Селяни - Реймонт Владислав
Земля аж просить плуга! — з жалем бурмотіла Агата.
І, щоб бути ще ближче до ланів, вона зійшла з дороги на стежку за ровом, де стокротки вже розплющували назустріч сонцю рожеві вії й густіше зеленіла трава.
Господи, поля були такі безлюдні, що це аж вражало. Агата добре пам'ятала, як минулими роками в цю пору скрізь аж в очах рябіло від жіночих спідниць, все гуло від пісень та гомону; знала, що в таку годину саме час вивозити в поле гній, починати орати й сіяти, а нині — що ж це таке? Одним-один чоловік, що його побачила десь посеред поля, ходить, зігнувшись, і розкидає півколом зерно.
— Горох, мабуть, сіє так рано... Здається, Домінікової хлопець — саме там їхнє поле... Пошли вам, господи, щедрий урожай, господарі любі,— розчулено шепотіла.
Стежка була нерівна, вся порита свіжими кротовиннями, захаращена камінням, а місцями багниста, але стара не звертала на це уваги і з втіхою й ніжністю придивлялася до кожного поля, до кожної смужки.
— Ксьондзове жито... Бач, як славно, густо зійшло! Правда, коли я з села йшла, наймит його саме орав під озимину. А панотець сиділи поблизу... Мов зараз пам'ятаю!
І шкутильгала далі, важко зітхаючи й озираючи все навкруги вологими очима.
— А це ось Плошкове жито... Видно, пізнє... а може, вимокло трохи. Важко нахилившись, вона доторкнулась тремтячими старечими пальцями до вологих стеблинок, погладила їх з любов'ю, мов дитяче волоссячко.
— Боринина пшениця... Добрий кусень поля! Аякже, хіба не перший господар у Ліпцях?.. але пшениця чогось пожовкла; прибило морозом, чи що? Важка зима тут, видно, була, важка...— гомоніла сама з собою Агата, помічаючи на смугах припалої до землі, замуленої озимини сліди великих снігопадів і повені.
— Натерпілися люди, набідувались! — зітхала вона і, приклавши дашком до очей долоню, стала вдивлятися в хлоп'ят, що йшли їй назустріч.
— Либонь, органістів небіж Міхал з котримсь із органістових синків... До Волі, певно, йдуть збирати з парафіян яйця на Великдень — ач з якими кошиками!.. Авжеж, таки вони!
— Слава Йсу,— привіталась Агата, коли хлопці підійшли близько, дуже зрадівши нагоді поговорити, але хлопці тільки буркнули у відповідь: "Навіки слава!" — і швиденько пішли далі, жваво розмовляючи.
"Я їх зовсім малесенькими пам'ятаю, а отже не впізнали! — зажурилась Агата.— Ну, та де їм пам'ятати таку старчиху! А Міхал, бач, як виріс, напевне, вже й на органі грає під час служби божої!.."
Міркуючи так, вона вже знову вдивлялась у далечінь: з села йшов якийсь єврей, женучи поперед себе велике теля.
— В кого купили? — спитала Агата.
— У Клембової! — відповів єврей, насилу втримуючи рудого в білі плями бичка, який упирався, усе хотів повернути назад і жалібно мукав.
— Либонь, від Рябої. Бо її ще перед жнивами до бугая водили... А може, й від Сивої. Славний бичок...
Вона обернулась і глянула вслід бичкові любовним хазяйським поглядом, але на дорозі вже не було нікого: бичок видерся в єврея з рук, скочив на поле і, задерши хвоста, помчав навпростець до села, а єврей з розмаяними полами чимдуж біг йому навперейми.
— У хвіст його поцілуй та попроси гарненько — може, й повернеться! — задоволено пробурмотіла Агата, стежачи за цією гонитвою.
— І в Клембів на полі ні душі!
Але міркувати про це ніколи було — вона підійшла вже так близько до села, що почувала запах диму, бачила перини, що провітрювалися в садках. Стара охоплювала все поглядом, і серце в неї так і стрибало від глибокої вдячності за те, що з божою поміччю дожила до цієї весни й повернулася до своїх, у рідні місця.
