Селяни - Реймонт Владислав
Її чекали з дня на день, а вона не приходила; всім уже набридло те довге чекання, бо старого треба було хоч якось доглядати.
Звісно, це був передусім Ягнин обов'язок — його доглядати, та що вдієш, коли вона й години не могла всидіти в хаті! Старий їй страх як обрид, мучила постійна війна з Ганкою, яка її від усього відсторонила і стежила за нею — гірше, ніж за якоюсь злодійкою. Отож не диво, що її вабило з дому, між люди, на волю, кудись у пригріті сонцем простори, і, зваливши на Юзю догляд за старим, вона цілісінькими днями бігала не знати де й не раз поверталася аж пізно ввечері...
А Юзя доглядала старого тільки про людське око: вона була ще дурне непосидюще дівча. Отже, Ганці довелося ще й цей клопіт взяти на себе, бо коваль з жінкою приходили мало не десять разів на день, але тільки для того, щоб стежити — чи не виносить Ганка чогось із хати, а головне — вони чекали, що, може, старий заговорить та зробить якісь розпорядження щодо свого майна.
Тим-то вони й гризлися біля нього, мов пси біля здихаючого барана, які з гарчанням змагаються за те, хто перший встромить у нього зуби й вирве собі найкращий шматок. Коваль і тепер гав не ловив — цупив, що тільки під руку потрапить, не гребував ні старим посторонком, ні уламком дошки. Доводилось мало не силоміць видирати у нього все з рук, пильнувати за кожним його кроком, і жодного дня не минало без сварок і лайки.
Кажуть: "Хто рано встає, тому бог дає", і це правда, а коваль ладен був устати хоч би й опівночі і бігти хоч би й у десяте село, коли йшлося про добрий заробіток. Жаднючий був чоловік і спритний як мало хто.
От і сьогодні, тільки-но Ягна встала з ліжка й наділа спідницю, як рипнули двері і коваль тихо прошмигнув у кімнату і підійшов просто до хворого.
— Нічого не казав? — спитав він, зблизька зазираючи старому в очі.
— Лежить, як і досі! — відповіла Ягна, підбираючи волосся і запинаючись хусткою.
Стояла ще боса, в самій сорочці й спідниці, трохи заспана, і була така гарна, такою палючою млостю й чарами віяло від неї, що коваль довго оглядав її примруженими очима.
— А знаєш,— почав він, підійшовши ближче,— органіст мені проговорився, що в старого повинно бути чимало грошей, бо він ще перед різдвом мав позичити одному чоловікові з Дембіци цілих п'ять сотень, та не домовилися щодо відсотків. Отож ці гроші мають бути в нього десь у хаті сховані... Ти гарненько пильнуй за Ганкою, бо як вона до них перша добереться, то вже ніхто їх не побачить... А ти потихеньку, помаленьку обмацай усі кутки, тільки так, щоб ніхто не догадався... Чуєш, що я кажу?
— Чому ні! Чую! — Ягна накинула на плечі хустку, бо коваль наче обмацував її всю злодійкуватими очима.
Він обійшов кімнату, начебто мимохідь заглянув за образи, обнишпорив кожен куток.
— А ключ від комори в тебе? — він показав очима на низенькі замкнені двері.
— Он висить біля вікна, за розп'яттям.
— Батько брали в мене долото, десь з місяць тому, а тепер воно мені потрібне і ніяк знайти не можу. Мабуть, там серед усякого мотлоху валяється.
— Шукайте самі, я там порпатися не стану.
Але він, почувши в сінях Ганчин голос, відійшов від дверей, повісив ключ на місце і взявся за шапку.
— Завтра пошукаю... Додому треба бігти. Що, Рох приїхав?
— А я звідки знаю? У Ганки спитайте.
Він постояв ще хвилинку, поскубуючи руді вуса, а злодійкуваті очі так і бігали по всіх кутках. Потім усміхнувся чомусь і вийшов.
Ягна скинула з плечей хустку й почала застеляти постіль та прибирати в кімнаті, час від часу крадькома позираючи на чоловіка і намагаючись ходити по кімнаті так, щоб не зустріти погляду його весь час розплющених очей.
