Селяни - Реймонт Владислав

Ніхто й не відмовлявся, всі певні були, що правда на нашому боці, всі, як на сповіді, казали чистісіньку правду. Аж надвечір допит скінчився, і хотіли вони все село, з жінками навіть, забрати, але тут знявся такий крик, діти так лементували, а чоловіки вже й кілків почали шукати. Довелося ксьондзу з начальством поговорити, і жінок не зачепили, навіть Козлову не взяли, а вона страшенно лаялась і погрожувала. Тільки чоловіків забрали в острог, а Антека Борину то навіть вірьовками наказали зв'язати.

— Господи! Вірьовками!

— І зв'язали, але він вірьовки, мов гнилі нитки, подер, аж начальство злякалося, бо думали, що він збожеволів. А він став перед ними й каже у вічі: "Ви мене міцно в кайдани закуйте й стережіть, бо я вас усіх повбиваю і собі віку вкорочу!.." Це він не при своєму розумі був, через те що батька вбили. Сам і руки простяг, щоб кайдани наділи, і ноги підставив. Так його й повезли...

— Господи милосердний! Мати божа! — зойкала Агата.

— Вмиратиму, а не забуду, як їх брали. Так мені це перед очима стоїть. Взяли мого з хлопцями... Взяли Плошків... і Причеків... і Голубів... Взяли Вахніків і Бальцерків... Взяли Сох... А інших ще скільки забрали — понад п'ятдесят чоловіків у тюрму погнали. Хіба розкажеш, що тут діялось: який плач, який лемент, які страшні прокльони... А тут весна настає, сніг швидко розтанув, земля підсохла, аж просить плуга! Час орати, сіяти, час працювати, а нікому! Зосталися на селі тільки війт, коваль та ще кілька дідів, що ледве ногами дибають. А з хлопців — лише придуркуватий Ясек Незграба.

А тут іще роботи стільки, що не знаєш за що спершу хапатися, теляться, курчата, гусенята вилуплюються. Та й про чоловіка кожній теж треба подумати — то гроші відвезти, то харчі, то сорочку чисту.

А тут іще роботи стільки, що не знаєш за що спершу хапатися. Самим не впоратись, а наймитів з інших сіл тепер не візьмеш, бо кожному треба передусім своє обробити.

— Невже їх швидко не випустять?

— Бог його знає, коли! їздив до начальства ксьондз, їздив війт — одна відповідь, що, коли, мовляв, слідство закінчиться, їх повипускають, а суд буде потім. Та минуло вже три тижні, а ніхто ще не повернувся. Рох у четвер теж їздив довідатись.

— А Борина живий ще?

— Живий, та ледве дихає і до пам'яті не приходить, лежить, як колода. Вже Ганка і лікарів, і знахарів привозила, ніщо не допомагає.

— Еге, хіба лікарі допоможуть, коли смерть прийде...

Обидві замовкли, засмучені спогадами. Клембова дивилася крізь сад на далеку, обсаджену тополями, дорогу, що вела в місто, і тихо плакала, раз у раз втираючи очі...

Потім, готуючи обід, вона слово по слову розповіла про все, що сталося на селі цієї зими і про що Агата й гадки не мала.

Стара тільки руками розводила та нахилялася до землі від жаху й подиву. Новини падали на неї, мов камені, і сповнювали її такою скорботою й болем, що вона теж заплакала.

— Боже ти мій, ходила я хтозна й де і все думала про Ліпці, але, що тут таке діється, мені навіть на думку не спадало... Відколи живу, про таке не чула! Нечистий тут рук доклав, чи що?

— Мабуть, що так!

— А може, це кара божа за злобу людську, за гріхи?

— А напевне-таки. Як бог не покарає за такий смертний гріх, який вчинили Антек з мачухою? А тут і нові гріхи діються в усіх на очах!

Агата боялась розпитувати, підняла тільки тремтячу руку і стала поспіхом хреститися, палко шепочучи молитву.

