Селяни - Реймонт Владислав
По селах, ще не видних у темряві, заспівали, перегукуючись, півні.
Останні зірки згасали, як зморені дрімотою очі.
А на сході, мов жар з-під попелу, зажевріла червона заграва.
Туман раптом заколивався, заклубочив і важко, як весняна повінь, ринув на чорні поля, а де-не-де, мов дим кадильниць, блакитними пасмами потягся до неба.
День наставав і боровся зі зблідлою ніччю, яка все ще притискалась до землі, мов грубий промоклий кожух.
По небу поволі розливалося світло, і воно наче опускалося над землею, подекуди вихоплюючи вже з туману верхівки дерев; на пагорбах виринали з темряви сірі поля, мокрі від роси; наче тьмяні люстерка, замиготіли озера, струмки довгими вологими пасмами потяглися крізь поріділу імлу.
Дедалі світлішало, в мертву синяву просочилися перші промені, і от у небі сяйнули криваві відблиски ще не видної заграви, а незабаром так проясніло, що чорним колом повиступали навкруги ліси, стало видно велику дорогу, обсаджену рядами тополь, що гнулися, наче зморені важким сходженням нагору; села ще тонули в тумані, що стелився низько над землею, і тільки подекуди виглядали на світ, ніби чорне каміння із спіненої води, та ближні дерева сріблилися росою в сяйві світанку.
Сонце ще не вставало, але знати було, що воно от-от вигулькне із світанкової заграви, засяє над землею, яка через силу струшувала з себе сон, ледь розплющувала зліплені туманом очі, ворушилась і блаженно потягалась у солодкій знемозі: тиша навколо — аж у вухах дзвеніло, так наче земля затамувала подих,— тільки вітерець, легенький, як подих дитини, повівав з лісу, струшуючи росу з дерев.
Та от у цій млосній дрімоті світанку, над сонними ще, вкритими туманом полями, наче в костьолі, сповненому молитовної урочистості, в час, коли ксьондз от-от піднесе дароносицю, задзвенів раптом голос жайворонка...
Він знявся звідкілясь з ріллі, затріпотів крильцями і задзвенів дзвоником найчистішого срібла, шугнув у небо, мов запашний весняний пагонець, і, здіймаючись все вище й вище, виспівував у святій тиші світанку на цілий світ.
Одразу ж полинули в небо й інші жайворонки і, тріпочучи крильцями, піснею провіщали всьому живому, що настав ранок.
А за ними й чайки жалібно заквилили десь на болотах.
Заклекотали лелеки десь по селах, не видних іще в сірому присмерку.
Сонце мало от-от виглянути...
Аж ось і воно випливло з-за далеких лісів, виринуло з безодні, й, мов золоту іскристу чашу, підіймали його невидимі божі руки над сонною землею, благословляючи промінням усе живе і мертве, все, що народжувалось і що дряхліло; розпочиналось священнодійство дня, і все навколо, здавалося, впало ниць перед його величчю й притихло, не сміючи звести очей.
Настав день — неосяжне море радісного світла.
Туман, мов запашний дим, здіймався з лук до залитого золотом неба, а птахи й усі живі створіння зняли гомін і крик, ніби зливаючи свої голоси в щирій подячній молитві.
А сонце дедалі більшало, здіймаючись над чорними лісами, над незліченними селами — і велике, палаюче, жарке, мов святе око милосердя божого, солодкою і владною силою скоряло світ.
Саме в цей час на піщаному пагорку під лісом, з-за стіжків панського люпину, що стояли біля широкої вибоїстої дороги, з'явилася стара Агата, своячка чи родичка Клембів. Вона ще восени пішла на божий хліб — старцювати — і тепер поверталась до Ліпців, мов ті птахи, що завжди повертаються навесні до своїх гнізд.