Так, він був їй осоружний, вона боялася його і ненавиділа скільки сили за всі пережиті кривди. І кожного разу, коли він кликав її і обіймав гарячими й липкими руками, вона завмирала від жаху й огиди, бо від нього віяло смертю. Але, незважаючи на все, тільки вона одна, мабуть, щиро бажала, щоб він одужав.
Аж тепер вона зрозуміла, що втратить, коли його не стане. При ньому вона почувала себе господинею, всі її слухались, а інші дівчата й жінки хоч-не-хоч, а мусили виявляти їй пошану, відступати перше місце. Ще б пак, Боринина дружина! А Мацей, хоча вдома був злий як пес і вона не чула від нього доброго слова, на людях був дуже уважливий і стежив, щоб усі ставились до неї як годиться.
Досі вона не розуміла гаразд, що це означає, але відколи Ганка залізла в хату й почала всім верховодити та відтручувати її від господарства, вона відчула себе ображеною і покривдженою.
Не землі їй було шкода — що їй господарство! Воно їй було потрібне, як торішній сніг. Правда, Ягна вже звикла до влади й багатства, любила ними пишатися, а проте не стала б тужити, втративши їх, їй і в матері жилося непогано. Одне гнітило її й мучило — що доводиться поступатися перед Ганкою, Антековою жінкою; це допікало Ягні до самого серця, викликало в неї злість і бажання робити все наперекір.
Та ще й мати підмовляла її, і коваль день у день під'юджував, а сама по собі Ягна б, може, швидко поступилася — так уже їй надокучила вічна колотнеча і не раз хотілося покинути все й повернутися до матері.
— І думати не смій! Сиди там, поки старий не вмре, пильнуй своє добро! — суворо наказувала мати.
І вона сиділа, хоч їй було нестерпно нудно,— адже цілими днями ні з ким ні словом перемовитися, ні посміятись, ні вибігти до кого-небудь...
А в домі стогнав старий, крутилася Ганка, завжди готова до сварки, ішла безупинна війна, і Ягні вже несила було витримати. У матері теж ніяк було довго всидіти.
Ягна бігала з куделею до сусідів, але й там було не ліпше: в усьому селі залишилися самі жінки, заплакані, сердиті й розкислі, мов березневі дні, і скрізь одна й та сама пісня — нескінченні скарги, і ніде жодного хлопця — і з свічкою не знайдеш!
Ягна нудилась, місця собі знайти не могла.
До того ж часто, дедалі частіше, мучили її спогади про Антека.
Правда, під кінець, перед тим, як його забрали, вона зовсім до нього прохолола, боялася його, і побачення з ним були для неї страхом і мукою. А наостанку він її так скривдив, що й тепер ще від самого спогаду серце сповнювалось гіркотою. Але тоді вона мала до кого виходити, знала, що там, під стодолою, щовечора хтось чекає її, виглядає, що є хтось, кому вона скоряється з радістю, залюбки. І хоча Ягна тремтіла від страху, що її вистежать, і Антек не раз гримав, що вона примушує себе довго чекати, вона охоче бігла до нього й забувала про все на світі, коли він міцно пригортав її до себе, цілував, як шалений, брав, не питаючи дозволу. Та й як було опиратися? В його обіймах вона вся завмирала, її проймало вогнем. І не раз потім вона не могла заснути до півночі, притискаючись розшарілим від поцілунків обличчям до холодної стіни, згадуючи усім тілом солодку жагу.
А тепер вона сама, як палець. Правда, ніхто за нею не стежить, ніхто не має над нею влади, але й вона більше не тягнеться ні до кого, ніхто не чекає її біля перелазу, ніхто не приневолює до пестощів...
Війт тягається за нею, щипає, нашіптує пестливі слова, притискає до тину при зустрічі, кличе в корчму, частує, в'язне, але вона дозволяє йому це тільки через те, що їй дуже нудно, ні з ким пожартувати. А йому далеко до Антека, як собаці до хазяїна.