— Таке нещастя впало на всіх людей, на все село, і Борина лежить без пам'яті, а кажуть,— Клембова стишила голос і боязко оглянулась на всі боки,— кажуть, Ягуся вже з війтом тягається. Антека немає, Матеуша немає, всі інші хлопці теж в острозі, то для неї будь-хто добрий, аби тільки догодив! О господи, господи! — вона заломила руки.

Агата вже й не відгукнулась. Вона враз відчула таку втому, була така вражена всім почутим, що пішла в хлів поспати.

Тільки надвечір подалася вона на село до знайомих і повернулась, коли в Клембів уже вечеряли.

Їй дали ложку й місце за столом — не перше, але й не останнє — поруч з хазяйкою. Їла Агата дуже мало, як вередлива дитина, і весь час тихо розповідала, де вона була Та в які місця ходила на прошу. Усі дивувалися, слухаючи її.

А коли настав вечір, у шибках згасли останні відблиски вечірньої заграви, село зовсім змовкло, і в хаті засвітили вогонь та стали потроху лаштуватися до сну, Агата перетягла свої торби до лампи й почала виймати з них всяку всячину, що принесла родичам.

Всі тісно оточили її і, затаївши подих, так і їли палаючими очима.

А вона спершу роздала всім по свяченому образку, потім дала дівчатам по низці прегарного намиста,— воно так і мінилося всіма кольорами. В хаті знявся захоплений вереск, дівчата одна поперед одної тиснулися до дзеркальця і приміряли намисто, милуючись собою та надимаючи шиї, мов індички. У торбі знайшлися й добрі ножі для хлопців, і ціла пачка махорки для Томаша, а наостанку вийняла Агата для господині широкий збрижений комірець з кольоровою крайкою. Клембова навіть руками сплеснула від захвату. Всі раділи подарункам, без ліку милувалися ними, тішили очі. Агата дуже охоче розповідала, скільки кожна річ коштує та де її куплено.

Сиділи довго, до пізньої ночі, розмовляючи про відсутніх.

— Аж страх бере, так на селі тихо,— сказала Агата, коли вже всі примовкли.— А бувало навесні в цю пору все ходором ходило від крику та сміху!

— Село тепер — як свіжа могила. Тільки каменем привалити та хрест поставити... А помолитися вже нікому буде, нікому й панахиду ксьондзові замовити...— сумно мовила Клембова.

— Правда!.. Ну, господине, дозвольте вже мені на горище піти лягти; кістки болять з дороги й очі злипаються.

— Та лягайте собі, де хочете, місця вистачить.

Стара зібрала свої торби і, вийшовши в сіни, полізла драбиною на горище. Клембова гукнула їй услід у відчинені двері:

— Отакої, мало не забула вам сказати: перинку вашу ми взяли із скрині. Марцися хворіла на віспу, саме на масницю, холод був такий, а вкрити нічим, то ми у вас позичили. Перина вже провітрена, і хоч завтра можна буде віднести її нагору...

— Перину!.. Ваша воля... Звісно... коли потрібна була... звісно...

Агата не докінчила — щось здушило їй горло. Навпомацки добралась вона до скрині і, сівши навпочіпки, підняла віко й стала похапцем, тремтячими руками шукати в ній, обмацувати свій посаг на смертну годину.

Авжеж... перини немає... а вона ж залишила зовсім новісіньку... в чистому чохлі... ні разу не вкривалася нею... Стільки часу по пір'ячку збирала на пасовиськах, щоб укритися периною в останню смертну годину...

А її забрали... забрали!..

Її душили сльози, серце ладне було розірватися від болю.

Довго шепотіла вона молитви, заливаючи їх гіркими сльозами, жалібно й тихо скаржилася господові на свою кривду...

Мабуть, година була вже пізня; десь співали півні, провіщаючи чи то північ, чи то зміну погоди.

II

Назавтра була вербна неділя.

Вже зовсім розвиднілось, та сонце ще не зійшло, коли з Борининої хати вийшла Ганка в самій спідниці, але закутана в хустку, бо надворі було ще холодно.

