Селяни - Реймонт Владислав

Та перш ніж вони встигли домовитись, як це зробити найкраще, жінки раптом зняли крик і безладно кинулися врозтіч, бо з лісу виїхало чоловік двадцять верхи й помчало на них...

Це поміщик вислав поміч лісорубам.

Попереду двірських їхав управитель. Вискочивши з лісу, вони відразу напали на жінок, стали їх шмагати батогами, а управитель, чолов'яга здоровий, як тур, лютував більш за всіх і горлав:

— Злодії вошиві! Батогами їх! В'язати! В тюрму їх!

— Тримайтеся купи! До мене! Не піддавайтесь! — кричав Борина, бачачи, що люди з переляку стали вже тікати. Його крик зупинив їх, і всі, незважаючи на удари батогів, побігли до старого, затуляючи голови руками.

— Кілками їх, собак! Коней бийте ціпами! — командував розлючений Борина і, схопивши кілок, перший кинувся на двірських, а за ним, наче ліс, підхоплений вихором, плече в плече, з криком кинулися селяни й замолотили, кого попало, ціпами, вилами. Навколо загуркотіло так, наче хто горох вибивав палицею на підлозі.

Нелюдські крики, прокльони, іржання коней, що валилися на землю, стогони поранених, глухі й часті удари кілків, несамовитий шум битви залунали на галявині.

Двірські захищалися щосили, лаялись і билися не згірш від селян, та зрештою почали відступати. В їхніх лавах почалося замішання, бо коні під ударами ціпів ставали дибки й повертали назад. Побачивши це, управитель хльоснув свого буланого й поскакав у юрбу, до Борини, але вмить засвистіли ціпи, десятки ударів посипались на нього, десятки рук простягайся з усіх боків і стягли його з коня.

Мов кущ, підритий свинячим рилом, злетів він у повітря і впав на сніг під ноги юрбі. Насилу Борина захистив його й потягнув, непритомного, в безпечне місце.

Все заклубочило й змішалося. Так іноді вихор налетить несподівано на копиці, зіб'є їх в один великий клубок, жене по полю, тягає по стернях. Стояв страшний крик, і вже нічого не можна було розрізнити, крім переплетених тіл, що качалися по снігу, крім кулаків, що шалено били наосліп. Іноді хто-небудь вихоплювався з юрби і тікав геть, але швидко повертався і з новим криком, з новою люттю кидався в бійку.

Билися сам на сам і купами, хапали один одного за комір, за волосся, били до крові, душили, наступивши колінами на груди,— і жодна сторона не могла побороти іншу. Двірські позіскакували з коней і билися, не відступаючи ні на крок. До того ж їм допомагали лісоруби, які добре натискали на ліпецьких. Ріпецькі перші кинулися на допомогу двірським — несподівано й мовчки" мов злі собаки. А командував усіма ними лісник, що з'явився в останню хвилину. Чолов'яга був дужий, як бик, силач на всю округу, до того ж страшенно лютий, бо з Ліпцями мав особливі рахунки. Він кидався один на цілий гурт, розбивав селянам голови прикладом рушниці, розганяв їх, калічив без милосердя.

На лісника пішов Стах Плошка, тому що люди вже почали тікати. Лісник вхопив його за шию, покрутив у повітрі і жбурнув на землю, наче вимолочений сніп, аж Стах знепритомнів. Підскочив тоді до лісника хтось із Вахніків і вдарив ціпом у плече але дістав такий удар кулаком межи очі, що тільки розкинув руки і з криком "Ісусе!" звалився на землю.

Нарешті й Матеуш не стерпів, напав на лісника проте, хоч він був неабиякий силач,— хіба тільки Антек міг з ним зрівнятися,— не витримав і п'яти хвилин, лісник його побив, викачав у снігу й примусив тікати, а сам кинувся до Борини, який на чолі Цілої юрби бився з ріпецькими.

Але перш ніж лісник добрався до Борини, нього з вереском напали жінки, вчепилися йому в волосся і, прихиливши, потягли по землі — так дворові собаки, напавши на вівчарку, хапають її зубами за шкуру і шарпають на всі боки.