І ще вона гуляє з війтом на злість усьому селу, на злість Антеку! Бо ж він її боляче скривдив, в багно втоптав наостанку! Цілу ніч і цілий день просидів біля батька, навіть спав на її ліжку, ні на крок з хати не виходив, а її наче й не помічав, хоча вона весь час крутилася біля нього і, як собака, благала очима його ласки.
Ні, він і не глянув на неї! Бачив батька, Ганку, дітей, навіть Лапу — тільки не її!
Може, через те Ягна ніби назавжди викинула його зі свого серця, бо коли йому надягали кайдани, здався він їй якимсь іншим, чужим, і вона не жаліла його, навіть з таємною зловтіхою дивилася на Ганку, яка рвала на собі волосся, билася головою об стіну і скавучала, як сука, коли топлять її щенят.
А Ягна мстиво раділа її мукам і з огидою відводила очі від Антекового обличчя — страшного й напівбожевільного.
І таким чужим він став їй тоді, що вона навіть і пригадати його не могла,— мов людину, яку бачила тільки один раз.
Зате тим яскравіше пам'ятала вона того Антека, яким він був у дні кохання й шаленства, в дні побачень, обіймів, поцілунків і захвату... того Антека, до якого й зараз безсонними ночами рвалось її змучене серце з криком жалю й невимовної туги.
До того... до тих днів щастя поривалась Ягусина душа, до того Антека, не знаючи, де він, чи живе ще десь на білому світі.
От і тепер поставав він у неї в пам'яті, мов солодкий сон, від якого так не хочеться прокидатись, аж тут раптом знову залунав за стіною верескливий Ганчин голос.
— Іч розкричалась, валує, як собака в гицеля,— пробурмотіла Ягна, прочунявшись.
Сонце вже заглядало боком у вікно й освітлювало червонястим світлом темнувату кімнату; в садку весело виспівували птахи і, видно, потепліло, бо з дахів скляним намистом падала розтанула паморозь, у відчинене вікно разом із ранковим вітерцем линули крики гусей, які хлюпалися в ставку.
Ягна кружляла по кімнаті, тихенько, як щиглик, наспівуючи. Була неділя, час було йти з вербою до костьолу. Ще звечора в глечику стояли наготовані гілочки верболозу, осипані сріблясто-сірими пухнастими котиками, трохи прив'ялі, бо вона забула налляти в глечик води. Вона дбайливо стала їх оббризкувати, але Вітек гукнув їй з-за дверей:
— Хазяйка каже, щоб ви свою корову нагодували, вона аж реве з голоду.
— Скажи, що їй зась до моєї корови! — огризнулась Ягна голосно, прислухаючись, що закричить у відповідь Ганка.— А, верещи собі, поки язик не втомиться, мене сьогодні не доведеш до сварки!
І спокійнісінько почала виймати із скрині убрання та розкладати їх на ліжку, вибираючи, що надіти сьогодні в костьол. І раптом спохмурніла, засумувала — так іноді хмара набіжить на сонце, й одразу все навкруги потемніє. Навіщо їй чепуритись? Для кого?
Для заздрісних жіночих очей, що вираховують, яка ціна кожної стрічки на ній? Щоб мали потім про що пащекувати за її спиною?
Ягна невдоволено відвернулась від своїх убрань і, сівши біля вікна, почала розчісувати свої пишні русі коси, сумно поглядаючи на залите сонцем село, що виблискувало росою; у садках біліли хати, стовпи блакитного диму здіймалися в небо; по той бік ставу, обсадженою тополями дорогою, проходили іноді жінки — червоні спідниці відбивалися у воді, мигтіли у затінку прибережних дерев; пропливали білими шнурами гуси — здавалось, вони пливуть у голубій безодні відбитого у воді неба, залишаючи за собою чорні півкола, так нібито за ними тихо повзли змії; меткі ластівки пролітали низенько, поблискуючи білими грудьми; десь біля водопою мукали корови й гавкав собака.
Скоро Ягна вже не помічала все це, втопивши погляд у височині, там, де на вологому небі паслися табуни хмар, білих і пухнатих, як баранці, а за ними, високо-високо, летіли невидимі птахи, і тільки їхні протяжні й сумні крики долинали до землі.