Стара вона була, квола, худа й ледве дихала — достоту, мов крива, спорохніла придорожня верба, що вже ледь животіє й поволі засихає в пісках; в лахмітті, з торбами на спині, обвішана чотками, Агата брела, спираючись на жебрацький костур.
Вона вийшла з-за стіжків, якраз коли зійшло сонце, і задріботіла, підводячи до неба обличчя, сіре й висохле, мов порожні торішні перелоги; й запалі почервонілі очі сяяли радістю.
Ще б пак! Адже після довгої, тяжкої зими вона поверталася в рідне село, вже не йшла — бігла підтюпцем, аж торби підскакували на спині й видзвонювали чотки; від швидкої ходи перехоплювало подих, кололо в грудях, і Агата уповільнювала ходу, зупинялася й знову йшла, чимраз важче й повільніше; жадібним поглядом озиралась навкруги і радісно усміхалася до сірих, оповитих зеленкуватою млою ланів, до сіл, що поволі виринали з туману, до оголених дерев, що стерегли дорогу або стояли в полі, мов самотні вартові, до цілого світу!
Сонце вже підбилося височенько, десь на два людські зрости — видно було і найдальші поля; все блищало в рожевій росі; лисніла під сонцем чорна рілля, яскріли струмки в канавах, дзвеніли в холодному повітрі пісні жайворонків; де-не-де під кущами біліли ще останні клапті снігу, вціліле подекуди на деревах жовте листя гойдалося, мов бурштинове намисто; в затишку й біля нагрітих сонцем калюж, з-під іржавого торішнього листя пробивалися золотисті стеблинки молодої травички, а між ними тут і там визирали жовті очка кульбабок; легкий вітерець розносив вологий, свіжий подих полів, що ліниво грілися на сонці; і скрізь було так весняно, скрізь, незважаючи на легкий присмерк, було так розлого і ясно, таким щастям віяло звідусюди, що Агатина душа поривалась летіти, мов сп'янілий від радощів птах, що з покриком лине невідомо куди.
— Господи боже! — зітхала вона і час від часу сідала й дивилась, наче вбираючи весь навколишній світ у своє зворушене, чуле серце.
Гей! Адже весна йшла по безкрайніх полях, і прихід її звістували й пісні жайворонків, і святе сонце, і цей лагідний вітерець, ніжний, як поцілунки матері, і затаєний подих землі, яка знудилась за плугом і зерном, і веселий гомін навкруги, і повітря, тепле й бадьоре, наче насичене всім, що скоро стане зеленню, цвітом і повним колосом.
Гей! Весна йшла, мов панна в сонячнім уборі, з рожевими, як ранкова зоря, устами, з голубими косами струмків; злітала з сонця, линула над землею у ці квітневі ранки, із розкинутих рук випускала жайворонків, що провіщали людям радість, а за нею з радісним курликанням тяглися журавлині ключі, пропливали в блідому небі табуни диких гусей, над луками кружляли лелеки, щебетали біля хат ластівки, і все веселе крилате плем'я з піснями линуло додому з далеких країв. Де весна торкалася землі краєм сонячних шат,— сходила молода травичка, бубнявіли клейкі бруньки, пробивалися зелені пагінці, несміливо шелестіло молоде листя, народжувалось нове, буйне, могутнє життя. А весна йшла далі, по всьому світу, від сходу до заходу, як божий посланець, обдаровуючи людей ласкою і милосердям...
Гей! Весна осявала низенькі, перехняблені хати, заглядала під стріхи милосердними очима, будила надію в знесилених, затьмарених тугою серцях людей, і люди скидали з себе пута, починали вірити в кращу долю, в рясний урожай, в ту давно вистраждану щасливу годину...
Роздзвонилося на землі життя, мов давно змовклий дзвін, в якого воскресили серце, серце з сонячного проміння, і посилає він дзенькіт угору, радісно гуде, будить усе, що завмерло, і співає про такі діла, про такі чудеса, що всі серця вторують йому і сльози самі ллються з очей; воскресає в безсмертній силі душа людини і, сп'яніла від щастя, обіймає всю землю, весь світ, кожну грудку, набряклу весною, кожне деревце, кожен камінь і хмаринку, все, що бачить...