Вона виглянула за тин на зарошену, де-не-де посріблену памороззю вулицю. Було безлюдно — ні знаку життя; світанок одягав голубі шати на заціпенілі від холоду верхів'я дерев, але рештки ночі ще боязко ховалися попід тинами.

Повернувшись на ґанок і важко вклякнувши, бо вона десь за тиждень чекала пологів, Ганка стала молитися, поводячи навкруги заспаними очима.

День поволі розгорявся білим сяйвом, наче ранкова заграва просочувалась крізь сито, осипаючи бризками східний край неба, який підносився чимраз вище, мов золоте склепіння над блискучою, але ще не видною дароносицею.

Вночі підморозило, і всі тини, містки, стріхи й камені виблискували памороззю, а дерева стояли в білих пухнастих хмарках.

Село ще спало, затоплене приземними сутінками, і тільки деякі хати, що стояли ближче до дороги, ясніли білими стінами; по млистій воді ставу тяглися довгі, майже чорні смуги течії, схожі на розтоплене скло.

В тиші без упину торохтів млин, і невидима річка тихенько й таємниче дзюркотіла по камінню.

Півні співали вже на повний голос, а птахи стиха перегукувались по садках, ніби складаючи спільну молитву, коли Ганка прочутилась від дрімоти. Натруджене тіло, що не відпочило за ніч, просилося до ліжка, але вона стріпнулась, протерла очі памороззю і, подумки пригадуючи забуті слова молитви, зійшла в двір — подивитися до худоби і збудити наймитів.

Насамперед вона заглянула до кабана, він спробував підвестися на передні ноги, але не зміг — такий був гладкий — і, повалившись на товстий зад, тільки водив писком і рохкав, поки Ганка перемішувала йому корм і підкладала свіжого.

— Бач, скільки на тобі сала: на ногах не встоїш! На чотири пальці буде, не менш! — Вона задоволено помацала йому боки.

Потім відчинила двері в курник і кинула за поріг для приманки пригорщу свинячого корму; з сідала квапливо позлітали кури, голосно закукурікали півні.

Замкнені поряд гуси зустріли її гелготом і сичанням. Гусаків вона вигнала на двір, і вони одразу ж почали бійку з курями, а з-під гусок, що сиділи в гніздах, стала виймати яйця і роздивлятися їх проти світла.

— От-от повилуплюються! — вголос подумала вона, вловивши ледь чутне постукування дзьобиків у яйцях.

Коли йшла до стайні, вже й Лапа виліз із своєї буди, потягався й позіхав, не звертаючи уваги на гусаків, які войовниче сичали на нього.

— От ледацюра, спить цілу ніч, як наймит, замість хату стерегти!

Пес замахав хвостом, радісно загавкав і, перестрибнувши через курей, так що аж пір'я полетіло, став скакати Ганці на груди, лизати їй руки. Хоч-не-хоч довелося його погладити по голові.

— Не кожна людина ласку почуває, як цей пес. Знає, шельма, хазяїв! — Вона випросталась і підвела очі до сивих від паморозі стріх, бо в цю мить ластівки, які рядком сиділи в піддашку, голосно защебетали.

— Петреку! День надворі! — гукнула вона, стукаючи кулаком у двері стайні, і, почувши бурчання та брязкіт засува, відчинила двері поруч — до хліва.

Корови лежали біля ясел.

— Вітеку! Спить, опудало, мов після весілля!

Хлопчик одразу прокинувся, зіскочив з нар і став поспіхом натягати штанці, злякано щось бурмочучи.

— Підкинь коровам сіна, щоб поїли перед доїнням, і зараз же йди картоплю чистити! А Лисулі нічого не давай, нехай сама її годує,— додала вона гостро: Лисуля була Ягусина корова.

— Вона її так годує, що корова реве з голоду й солому з-під себе жере.

— А хоч би й здохла, не мій збиток! — люто прошепотіла Ганка.