На цей час уже брали гору ліпецькі. В бійці всі перемішалися, як листя, кожен душив і лупцював свого ворога, качався з ним у снігу, а жінки наскакували збоку й чіплялися в волосся. Стояв такий вереск, така колотнеча, що свій ледве впізнавав свого. Потроху двірські почали відступати. Кілька з них уже лежали закривавлені, інші, побиті, ледве живі, втекли в ліс, і тільки лісоруби ще захищалися з останніх сил. Деякі вже просили пощади, але селяни тепер були злі на них ще більше, ніж на двірських, гнів їхній розгорівся, мов трут на вітрі, ніхто не слухав благань і ні на що не звертав уваги, а з люттю лупцював ворогів.

Нарешті всі покидали кілки, ціпи, вила й зіткнулися врукопашну, душили одне одного, терзали, качали по снігу. Змовкли крики й тільки чути було хрипке бурчання, прокльони, удари.

Таке діялось навколо, що й словами не змалювати.

Люди вже оскаженіли, не тямили себе від гніву. Особливо шаленіли Кобусь і Козлова — аж страх було на них дивитися. Закривавлені, побиті, вони раз у раз підводилися з землі і кидалися на ворогів.

Та от крики стали дужчати. Ліпецькі перемагали. Вони гналися за втікачами, нападали вдесятьох на одного, коли раптом лісник, подолавши, нарешті, жінок, що вчепилися в нього, видерся, пом'ятий, пошарпаний, і через те ще більше оскаженілий, і почав скликати своїх. Побачивши неподалік від себе Борину, він кинувся на нього. Вони обхопили один одного, як ведмеді, і почали боротися: падали й підводились, билися об дерева, бо в запалі бійки опинилися вже в лісі.

Тут якраз наспів Антек. Він дуже відстав від своїх і, доганяючи їх, біг щодуху. Зупинившись на галявині, щоб звести дух, він раптом угледів батька, який бився з лісником.

Кинувши навколо яструбиний погляд він побачив, що ніхто на них не дивиться,— всі були захоплені бійкою. В цій колотнечі не можна було розрізнити жодного обличчя. Антек відійшов назад, підкрався до Борини й зупинився за два кроки, за деревом.

Лісник уже перемагав, хоч і був дуже змучений. Однак старий тримався вперто. В цю хвилину вони впали і качалися по землі, терзаючи один одного, мов озвірілі пси, але Борина дедалі частіше опинявся під лісником, шапка з нього злетіла, і сива голова билася об коріння.

Антек ще раз оглянувся, витяг з-під кожуха рушницю, опустив на коліно і, машинально перехрестившись, націлився в голову батькові... Та перш ніж він устиг натиснути на курок, лісник і Борина схопилися на ноги. Тоді й він устав і націлився знову — але не вистрілив. Раптовий жах стиснув йому серце, здавив горло; руки затремтіли, наче у пропасниці, в очах потемніло. Він цілу хвилину стояв, не розуміючи, що з ним діється. Раптом залунав короткий, пронизливий крик:

— Рятуйте, люди! Рятуйте!

І в цю мить лісник ударив Борину прикладом по голові з такою силою, що бризнула кров. Старий скрикнув, змахнув руками і, як сніп, звалився на землю.

Антек отямився, кинув рушницю і підбіг до батька. Той уже хрипів, кров заливала йому обличчя, голова була розбита. Він дихав, але очі вкривала вже передсмертна мла, ноги сіпалися.

— Батьку! Господи Ісусе! Батьку! — крикнув страшним голосом Антек, підняв його на руки, притулив до грудей.

— Батько! Вбили його! Вбили! — несамовито вив він, як собака, коли топлять її щенят.

Кілька чоловік, з тих, хто був ближче, почули його й кинулись на допомогу. Старого прилаштували на гілках, почали обкладати голову снігом, рятували його, як уміли. Антек сидів на землі, рвав на собі волосся й несамовито кричав:

— Убили його! Вбили!

Люди думали, що він збожеволів.

