Селяни - Реймонт Владислав

Скинув кожуха, закачав рукава, поточив об брусок ніж і, взявши з кутка міцний дрюк, яким товкли картоплю для свиней, вийшов на подвір'я.

Всі пішли за ним і дивилися, як вони удвох з Петреком вивели з хліва кабанця, як той упирався.

— Корито на кров! Мерщій! — гукнув Амброжій. Швиденько принесли корито. Кабан чухався об ріг хліва, стиха порохкуючи.

Всі стояли й мовчки дивилися на його білі боки й гладке обвисле черево.

Дощ дедалі дужчав, сад стояв, сповитий туманом; Лапа, завзято гавкаючи, бігав навколо.

Якісь жінки зупинилися біля двору, кілька дітлахів видерлися на тин, цікаво придивляючись до всього.

Амброжій перехрестився, міцніше взяв дрючок і став заходити збоку, нараз зупинився, одвів руку, перехилився так швидко, що в нього ґудзик відлетів від сорочки, напружився і щосили оперіщив кабанця межи вуха, і той, кувікнувши, звалився набік, дриґаючи ногами; Амброжій сів йому на черево, блиснув ніж і до ручки вгородився тварині в груди.

Підставили корито, кров порснула аж на стіну хліва й задзюркотіла, паруючи, мов окріп.

— Іди геть, Лапо! Чи бачили, крові йому захотілося в піст! — сказав Амброжій, відганяючи пса й важко переводячи подих.

— На ґанку його обшпарите?

— Ні, до хати внесемо, треба ж його потім підвісити, щоб розрізати на частки.

— А мені здається, що в хаті тісно.

— Можна на батьковій половині, там місця багато, а старому ми не заважатимем. Тільки швидше несіть, поки не прохолов, легше щетина зійде.

За якихось чверть години кабанець, уже почищений і обмитий, висів у кімнаті Борини, підвішений до. сволока.

Ягни вдома не було: вона з самого ранку пішла до костьолу і гадки не маючи про те, що тут має бути. А старий, як завжди, лежав на ліжку, втопивши безтямний погляд кудись поперед себе.

Спочатку всі працювали мовчки, часто озираючись на недужого, але він лежав так нерухомо, що про нього швидко забули й цілком захопилися кабанцем, який не обманув сподіванок: сало було чудове й на спині завтовшки десь пальців з шість.

— Ну, відспівали ми його, перевезли, час уже його й горілкою покропити! — проголосив Амброжій, миючи руки над коритом.

— Ходімо снідати, знайдеться чим запити.

Перше ніж узятися до борщу й картоплі, Аброжій перехилив чималу чарчину, але поїв нашвидку й одразу ж узявся до роботи, підганяючи інших, особливо Ягустинку, свою головну помічницю,— вона не гірше, ніж він, уміла солити й присмачувати м'ясо.

Допомагала й Ганка, чим могла, а Юзя хапалася за будь-яку роботу, аби залишатися в хаті.

— Іди допоможи гній накладати — треба його якомога швидше вивезти, бо ці ледарі й сьогодні не скінчать! — гримала на неї Ганка.

Юзя з жалем бігла на подвір'я і зганяла там злість на Петрекові й Вітекові; тільки й чути було її бурчання. Ще б пак! Вигнали її з хати, а там ставало дедалі гамірніше, дедалі веселіше. Щохвилини з того чи іншого приводу забігав хтось із сусідок і, побачивши кабанця, кожна сплескувала руками й починала голосно вихваляти: такий він, мовляв, жирний та величезний, навіть у мельника і в органіста такого немає.

А Ганку це тішило, вона дуже пишалася тим, що заколола кабана, і хоча їй трохи шкода було горілки, доводилося, додержуючи звичаю, частувати всіх з такої урочистої нагоди. Вона наливала чарки, подавала на закуску хліб з сіллю, залюбки слухала підлесливу мову і сама розмовляла не вгаваючи — тільки-но одна сусідка за поріг, як друга вже в сінях витирає ноги, забігши ніби на хвилиночку, йдучи до костьолу. Сунули, мов на богомілля, а дітлахів понабивалося по кутках і зазирало у вікна стільки, що Юзька не раз мусила їх розганяти.

