Селяни - Реймонт Владислав

Сонце виграє в чистих шибках; стіни ясніють, ніби щойно побілені; подвір'я велике, всі будівлі стоять рядком, такі міцні й чепурні, що в декого й хати такої немає. Огорожі цілі, і скрізь такий лад,— навіть у голландців-колоністів не краще.

А далі хата Голубів.

Агата всі хати знала, пам'ятала, як молитву. Але сьогодні скрізь було тихо й порожньо, тільки в садках червоніли постелі й різна одежа, що їх вивісили провітритись, та де-не-де жінки, в самих сорочках, копали городи.

В садках, у затишку, з висаджених качанів капусти вже потяглися вгору зелені кіски, а під стінами з сірої землі пробивалися бліді паростки лілей, сходила розсада, прикрита кущами терну. Дерева були ніби всипані набубнявілими клейкими бруньками, скрізь попід тинами буйно росли кропива й бур'яни, а кущі аґрусу вкрилися ясною, молоденькою зеленню.

Справжнісінька весна, що наче з неба впала, сяяла навколо, тріпотіла в кожній грудочці набряклої землі, а в Ліпцях було так сумно, так дивовижно тихо.

"Чого ж це жодного чоловіка не видно? Не інакше як у суд поїхали, чи на зборню всіх покликали?" — міркувала Агата, заходячи у розчинені навстіж двері костьолу.

Обідня вже скінчилась, ксьондз сповідав парафіян. Біля сповідальні сиділи на лавах, дожидаючи черги, десь з півтора десятка людей з дальніх сіл, мовчазні, зосереджені. Тільки зрідка важке зітхання або голосніше мовлене слово молитви порушували тишу.

Від лампади, що висіла на шнурі перед головним вівтарем, тяглися пасма блакитного диму до високих вікон, за якими сяяло сонце й цвірінькали горобці, час від часу залітаючи до костьолу і кружляючи під склепінням із стеблинками в дзьобах; інколи навіть ластівки з дзвінким щебетанням влітали в розчинені двері, кружляли, як сліпі в холодній тиші біля стін і квапилися втекти знову на світ божий.

Агата тільки прочитала коротку молитву — так уже поспішала до Клембів. Вийшовши з костьолу, вона зіткнулась віч-на-віч з Ягустинкою.

— Агато! — вигукнула та здивовано.

— Та от жива ще, ґаздине! Жива! — Агата хотіла поцілувати її в руку.

— А казали, що ви вже й ноги простягли десь у теплих краях... Але, видно, легкий хліб божий не йде вам на здоров'я, бо щось ви на тонку прядете...— казала Ягустинка, пильно придивляючись до неї.

— Ваша правда, ґаздине... ледве я сюди кісточки донесла. Скоро, скоро богу душу віддам...

— До Клембів поспішаєте?

— А куди ж би ще? Родичі вони мені.

— Вони вас залюбки приймуть: он які торбинки тягнете! Та, певно, й грошики десь у клунку заховані. Тепер вони вас з охотою за рідню визнають.

— А вони здорові? Не знаєте? — Агату боляче вражало це глузування.

— Здоровісінькі... Тільки Томек занедужав був трохи, то тепер лікується в острозі.

— Клемб! Томаш! Не жартуйте, бо мені не до сміху!

— Правду кажу. Та ще додам, що не сам сидить, а в гарному товаристві: разом з усім селом... І морги не зарадять, коли суд за грати посадить та двері міцно замкне.

— Пресвята богородице! — зойкнула, остовпівши, Агата.

— Біжіть, біжіть швидше до Томкової, там вас почастують новинами, солодшими за мед. Хи-хи! Святкують наші хлопи на славу! — ущипливо засміялась Ягустинка, і злі очі її блиснули ненавистю.

