Селяни - Реймонт Владислав

Але він стримувався, бо тут були чужі люди, і тільки кидав на Ганку люті погляди та від злості не міг вимовити й слова. А вона не злякалась: взяла в руки ніж, яким рубала м'ясо, і так пильно й зухвало глянула на коваля, що той оторопів, присів на скриню і почав скручувати цигарку, а налляті кров'ю очі його бігали по хаті. Кілька хвилин він, видно, щось зважував і обмірковував, потім устав і сказав несподівано лагідно:

— Ходімо на ту половину, я тобі щось скажу, і ми домовимося. Ганка витерла руки й пішла за ним, але двері, на всякий випадок, залишила відчиненими.

— Не хочу з тобою ні сваритись, ні судитись,— почав коваль, закурюючи.

— Бо знаєш, що нічого не відвоюєш. Ганка вже зовсім заспокоїлась.

— Сказав батько вчора ще що-небудь?

Тон у коваля був уже лагідний, він навіть усміхався.

— Ні. Лежав тихо, як і сьогодні лежить,— відповіла Ганка, підозріливо насторожившись.

— Кабанець — то байдуже: закололи, то й їжте собі, як хочете, не мій збиток. Часом скажеш таке, за чим потім жалкуєш. Ти забудь, що я казав. Тут важливіше діло є... Знаєш, на селі патякають, що в батька десь заховано багато грошей...— він зробив паузу, вп'явшись очима в обличчя Ганки.— Варт було б пошукати — боронь боже, помре, то ще загубляться десь або хтось чужий їх поцупить.

— Та хіба батько скажуть, де заховали? — В Ганчиних очах нічого не можна було прочитати.

— Тобі скаже, якщо розумно запитаєш.

— Нехай тільки до пам'яті прийде, тоді спробую випитати.

— Якщо будеш розумна й триматимеш язика за зубами, ми тільки вдвох і знатимем про ці гроші. Якщо їх знайдеться чимало, можна буде й Антека з острогу викупити. А іншим навіщо про це знати? З Ягни вистачить і того, що їй батько записали, та й ці морги можна буде відсудити. А Гжелі немало посилали за ці роки! — шепотів коваль, нахилившись до Ганчиного вуха.

— Правду кажеш... правду,— підтакувала вона, намагаючись нічим себе не виказати.

— Я так думаю, він їх десь у хаті заховав... Як ти гадаєш?

— Звідки ж мені знати? Він і словечком про це не згадував.

— Про зерно він щось тобі казав учора — не пам'ятаєш хіба? — підказував їй коваль.

— Так, правда, він про посів згадував.

— І ще про діжки щось таке,— провадив він далі, не зводячи з неї очей.

— Авжеж, бо в діжках у нього й лежить зерно для посіву,— відповіла Ганка, ніби нічого не розуміючи.

Коваль лайнувся стиха,— він ще більше впевнився, що Ганка про щось знає: прочитав це на її замкненому обличчі, в очах, занадто насторожених і занепокоєних.

— Ти гляди, не плещи язиком про те, що я тобі говорив.

— Базікало я, чи що, щоб з новинами по селу бігати?

— Та я тільки так застерігаю... А старого доглядай гарненько, бо коли в нього раз у голові проясніло, то він кожної хвилини може й зовсім до розуму повернутись.

— Ох, коли б швидше!

Коваль стрельнув у неї своїми липкими очицями, посмикав вус і вийшов, а Ганка дивилася йому вслід з прихованим глумом.

— Іуда, падлюка, розбійник! — прошепотіла вона з ненавистю, ступивши до дверей, за якими він зник. Не вперше він їй погрожує, страхає, що Антека зашлють у Сибір і прикують до тачки. Звісно, вона в це не дуже вірила, розуміючи, що коваль говорить більше по злобі, для того, щоб її залякати та щоб легше було вижити її з Борининої хати.

А все-таки її мучила болюча тривога за Антека. Вона довідувалась, де тільки могла, яка його чекає кара, і з сумом говорила собі, що вийти сухим з води йому не пощастить.