На селі почався несподіваний рух: чимраз більше людей чапало по грязюці, раз у раз гуркотіли вози з інших сіл, а над ставом аж у очах рябіло від жіночого вбрання. Люди йшли до сповіді, незважаючи ні на грязюку, ні на мінливу погоду: то дощ поллє, то пробіжить по садках теплий вітер, то сипоне снігова крупа, а була навіть і така година, коли сонце пробилося крізь хмари і залило все золотом. Таке буває ранньої весни, коли погода нагадує вередливу дівчину, яка то сміється, то плаче, то радіє, то сумує і сама не знає, що з нею діється.

В Ганчиній хаті усім було байдуже до погоди, там кипіла робота, а гамір стояв такий, що аж на вулиці було чути. Амброжій порався, підганяючи інших жартами, і щопівгодини бігав у костьол глянути, чи там усе гаразд, а потім скаржився на холоднечу й просив горілки, щоб зігрітися.

— Посадовив я ксьондзів, людьми їх обставив, тепер до полудня з місця не зрушаться.

— Та ні, лазновський ксьондз довго не витримає: кажуть, його економці раз у раз доводиться подавати йому нічну посудину.

— Краще, бабо, пильнуйте свого носа, а ксьондзів не чіпайте! Амброжій не любив, коли ксьондзів брали на посміх.

— Та й про слупського теж розповідають, наче він, коли сповідає, завжди пляшечку в руці тримає і носа затуляє, бо йому смердить від хлопів, і він після кожного помахує хусточкою в повітрі — розганяє сморід, і кадити наказує в сповідальні.

— Заткніть пельку! Сказано вам, ксьондзів не чіпайте! — сердито гукнув Амброжій.

— А Рох у костьолі? — швидко спитала Ганка, теж дуже невдоволена Ягустинчиним патяканням.

— Сидить з самого ранку. Прислужував за обіднею і робить там замість мене все, що треба.

— А Міхал де?

— Пішов з органістовим сином у Ріпки, з селян на Великдень збирати.

— Наш органіст гусаком оре, піском засіває і непоганий урожай має! — зітхнув Амброжій.

— Ще б пак! Щонайменше за кожну записану в поминальнику душу по яйцю має.

— А за картки на сповідь окремо бере, по три гроші з кожного. Я щодня бачу, які мішки тягнуть з усякою всячиною: самих яєць органістиха минулого тижня продала більше як триста штук,— сказала Ягустинка.

— Прийшов він сюди, кажуть, пішки, з самим вузликом, а тепер добра і чотирма фурами не вивезеш!

— Що ж, органіст уже двадцять з лишком років у Ліпцях живе, парафія велика, а він служить, старається, гроші заощаджує, от і настарав,— виправдував його Амброжій.

— Настарав! Дере з людей за всяку дрібницю і, перше ніж кому хоча б щось зробити, в руки зазирає! По тридцять злотих за похорон бере — за те, що помекає по-латині та на органі побренькає!

— Зате він учений, своє діло знає, йому доводиться головою працювати.

— Звісно, вчений, знає, де треба мекнути тонше, а де грубше! А ще краще вміє в людей останнє вициганювати.

— Інший пропив би, а він сина в ксьондзи готує!

— То й честь матиме від цього й користь,— правила своє Ягустинка.

Розмова урвалася на найцікавішому місці: увійшла Ягуся і стала мов укопана.

— Кабанцем милуєшся? — фиркнула Ягустинка.

— Не могла ти на своїй половині розбирати, всю хату мені запаскудили! — насилу вимовила Ягна і обличчя її почервоніло.

— Часу в тебе досить, вимиєш! — з притиском відрубала Ганка. Ягуся сіпнулася була вперед, і всі думали, що зараз спалахне сварка, та вона стрималась, покрутилась по кімнаті, взяла з розп'яття чотки і, прикривши неприбране ліжко хусткою, вийшла, не сказавши ні слова, хоч губи в неї тремтіли від стримуваного гніву.