Агата пленталась, наче очманіла, все ще не хочучи повірити тому, що почула. Дорогою вона зустріла кілька знайомих жінок, вони її привітали добрим словом, розпитували про те, про се, але стара, здавалося, нічого не чула. Вона вся тремтіла від дедалі більшої тривоги й страху і навмисне уповільнювала ходу, щоб відтягти хвилину, коли справдиться ця жахлива новина. Довго сиділа вона під парканом плебанії, бездумно втупившись у ксьондзів дім. На ґанку стояв на одній нозі лелека й стежив за собаками, які гасали по жовтих стежках саду. Амброжій з наймичкою обкладали свіжим дерном клумби, на яких уже, мов руда щітка, повитикалися паростки різних квітів.

Нарешті, трохи оговтавшись, Агата тихенько увійшла на подвір'я Клембів, хата яких стояла поряд з плебанією.

Підходила з тремтінням, раз у раз хапаючись за тин і тривожно оглядаючи сад і хату в глибині двору. Скрізь було тихо, тільки корови під вікнами хати голосно сьорбали пійло. Двері в сіни були розчинені навстіж, на дворі розляглася в калюжі свиня з поросятами та кури греблися в гною.

Підібравши порожній вже цебер, бо їй здавалося, що краще, коли вона зайде не з порожніми руками, Агата увійшла до великої, досить темної хати.

— Слава Йсу! — ледве вимовила вона.

— Навіки слала! Хто там? — озвався з комори протяглий голос.

— Та це я, Агата! (Боже, як їй забило дух!)

— Агата! Бачили ви, людоньки добрі! Агата! — швидко загомоніла

Клембова, з'являючись на порозі з повним фартухом пискливих гусенят. Старі гуски з сичанням і ґелґотанням ішли за нею.— Ну, хвалити бога! А люди казали, наче ви ще на свята померли, ніхто тільки не знав де. Мій навіть збирався поїхати до канцелярії дізнатись. Сідайте, ви, мабуть, натомились. Бачте, гусенята у нас повиводились.

— Он скільки їх!

— Так, майже шістдесят штук буде від п'яти гусок. Ну, ходімо на ґанок, треба їх погодувати та доглянути, щоб старі не потоптали.

Вона обережно повипускала гусенят з фартуха на землю, і вони снували біля її ніг, мов жовтенькі клубочки, а старі гуси радісно ґелґотали й водили над ними дзьобами.

Клембова принесла на дощечці дрібно посічене варене яйце, змішане з кропивою й кашею, і, сівши навпочіпки, пильно стежила за малечею, бо старі гуси раптом стали з криком дзьобати й топтати її, намагаючись вкрасти корм.

— Усі плямисті будуть,— зауважила Агата, сідаючи на призьбі.

— Еге, усі доброї породи. Органістиха помінялася зі мною яйцями — я давала їй три за одне... Ну, добре, що ви вже повернулися!.. Роботи стільки, що не знаєш, за що раніше хапатися.

— Я зараз... зараз до роботи візьмусь... тільки трішечки відпочину... Хворіла я, зовсім з сил вибилась. Ось тільки дух переведу і зараз...

Вона хотіла встати, взятися до якоїсь роботи, але похитнулась, бідолаха, прихилилася до стіни й із стогоном зсунулась на землю.

— Еге, та ви, бачу, зовсім змучились, не до роботи вже вам, ні! — сказала Клембова тихше, дивлячись на її синє, набрякле обличчя і якось дивно скорчене тіло.

Вона зрозуміла, що від Агати не тільки ніякої допомоги не буде, а ще й, мабуть, клопоту з нею не обберешся.

Агата, видно прочитала ті думки на заклопотаному й похмурому її обличчі й несміливо, запобігливо мовила:

— Не бійтесь, я у вас місця займати не буду й до миски не пхатимусь! Ось перепочину трошечки й піду... Я тільки хотіла всіх побачити, розпитати, як ви тут... А я піду,— на очі їй набігли сльози.

— Та я ж вас не жену, сидіть! А схочете піти — воля ваша.

— А хлопці де? Напевно, в полі з Томеком? — спитала, нарешті, Агата.