— Правда, він захищав рідного батька, але все-таки вбив лісника... і його за це не помилують.

Так казали розважливі люди. Але кожен говорив своє, і Ганка не знала, кому вірити. В місті адвокат, до якого ксьондз направив її з листом, сказав, що справа може скінчитися різно — і зовсім погано, і не так уже погано, треба тільки не шкодувати грошей і терпляче дожидати. А найбільше лякали її розмови на селі, де коваль з кожним зустрічним ділився своїми міркуваннями і підбурював усіх проти Антека.

От і сьогодні слова його каменем лягли Ганці на серце. В неї тремтіли ноги, вона не могла вимовити й слова. До того ж тільки-но, як пішов коваль, прибігла Магда і сіла біля хворого, начебто для того, щоб відганяти від нього мух, яких у хаті зовсім не було, а насправді — щоб пильно за всім стежити.

А втім, їй це швидко надокучило, і вона кілька разів поривалась допомогти Ганці та іншим домашнім.

— Не клопочися, самі впораємось. Хіба ти вдома не наробилася?— сказала їй Ганка так гостро, що Магда більше не пропонувала своїх послуг і тільки зрідка нерішуче починала розмову про те, про се,— вдачею вона була боязка і мовчазна.

Аж надвечір прийшла Ягна, але цього разу не сама, а з матір'ю.

Обидві привіталися — наче ніякої сварки й не було — так дружньо й лагідно, що Ганку це вразило, і хоч вона відповіла їм так само, не поскупившися на привітні слова й навіть на горілку, проте весь час була насторожі. Домінікова відсунула чарку:

— Страсний тиждень! Хіба можна горілку пити!

— Не в корчмі ж, а вдома. При нагоді не гріх,— виправдувалась Ганка.

— Люди завжди раді чимось скористатися, аби тільки собі дати попуск...

— Випийте, хазяйко, зі мною, я ж не органіст! — гукнув Амброжій.

— Де тільки чарочка брязне, ви вже й тут як уродилися! — буркнула Домінікова, беручись перев'язувати голову Борині.

— Що ж... Кожному своє! Один б'є себе в груди й кається, тільки-но зачує, як у костьолі задзвонили, інший, коли пляшка задзеленчить, чарочки шукає.

— Лежить, бідолаха, лежить, нічого в світі не бачить, не знає! — жалібно примовляла Домінікова над Бориною.

— І ковбаси не покуштує, і горілочки не хильне! — так само протягло перекривляючи її, мовила Ягустинка.

— А у вас самі жарти на думці! — гнівно напала на неї Домінікова.

— Сльозами горю однаково не зарадиш! Тільки й мого, що посміюся хоч трохи.

— Хто сіє зло, той збирає смуток, а потім каятиметься.

— Правду люди кажуть, що Амброжій, хоч і служить у костьолі, а ладен хоч і з самим нечистим покуматися, аби тільки мати від нього почастунок! — гнівно сказала Домінікова, змірявши його суворим поглядом.

У хаті запала важка мовчанка, Амброжій аж на місці засовався від злості, але проковтнув гостру відповідь, що так і просилася на язик: він знав, що кожне його слово буде відоме ксьондзові ще сьогодні, найпізніше — завтра після обідні, бо Домінікова не вилазила з костьолу. Принишкли й інші під поглядом її совиних очей. Наполохано примовкла навіть невгамовна Ягустинка. Домінікової боялося все село, казали, що вже не один відчув на собі силу її лихих очей,— не одного вона зурочила.

Пам'ятаючи про це, всі в хаті працювали мовчки, боязко похиливши голови, і тільки її обличчя, сухе, зоране зморшками і наче відлите з білого воску, мигтіло то тут, то там. Вона теж більше не сказала ні слова і разом з Ягною почала допомагати в роботі так рішуче, що Ганка не зважилась суперечити.

Незабаром за Амброжієм прибіг ксьондзів наймит — кликати його до костьолу. Жінки залишились самі й старанно складали в діжки й бодні м'ясо та сало.