Раптом Антек замовк, згадав усе й метнувся на лісника з таким пронизливим криком, з таким шаленством в очах, що той злякався й кинувся тікати. Проте, відчувши, що Антек доганяє його, він несподівано обернувся і вистрілив йому в груди, але якимось чудом не влучив,— тільки обличчя йому обпалив. Антек блискавкою шугнув на нього.

Марно захищався лісник, марно силкувався вирватись і втекти, марно, охоплений розпачем і смертельним жахом, просив помилування — Антек вчепився в нього, як скажений вовк, здушив горло, підняв у повітря і молотив об дерево, аж поки той не сконав.

Потім, мов ошалілий, вже не пам'ятаючи, що робить, він кинувся в бійку. Де він з'являвся, там люди тікали з жаху, бо, весь замащений кров'ю, батьковою і своєю, без шапки, із злиплим волоссям, синій, мов труп, Антек був страшний.

Охоплений якоюсь нелюдською силою, він мало не один покалічив і побив тих, хто ще давав відсіч ліпецьким, і, зрештою, довелося його заспокоювати та відтягати, інакше він забив би їх на смерть.

Битва скінчилась, і ліпецькі, хоча й змучені, побиті, закривавлені, наповнювали ліс радісними криками.

Жінки перев'язували тяжкопоранених і клали їх у сани,— а поранених було немало. В одного з молодих Клембів була зламана рука, в Єнджика Пачеся — нога, так що він не міг на неї ступити і кричав не своїм голосом, коли його переносили. Кобусь був такий покалічений, що не міг ворухнутися, Матеуш плював кров'ю і скаржився на біль у попереку, інші теж потерпіли не менше. Майже не було нікого, хто б залишився цілий і непокалічений. Але, пишаючись своєю перемогою, селяни забували про біль і весело перегукувалися, збираючись повертатися назад.

Борину поклали в сани й везли повільно — боялися, щоб не помер дорогою. Він був непритомний, з-під ганчірок текла кров, заливаючи очі й обличчя — бліде, нерухоме, наче в мерця.

Антек ішов поряд із саньми, не зводячи з батька повних жаху очей, підтримував його голову на вибоїнах і все бурмотів тихо, благально, жалібно:

— Батьку! Ради бога! Батьку!

Люди посувалися безладно, групами. Ішли лісом, бо дорога була зайнята саньми з пораненими. Дехто стогнав і кректав, але більшість голосів сміялася, весело гомоніла. Кожен оповідав своє, хвалився успіхом, глузував з переможених. Дехто вже почав затягати пісні, хтось гукав на весь ліс, аж луна розлягалася. Всі так сп'яніли від перемоги, що не помічали нічого, спотикалися об коріння, налітали на дерева.

Майже ніхто не почував болю і втоми, всі серця переповнювала невимовна радість перемоги і така впевненість у своїх силах, що нехай би зараз хто-небудь зважився піти проти, на порох би стерли! Люди готові були битися з усім світом.

Ішли бадьоро, з гомоном, оглядаючи блискучими очима відвойований ліс.

А він хитався над їхніми головами, сонно шумів і струшував танучу паморозь, наче кропив сльозами.

Борина раптом розплющив очі і довго вдивлявся в Антека, мов не вірив, що це він. Потім тиха, глибока радість осяяла його обличчя, він ворухнув губами і, нарешті, з великим зусиллям прошепотів:

— Це ти, сину? Ти? І зомлів знову.

Весна.

I

Була весна, досвітня година.

Квітневий день ліниво підводився з лігва мороку й туманів, мов наймит, який, тяжко напрацювавшись, ліг спати і, не виспавшись, повинен устати вдосвіта і зараз же братися до плуга та йти в поле орати.

Ледь-ледь розвиднялося.

Але навколо ще стояла заціпеніла тиша; тільки й чути було, як капотить роса з дерев, що спали в імлі.

Небо — наче зволожена росою синява плахта — вже ледь-ледь яснішало над чорною, безмовною землею, що потопала в мороці.

Луки й поля в низинах заливав туман, схожий на спінене доїнням молоко.