Селяни - Реймонт Владислав
Вітек іще щось буркнув, але, тільки-но хазяйка вийшла, впав упоперек нар, як був, з підтяжкою в руці, щоб хоч кілька хвилин подрімати.
А Ганка зайшла до клуні, де лежала вкрита соломою картопля — її перебирали перед тим, як садити,— заглянула під повітку — тут складали всякий господарський реманент. Лапа підстрибом біг попереду, весь час скакаючи на гусаків та заводячи з ними бійку. Уважно оглянувши все й перевіривши, чи не сталося вночі якоїсь шкоди, як це вона робила щоранку, Ганка рушила до перелазу, щоб піти в поле подивитися на озимину.
Знову зашепотіла перервану молитву.
Вже й сонце встало, війнуло полум'яним вихором на садки, заблищала під його промінням паморозь, закапотіла з дерев роса; знявся вітер і тихо зашелестів у гілках; дедалі дзвінкіше виспівували жайворонки; на селі й на дорогах почався рух — чути було плескіт води, яку набирали із ставу, рипіли немащені ворота, ґелґотали десь гуси, гавкав собака, та іноді в ранковій тиші лунали голоси людей.
Село прокидалось сьогодні трохи пізніше, ніж звичайно,— адже сьогодні була неділя, і кожному хотілося довше погріти в ліжку зморене тіло.
Заглиблена у власні думки, Ганка ні на що не звертала уваги, губи машинально шепотіли молитву, але душа її була далеко: вона поринула в спогади.
Перед її задуманими, сповненими радості очима стелилися широкі, замкнені стіною далекого лісу поля, по яких розливалося полум'я ранкового сонця, промені його вихоплювали з синявої хащі могутні бурштинові ялини; вся земля, здавалося, тріпотіла в золотавому сяйві; наче вогка зелена вовна, лежала на полях озимина, а подекуди в борознах срібними стружками блищала вода; вологий, холодний подих полів приносив з собою святу весняну тишу, в якій усе зростає і з'являється на світ.
Та Ганка не про це думала, не на це дивилася.
В пам'яті зринали спогади про все пережите лихо, голод, кривди, про Антекову зраду, про біль, що гвіздком встромлявся в серце, про всі смутки й муки — аж дивно було, що могла все це перетерпіти і здолати, а от здолала-таки, дочекалася, щоб господь бог змінив усе на краще... Вона знову на своєму господарстві, на своїй землі!
І хто має право вигнати її звідси? Хто може це зробити?
Вона за ці півроку вистраждала стільки, скільки інша людина за все життя не перестраждає. І прийме все, що господь зволить їй послати, все витримає і дочекається того, що Антек отямиться нарешті та що земля перейде до них назавжди.
Три тижні минуло, а їй здається, ніби вчора це сталося, коли чоловіки пішли боронити свій ліс...
Вона не пішла з усіма,— важко це було в її стані та й небезпечно.
Вона дуже тривожилась за Антека, бо їй сказали, що він не пішов з усіма, розуміла, що зробив він це на злість старому, а може й задля того, щоб зустрітися де-небудь з Ягусею... Це мучило її, але шукати його вона все ж не пішла.
І раптом перед самим полуднем примчав Гульбасів хлопчисько і кричить:
— Побили ми двірських! Побили! І, мов шалений, побіг далі.
Вони з Клембовою пішли назустріч чоловікам. Аж тут з лісу біжить син Домінікової і вже здалеку кричить:
— Борину вбили, Антека вбили, і Матеуша, й інших! — змахнув руками, щось пробурмотів і впав. Довелося йому ножем зуби розціплювати, щоб влити води, так він стиснув їх, непритомніючи.
А в Ганки тоді душа закам'яніла від жаху.
Щастя, що раніше, ніж хлопця привели до пам'яті, чоловіки висипали з лісу на дорогу й розповіли, як усе було. А через кілька хвилин вона й сама побачила Антека, живого — ішов біля батькових саней, синій, як труп, закривавлений і наче несповна розуму.
У неї, звісно, серце краялось, горло стиснули ридання, але вона перемогла себе, коли батько, старий Билиця, відкликав її вбік і тихо сказав:
— Старий зараз умре, Антек не при собі, а у Борини в хаті немає нікого. Якщо коваль туди залізе, його вже ніхто не вижене!
Вона відразу все зміркувала, миттю побігла додому, забрала дітей та деяку одежу, а за рештою попросила доглянути Веронку, і хутенько перебралася на давнє місце, у другу половину Борининої хати.
Ще Амброжій перев'язував Борину, ще люди не порозходились по хатах і все село радісно гомоніло, а де-не-де чулися стогони поранених, коли Ганка тихесенько повносила все до хати і так там і залишилась.
І пильно стерегла все: бо ж земля мала перейти Антекові, а старий ледве дихав і міг щохвилини вмерти.
Всі знають: хто перший запопаде до рук спадок і вчепиться в нього пазурами, того нелегко відірвати, і право буде на його боці.
І що їй було до ковалевих криків і погроз, коли він виганяв її з хати, страх який лютий, що вона його випередила!
Стане вона питати в когось дозволу, ще б пак! Вона вчепилася в землю і стерегла її, як собака, боронила своє добро — знала, що старий швидко помре і що Антека заберуть, про це її попередив Рох.
На кого їй було покладатися? Адже відомо: роби, небоже, то й бог поможе!
Не плачем і скигленням свого доб'єшся, а впертістю та чіпкістю — це вона вже знала, знала з досвіду!
І, хоча Антека й забрали, вона швидко заспокоїлась, бо що ти вдієш проти долі? Де вже людині, малій порошинці, опиратися тому, що призначено!
Та й коли Ганці було журитися й плакати — он яке господарство взяла собі на плечі!