— Допомогли б, стільки роботи! — сказала їй у сінях Юзька.

Ягна прошипіла щось із такою злістю, що навіть слів не можна було розібрати, і вибігла, мов шалена. Вітек, подивившися їй услід, сказав, що вона помчала просто до коваля.

— Ну й нехай іде! Поскаржиться йому, їй і полегшає трохи.

— Знову вам воювати доведеться! — зауважила півголосом Ягустинка.

— Е, голубонько, тільки війною й живу,— відповіла Ганка спокійно, хоч на серці в неї було тривожно; вона розуміла, що зараз прибіжить коваль,— і не минути їй лютої сутички.

— От-от прибіжать! — співчутливо шепнула Ягустинка.

— Дарма, витримаю, не залякають мене! — з усміхом відповіла Ганка.

Ягустинка навіть головою похитала, дивуючись, і виразно глянула на Амброжія, який уже закінчував роботу.

— Піду до костьолу, продзвоню на полудень і повернусь до обіду,— сказав він Ганці.

Повернувся він дуже швидко і пояснив, що ксьондзи вже сіли до столу, що мельник прислав їм цілу вершу риби, а після обіду знову будуть сповідати, бо дуже багато людей чекають у костьолі

Пообідали дуже швидко, хоч і щедро запивали горілкою, бо Амброжій жалібно скаржився, що вона неміцна і не тамує спраги після таких солоних оселедців, і знову взялися до роботи.

Амброжій розрубав кабана на шматки й обрізував м'ясо на ковбаси, а Ягустинка розрізала на столі сало і старанно засолювала його.

Аж тут вбіг коваль. З обличчя видно було, що він ледве стримується.

— А я й не знав, що ти купила собі такого кабанця! — почав він ущипливо.

— Купила і, бачиш, ріжу! — Правду кажучи, Ганка трохи злякалася.

— Гарний кабан! Певне, карбованців тридцять віддала? — він уважно оглянув тушу.

— А сало яке грубе! Такого пошукати! — з усміхом сказала Ягустинка, підсуваючи шматок під ніс ковалеві.

— Ну... не всі тридцять віддала, не всі! — відповіла Ганка задерикувато.

— Боринин це кабан! — випалив коваль, вже не стримуючи злості.

— Ти бач, який догадливий, з хвоста впізнав чий! — кепкувала Ягустинка.

— За яким правом ти його заколола? — гнівно закричав коваль.

— Не галасуй, тут тобі не корчма! А за таким правом, що Антек через Роха наказав його заколоти.

— А як Антек може наказувати? Хіба це його кабан?

— Звісно, його.

Ганка вже опанувала себе і була готова до боротьби.

— Неправда, він спільний! Ти за це дорого заплатиш!

— Не тобі відповідь даватиму!

— А кому ж! До суду подамо!

— Тихше, прикуси язика, тут он недужий лежить! Це його добро, він наживав.

— А їсти будете ви!

— Та вже, звісно, тобі й понюхати не дамо!

— Віддаси половину, то я до тебе не сікатимусь,— сказав він примирливо.

— Силоміць і ніжки не візьмеш.

— То дай добром оцю чвертку й частку сала.

— Накаже Антек — дам, а без його наказу — ні кісточки!

— Здуріла молодиця! Антеків це кабан, чи що? — знову розлютився коваль.

— Він батьків, а отже, все рівно що Антеків. Поки батько хворіє, Антек тут за нього порядкує, а потім буде, як бог дасть.

— В острозі нехай порядкує, якщо йому дозволять! Поженуть його в кайданах у Сибір, там і буде хазяйнувати! — оскаженіло гукнув коваль.

— Не твоє діло! Може, й поженуть, а однаково поля батькового ти не загарбаєш, хоч би для цього ще раз наших людей продав, як Іуда,— грізно вимовила Ганка, охоплена несподіваним страхом за чоловіка.

У коваля навіть ноги затремтіли і руки засіпалися, так йому хотілось схопити її за горло, тягати по хаті й лупцювати.