Адже вона могла вмерти серед чужих... Так тяжко хворіла взимку, та от з божою поміччю вернулася...
Тільки ця надія живила її душу протягом усієї довгої зими, тільки цим жила вона кожної години, боронилася від морозів, злиднів, смерті...
Присіла під кущами, щоб трошечки заспокоїтись, перше ніж зайде в село. Але де там! Її охопила така радість, що кожна жилка в ній тремтіла, а серце калатало болісно, наче спійманий в сильце птах.
— Є ще на світі люди добрі, милосердні, є...— шепотіла вона, турботливо поглядаючи на свої торбинки. Еге ж, вона зібрала трохи грошенят: вистачить на похорон.
Вже довгі роки тільки про це й думала, тільки про це й турбувалася всім серцем, щоб, коли господь пошле їй смерть, вмерти в рідному селі, в хаті, на ліжку під периною, під образами, так, як умирали на селі всі шановні господині. Все життя готувалася вона до цієї останньої хвилини.
На горищі в Клембів стояла її скриня, а в ній гарна перина, подушки, простирала й пошивки, все чисте, нове,— вона хотіла, щоб усе було наготоване. Та ніде було їй постелити все це — хіба була в неї коли-небудь своя хата чи бодай своє ліжко? Все життя тулилась вона по чужих кутках, спала в хліву на соломі, де прийдеться, де тільки люди добрі дозволять прихилити голову. Та вона ніколи й не пхалася наперед, до сильних і багатих, не нарікала на свою долю, бо твердо вірила, що все в світі діється з волі божої і не дано цього змінити грішній людині.
Про одне тільки таємно мріяла, несміливо благаючи в бога прощення за пиху й гордість, тільки про одне молилася — щоб її поховали, як ховають господарів.
Тож не диво, що, ледве доплентавшись з останніх сил до села, почуваючи, що не за горами її остання година, вона похапцем пригадувала, чи все в неї приготовлене, чи не забула вона чогось.
Але ні, все було, що треба! Вона несла з собою воскову свічку-грімницю, яку випросила, коли її найняли молитися над якимось небіжчиком, несла й пляшечку із свяченою водою. Купила й нове кропило та образок Ченстоховської божої матері, що його, вмираючи, триматиме в руках, відклала й кілька десятків злотих на похорон... А може, вистачить і на панахиду біля труни, хоча б і на паперті в костьолі! Господи, вона й думати не сміла, щоб ксьондз провів її на кладовище.
Де там! Хіба це можливо! Не кожен господар має таку честь і щастя, та й грошей у неї не вистачить заплатити за все. Стара скрушно зітхнула й підвелася.
Та раптом зовсім знесиліла — кололо в грудях, мучив кашель, і Агата ледве ступала, щохвилини зупиняючись, щоб відпочити.
"Хоч би до сінокосу дотягти або й до початку жнив! — мріяла вона, радісно придивляючись до хат, які були вже зовсім близько.— А потім вже ляжу й помру, господи милосердний, помру..." — бурмотіла вона боязко, наче виправдуючись у своїх грішних надіях.
Але раптом серце її потьмарила турбота: хто ж пустить її до себе в хату, коли вона вмиратиме?
"Пошукаю добрих, чуйних людей, а може й грошей трохи їм пообіцяю, то вони легше згодяться... Звісно, хто хоче морочитися з чужими та в хаті гармидер робити?"
Про те, що на це згодяться Клемби, її рідня, вона й подумати не сміла.
"Стільки дітей, в хаті тіснота, та й кури й гуси тепер сидять на яйцях, їм теж місце потрібне, та й чи годиться, щоб під стріхою у таких господарів старчихи помирали?" — міркувала вона без усякої гіркоти, підіймаючись на дорогу понад високою греблею, що не давала ставку розливатися в долину — на луки й капустяні грядки.