— На цій половині менше палять, тут у коморі для м'яса холодніше буде,— вирішила Домінікова, і вони з Ягусею вмить винесли діжку до комори. Сталося це так швидко, що перш ніж Ганка схаменулася, діжка була вже в коморі. Розлючена цим, вона поспіхом почала переносити на свою половину те, що залишилось, покликавши на допомогу Юзю й Петрека.

Смерком, коли засвітили вогонь, вони почали готувати ковбаси й ковбики. Ганка рубала м'ясо з понурою люттю — вона все ще не могла заспокоїтись.

— Не залишу м'яса у них в коморі, щоб вона його зжерла або повиносила! Не діждешся, проклята! Ач яка метка! — процідила вона крізь зуби.

— А ви вдосвіта, коли вона піде до костьолу, потихесеньку попереносьте все в свою комору, та й по всьому! Не видере ж вона його у вас! — порадила Ягустинка.

— Нехай тільки спробує! Це вони змовились, через те й прибігли! — хвилювалась Ганка.

— А ковбаси в нас будуть готові, перше ніж повернеться Амброжій,— заговорювала до неї стара.

Але Ганка не відповідала, зайнята роботою, а ще більше роздумами про те, як відібрати сало й окости.

В печі тріщав вогонь і бушував так, що все в хаті було залито червоним світлом; у великих горщиках булькала начинка для ковбас, а над коритами з кров'ю про щось тривожно шепотілися діти.

— Їй-богу, в мене навіть у грудях ссе від цих пахощів! — зітхнув Вітек, роздуваючи ніздрі.

— Не нюхай, бо ще попаде! Іди дай коровам пити, сіна їм наклади та січки на ніч засип! Пізно вже, коли ти з усім упораєшся?

— От зараз Петрек прийде,— сам я не впораюся, звісно.

— Петрек? А куди ж він пішов?

— Не знаєте хіба? Він допомагає прибирати на тій половині.

— Що-о? Петреку! Зараз же йди до худоби! — гукнула Ганка в сіни так гостро, що Петрек миттю вибіг на подвір'я.

— А ти ручок своїх не жалій, сама кімнату прибери! Бачили її? Запаніла, ручок каляти не хоче, наймит їй потрібен! — галасувала розлючена Ганка, вивалюючи з горщика на стіл печінку й легені, від яких по всій хаті пішла пара.

На вулиці загуркотіла бричка, задзеленчав дзвоник.

— Ксьондз когось причащати їде,— мовив, заходячи до хати, Билиця.

— А хто ж це захворів? Щось наче не чути було...

— За війтову хату звернув! — гукнув у вікно Вітек.

— Напевно, до когось з халупників.

— А може, до ваших Причеків, Ягустинко? Бо вони ж якраз там живуть.

— Ні, вони здоровісінькі, хіба таким клятим станеться щось? — буркнула Ягустинка. Проте, хоч вона з своїми дітьми завжди сварилась і судилась, серце у неї тенькнуло.

— Піду довідаюся й миттю повернусь,— вона поспіхом вибігла з хати.

Минуло чимало часу, вже й Амброжій повернувся, а Ягустинки все не було. Амброжій розповів, що ксьондза покликали до Агати, родички Клембів, яка повернулася в суботу до села.

— То хіба вона не в Клембів живе?

— Ні. У Козла чи в Причеків притулилась, щоб умерти. Більше вони про це не говорили, зайняті роботою, з якою й так уже дуже забарилися. Юзя й Ганка раз у раз відривались і порались по господарству.

Вечір тягнувся повільно, довгий і нудний, надворі було темно, хоч в око стрель, періщив холодний дощ, вітер гойдав дерева і часом так дмухав у комин, що головешки сипалися з печі до хати.

Скінчили майже опівночі, а Ягустинка все ще не повернулася.

"На вулиці злива, грязюка, от вона й не захотіла чапати навпомацки",— подумала Ганка, виглянувши у двір, перше ніж лягти спати.

Погода й справді була така, що й пса шкода було б на вулицю вигнати: од вітру тріщали покрівлі, по каламутному небу мчали важкі, набряклі дощем хмари, не видно було жодної зірки, жодного вогника в хатах, що потопали в темряві.