І хоч залишилась сама, мов кущик при дорозі, та роботи не боялася, не злякалась і людей. А проти неї була Ягна, були коваль з жінкою, що хай бог боронить які люті були на неї, був війт, що залицявся до Ягни і через те опікувався нею, був навіть ксьондз, настренчений проти Ганки Домініковою.
І все ж не перемогли її, не далася нікому, що день, то глибше вростала в землю, міцніше тримала в руках господарство; не минуло й двох тижнів, а вже все в домі пішло її волею, її розумом, її силою.
Вона недоїдала, недосипала, не знала відпочинку, працювала, як віл у ярмі,— від світанку до пізньої ночі.
Звісно, Ганка не звикла ні працювати так, ні вирішувати все своїм розумом, бо і вдачею була несмілива, та й Антек дуже затуркав її за ці роки, і часом їй бувало важко, так важко, що руки опускалися.
Але страх, що її виженуть звідси, і запекла ненависть до Ягни додавали їй снаги в цій боротьбі.
І вона наче зростала на очах у всіх, викликаючи подив і пошану до себе.
— Чи бачили таке! Досі здавалося, що вона й до трьох не полічить, а тепер доброго хлопа варта! — говорили про неї перші на селі господині.
Плошкова й інші навіть запобігали її приязні, залюбки давали поради й допомагали, чим могли.
Була їм вдячна, але ні з ким не заприязнилася, не тішила її їхня ласка — нелегко було забути недавні кривди.
Вона не була охоча до балачок, не любила стояти біля тину з сусідками та перемивати людям кісточки.
Хіба мало в неї було своїх турбот, де вже тут чужими клопотатися!
Ганка не забувала про Ягну, з якою вела запеклу, мовчазну і вперту війну. Сама згадка про неї була, мов удар ножа в серце. Ганка схопилася з місця і, поспіхом хрестячись і дочитуючи молитву, пішла в хату.
Ще більше розізлилась, коли побачила, що в хаті всі сплять і на подвір'ї тихо.
Нагримала на Вітека, зігнала з нар Петрека, перепало заодно і Юзьці: сонце вже он як високо, а вона вилежується!
— Тільки на хвилину з ока спусти, і всі по кутках сплять! — бурчала Ганка, розпалюючи в печі.
Випустила дітей на ґанок, дала їм по шматку хліба і покликала Лапу, щоб він з ними погрався, а сама пішла глянути на Борину.
Але на батьковій половині було ще зовсім тихо, і Ганка сердито грюкнула дверима, але це не збудило Ягусю; старий лежав так само, як вона залишила його ввечері: на червоній смугастій подушці вирізнялося посиніле, обросле бородою обличчя, таке схудле й застигле, що здавалося вирізаним з дерева обличчям святого. Широко розплющені очі нерухомо дивилися поперед себе й нічого не бачили, голова була обв'язана шматтям, а розкинуті руки висіли мертво, мов надламані гілки.
Ганка поправила йому постіль, зсунула перину нижче на ноги, бо в хаті була задуха, а тоді стала його напувати, потроху вливаючи в рот свіжу воду: він пив повільно, піднімався і опускався кадик, але старий ні разу не ворухнувся; лежав, як колода, тільки в очах щось сяйнуло на мить — так іноді річка раптом блисне крізь нічний морок.
Зітхнувши від жалю до нього, Ганка сердито глянула на сонну Ягусю і навмисно стукнула своїм дерев'яним черевиком по відерку, щоб її розбудити.
Але Ягуся і тут не прокинулась, лежала, трохи повернувшись на бік, обличчям до дверей і, мабуть, через задуху, зсунула перину до половини грудей; плечі й шия, голі, рожеві, тихо ворушилися від дихання; крізь напіврозтулені вишневі губи найчистішими перлинами блищали зуби, а розплетене пишне волосся розсипалося по білій подушці, мов чистий, висушений на сонці льон, і звисало аж до підлоги.
— Подряпати б тобі нігтями твоє пещене личко, то не пишалася б перед іншими своєю вродою,— прошепотіла Ганка з такою ненавистю, що в неї навіть закололо в серці, а пальці самі скрючились і потяглись до Ягусі, але вона несвідомим рухом пригладила волосся, глянула в дзеркальце, що висіло на віконній рамі, і навіть відсахнулась, побачивши своє змарніле обличчя, все в жовтих плямах, і почервонілі очі.
"Ні про що не турбується, жере досхочу, висипляється в теплі, дітей не родить, чого б то їй не бути вродливою!" — подумала вона і, виходячи, так хряпнула дверима, що аж шибки задеренчали.
Ягна нарешті прокинулась. Тільки старий лежав все так само нерухомо і дивився кудись поперед себе.
Він лежав так уже цілих три тижні, відколи його привезли з лісу; часом наче приходив до пам'яті, кликав Ягну, брав її за руки, силкувався щось сказати і знову непритомнів, не вимовивши ні слова.
Рох привозив до нього з міста лікаря, той його оглянув, щось написав на папірці, взяв за це десять карбованців, і ліки коштували немало, а допомогли вони стільки ж, скільки безкоштовне лікування Домінікової, що замовляла хворобу.
Незабаром усі зрозуміли, що він уже не одужає, і дали йому спокій. Адже відомо, що як хто смертельно хворий, то хоч би й не знати яких лікарів до нього привозили і які ліки давали, все одно вмре, а якщо судилося одужати, то й без усякої допомоги одужає.
Тепер увесь догляд за ним полягав у тому, що йому часто міняли на голові мокре шмаття і давали пити — воду чи трохи молока, бо їсти він не міг — зараз же починалася блювота.
Тямущі люди, а особливо Амброжій з його великим досвідом, говорили, що, коли Борина не прийде до пам'яті, смерть його буде швидка й легка.