Млин стояв біля самої греблі, так низько, що його запорошені борошном покрівлі ледь виступали над дорогою. Він аж двигтів — працював з гуркотом.
А ліворуч поблискував став, сонце купало золоті коси в тихій, блакитній від неба воді, на берегах росли похилі вільхи, ґелґотали й тріпали крилами гуси, а на вулицях, де ще не зовсім просохла грязюка, з радісними вигуками наввипередки бігала дітвора.
Як завжди, як, мабуть, з самого початку світу, Ліпці розсипали свої хати на обох берегах ставу, оточені подвір'ями й густими садками.
Агата ледве ноги переставляла, тільки очі її швидко бігали навколо й усе примічали. В будинку мельника, який стояв трохи віддалік від дороги і здаля мав вигляд не згірш поміщицького, у відчинених вікнах коливалися білі фіранки, а мельничиха сиділа на ґанку серед пискливої зграї гусенят, жовтеньких, наче виліплених з воску, і, піймавши то одне, то друге, гладила, ніжно тулила до грудей.
Агата привіталася й тихенько пішла далі, радіючи, що її не почули собаки, що лежали попід стінами будинку.
Вона перейшла міст, під яким вода з плескотом падала на млинові колеса; звідси дорога розходилася, мов дві руки, обіймаючи став.
Якусь хвильку Агата постояла, вагаючись, але бажання побачити все, переважило, і вона звернула ліворуч, хоча ця дорога була трохи довша.
Кузня, що стояла першою скраю, була замкнена й безмовна. Попід її закуреними стінами валявся передок воза й кілька заіржавілих плугів; самого коваля ніде не було видно, а дружина його, в самій сорочці й спідниці, копала грядки в саду біля дороги.
Агата зупинялася тепер біля кожної хати і, перехиляючись через низькі огорожі, з цікавістю зазирала на подвір'я, в розчинені вікна й двері. Часом собаки гавкали на неї, але, обнюхавши і наче впізнавши свою, знов поверталися на призьби й грілися на сонці.
Вона йшла повільно, нога за ногою, ледве дихаючи від утоми, а ще більше — від радісного хвилювання.
Ступала тихо, як вітерець, що повівав по ставу й шелестів у рудому гіллі вільх; сіренька й непомітна, вона ніби зливалася з цими огорожами, з землею, яка вже місцями просихала, з легкою тінню, яка падала від оголених дерев, і ніхто не звертав на неї уваги.
А вона всім серцем раділа, що бачить усе таким, як залишила восени.
В хатах готували снідання — з коминів здіймався дим, а подекуди з розчинених вікон повівало запахом вареної картоплі.
Галасували діти, тривожно ґелґотали гуси, які стерегли своїх гусенят, і все ж на селі було напрочуд тихо й безлюдно.
Сонце підбилося вже високо, на півдороги до полудня, сипало на землю щире золото й заглядало в став, але ніхто не поспішав у поле; жоден віз не торохтів на дорозі, не рипіли плуги, що їх мали б уже везти на оранку.
"На ярмарок поїхали всі, чи що?" — думала Агата, ще пильніше придивляючись до хат.
Війтова клуня вже здалека жовтіла свіжим деревом серед безлистих садків, а на Гульбасовій хаті, яка стояла обіч дороги, стріха так розшарпалась, що видно було лати, які стирчали, мов ребра.
— Вітром зірвало, а йому, ледацюрі, лагодити неохота! — пробурчала Агата.
Далі, в старій, похилій хатині, жили Причеки, у вікнах замість вибитих шибок стирчали солом'яні віхті.
А от і солтисова хата, збудована обличчям до дороги, по-старосвітському.
За нею хата Плошків, розділена на дві половини.
Далі живуть Бальцерки; хату їх пізнаєш хтозна-звідки, вона прикметна, бо дівчата чистенько побілили стіни й пофарбували віконні рами блакитною фарбою.
А он там, у великому старому саду, дім Борини — першого господаря й багатія в Ліпцях.