Те ж саме почувала й Агата, повільно шкутильгаючи дорогою і обіймаючи спраглим поглядом любу землю, рідні місця; йшла, мов п'яна.
І тільки коли на дзвіниці ліпецького костьолу защебетав пташкою найменший дзвін, скликаючи людей на молитву, стара раптом отямилась і впала на коліна.
— Дякую тобі, господи, що з твоєї святої волі повернулась я додому... що зласкавився ти наді мною, сиротою...
Тільки й спромоглася вимовити, коли сльози рясним дощем сповнили її серце й потекли по змученому обличчю; Агата нестямно бурмотіла щось і так вся тремтіла, що не могла знайти чотки, згадати слова молитов, які кудись повтікали, розпорошилися в душі краплинками палючої роси. Нарешті вона поривчасто встала й пішла далі, уважно оглядаючи поля і часом проказуючи вголос якесь слово молитви, що раптом зринало в пам'яті...
Ранок уже настав, туман зовсім розвіявся, і Ліпці раптом з'явилися перед нею мов на долоні — лежали в улоговині, навколо великого ставу, що голубів, мов дзеркало під легким білим серпанком; приземкуваті хати оточили став широким колом, порозсідалися серед голих іще садків, мов захоплені розмовою статечні кумасі; тут і там здіймався над стріхами дим, поблискували на сонці шибки, ясніли серед темних дерев побілені нещодавно стіни.
Можна вже було роздивитися кожну хату. Дедалі чутніше долинав гуркіт млина, який стояв край села, біля дороги, якою йшла Агата; а майже напроти, на другому кінці, серед могутніх дерев яснів високими білими стінами костьол, виблискував шибками й золотим хрестом на бані, а неподалік червоніли дахи плебанії. Навколо, куди не глянь, темно-синім вінком лежали ліси, простяглися неозорі поля; мов сіра гусінь, припадали до землі далекі, заховані в садках села; зміїлися серед куп каміння й рядів похилих дерев дороги; здіймалися піщані пагорки, де-не-де порослі ялівцем; блищала між хатами вузенька смужка річки, що впадала в став.
Ближче до села широким колом лежали ліпецькі землі, покраяні смугами, наче розтягли тут під пагорками величезний сувій полотна, порізаний на клапті. Смужка тулилася до смужки, відокремлена одна від одної межами, на яких рясно росли гіллясті груші, лежали великі купи каміння, порослі терном; в золотавому світлі вирізнялися брудно-сірі перелоги, латки ніжнозеленої озимини, торішні чорні картоплища та зорані на зяб восени смужки, а подекуди в низинах, мов розтоплене скло, поблискували струмочки. За млином простягалися рудуваті луки, по яких, раз у раз озиваючись клекотом, походжали лелеки, та капустяні поля, ще й досі вкриті водою — виступали тільки острівцями мокрі плеса, мов спини пічкурів, а над ними кружляли білогруді чайки; а на роздоріжжях, як вартові, стояли хрести й вирізьблені з дерева статуї святих; а над припалими до землі селами, над усім широким світом лунали пісні жайворонків. Чути було, як у хлівах тужливо ревла худоба, десь ґелґотали гуси, долинав гомін гучних голосів; налітав теплий, лагідний повів і відносив кудись ці звуки, і тоді земля змовкала, оповита тишею і млостю, наче в святу хвилину зачаття.
Проте на полях майже не видно було, щоб десь працювали люди, тільки біля самого села поралося кілька жінок — вони розкидали по полю гній, і гострий, пронизливий запах линув хмарою у повітрі.
— Сплять, чи що, ледарі? День — чи й буває кращий, а в поле ніхто ще не вийшов...
