, стоїм поготів.
І від крові та глини шинелі в живих поруділи,
І барвінковий килим на могилах у мертвих зацвів.
Він відцвів і опав. Пелюстками осипались весни.
Матері наші плачуть, і ровесниць журба огорта.
Ми іще не кохали й не знали ми щастя ремесел,
Наша доля солдатська така нелегка й непроста.
У однолітків наших нема ні кохання, ні віршів —
тільки сила і впертість. А як скінчиться стежка війни,
все долюбим сповна і таке ми, ровесник, напишем,
що батьками-солдатами будуть пишатись сини.
А як хто не повернеться? Хто долюбити не зможе?
А кого в сорок першім в день перший забрала війна?
Заридає ровесниця, рідна мати з туги занеможе, —
Ні дружин, ані віршів у однолітків наших нема.
Хто вціліє — долюбить? Серцю це неможливо здолати!
І не треба полеглим, щоб живі відлюбили за них.
Чоловіка нема — ні дітей, ні господаря в хаті.
Хіба горю такому зарадять ридання живих?
Нас не треба жаліти, бо й ми не жаліли б нікого.
Хто в атаку ходив, хто ділився останнім шматком,
Зрозуміє цю правду, — вона в бліндажі і в окопи
Сперечатись приходила невдоволено-хриплим баском.
Хай живі пам'ятають, і нащадки нехай зрозуміють
цю в боях загартовану правду сувору солдат.
І каліцтва твої, і смертельнії рани навиліт,
І могили в степах, де мільйони полеглих лежать.
Доля наша така, з нею ми і співали, й сивіли,
Піднімались в атаку, підривали над Бугом мости.
Нас не треба жаліти, бо нікого і ми б не жаліли,
Щоб в найважчі часи батьківщину грудьми захистить.
А коли ми повернемось, — а повернемось із перемогою,
Як чорти, всі уперті, як люди, живучі та злі, —
Хай зготують обід нам і пива наварять хмільного,
Щоб удосталь було хліба-солі на нашім столі.
Ми доземно уклонимось рідним і люблячим людям —
Матерям і подругам, які не скорились журбі.
От коли повернемось й перемогу штиками здобудем —
Все долюбим, ровеснику, й роботу знайдемо собі!
(Переклад Ірини Фісак)