— То ви нічого не знаєте? Вони всі в острозі! Агата тільки руки заломила з жаху.

— Казала мені Ягустинка, та я не йняла їй віри!

— Чистісіньку правду сказала, так воно й є.

Згадавши про своє горе, Клембова випросталась, і по її схудлому обличчю покотилися великі важкі сльози.

Агата дивилась на неї широко розплющеними очима, не сміючи більше розпитувати.

— Боже праведний! На селі наче страшний суд настав, коли всіх забрали і в місто повезли. Судна година настала, кажу вам! Дивно, як я ще живу й дивлюся на білий світ! Завтра мине вже три тижні, а мені здається, наче це вчора було. Залишилися в хаті тільки Мацек і дівки — вони зараз гній повезли в поле — та я, сирота нещасна!

— Геть, паскуди! Власних дітей топчуть, як свині! — гримнула вона раптом на гусей: — Гусіньки, гусі, гусі, гусі! — стала скликати гусенят, які всім табунцем, слідом за матерями, побігли на подвір'я.

— Нехай побігають, ворон ніде не видно,— сказала Агата.— А я вже їх постережу.

— Ви й ворухнутися не можете, де вже вам за гусенятами ганятися.

— Та мені вже трохи полегшало, тільки-но я ваш поріг переступила.

— Ну, то постережіть... А я вам їсти приготую. Може, молочка скип'ятити?

— Хай вам бог віддячить за вашу добрість, але сьогодні вербна субота, молока пити не годиться. Скип'ятіть мені трохи води, а хліб у мене є, я його накришу й хіба ж так поїм.

Клембова зараз же принесла в мисочці посоленого окропу, стара накришила в нього хліба й стала поволі їсти, дмухаючи на кожну ложку, а Клембова присіла на порозі і, стежачи очима за гусенятами, які скубли травичку під тином, почала стиха розповідати:

— Через ліс усе вийшло. Пан потай від Ліпців продав його євреям. А ті відразу стали рубати. Це ж нам яка кривда, а справедливості шукати ніде... Що ж було робити? Кому скаржитись? А тут ще й пан так розлютився на Ліпці, що жодного ліпецького безземельника не схотів узяти на роботу. Ну, наші змовилися й усім селом, скільки люду було, пішли своє добро боронити. Казали, що всю громаду не засудять, коли б до того дійшло, але про це ніхто й не думав, бо як же: за що ж карати? Адже своє добро боронили! Пішли на поруб, побили лісорубів, бо вони добром не відступились, побили двірських і всіх прогнали з лісу... Свого домоглися — і то справедливо, бо поки нашої частки не виділили, ніхто не має права чіпати ліс. Але з наших теж чимало люду побили; старого Борину привезли з розчерепленою головою — це його лісник так почастував. А Боринин Антек за батька потім лісника вбив.

— Боже праведний! На смерть убив?

— На смерть... А старий і досі нездужає, лежить без пам'яті; він найбільше постраждав, та й іншим теж перепало: Єнджику Домінікової ногу перебили, Матеуша Голуба так відлупцювали, що довелося його додому везти, Стахові Плошці голову розбили; іншим теж перепало, не пам'ятаю вже, кому і як. Та ніхто навіть не бідкався, не нарікав,— адже довели своє, ліс відстояли. Повернулися радісні, співаючи так, ніби війну виграли. Цілісіньку ніч потім у корчмі пили, а тим, кого дуже побито було, горілку додому носили.

А на третій день, у неділю, з самого ранку сніг мокрий падав, така хвища була, що носа надвір не висунеш. Тільки-но ми зібралися до костьолу, аж тут Гульбасові хлопці як закричать на вулиці:

"Стражники їдуть!"

І лоба ніхто не встиг перехрестити, як наїхало їх душ тридцять, а з ними й чиновники, й увесь суд. Розмістилися в плебанії. І не розказати, що тут діялось, як почали судити, допитувати, записувати все, а людей, одного за одним, брати під варту...