Селяни - Реймонт Владислав

Всі дивилися так гнівно й похмуро, що ксьондз розплакався, але й далі закликав усіма святими, щоб люди Опам'яталися й розійшлися по домівках. Він не скінчив, тому що прийшов Борина, і весь народ повернувся до нього.

Мацей був блідий, як полотно, суворий, від нього віяло холодом, а очі блищали, наче у вовка. Він ішов, випроставшись, похмурий, але впевнений, вітався із знайомими кивком голови, водив поглядом по юрбі. Перед ним розступалися, даючи йому дорогу. Він став на колодах, що лежали біля корчми, проте не встиг і рота розкрити, як у юрбі закричали:

— Веди нас, Мацею! Веди!

— До лісу! До лісу! — надривалися інші.

Коли настала тиша, Борина нахилився вперед простяг руки і голосно заговорив:

— Народе християнський, чесні поляки, господарі й халупники! Всім нам однаково заподіяли кривду, і цієї кривди не можна ні стерпіти, ні подарувати. Поміщик рубає наш ліс, поміщик нікому з наших роботи не дав, він завжди нас утискає, веде до згуби! І не перелічити тих збитків і неприємностей, тих кривд і напастей, які терпить від нього весь люд! Подавали ми до суду — та хто йому що зробить! Їздили із скаргою — все даремно! Але терпінню нашому прийшов край — тепер він рубає наш ліс. Невже ми це допустимо?

— Ні! Не допустимо! Розженемо, всіх повбиваємо! Не дамо! — кричали навколо, і заклопотані, сірі, похмурі обличчя вмить наче блискавкою осяяло, сотня рук замигтіла в повітрі, із сотні горлянок вихопився крик, гнів струсонув усі серця.

— У нас права — їх не визнають,— вів далі Борина.— Ліс — наш, а його рубають! Що ж нам, бідолашним, робити, якщо в усьому світі ніхто нас не захищає, якщо всі кривдять нас? Люди добрі, народе християнський, поляки, кажу вам, що немає нам іншої ради, як своє добро захищати! Всією громадою підемо і рубати ліс не дозволимо! Всі підемо, у кого тільки ноги ходять, усім селом, усі, як один! Нічого не бійтеся, це наше право, наша воля й справедливість. Усе село засудити не можуть. За мною, люди, швидше збирайтеся! До лісу! — гукнув він голосно.

— До лісу! — відгукнулися всі враз. Юрба загомоніла, заколихалась, розсипалася в різні боки. Кожен побіг додому лаштуватись в путь. Знялася гарячкова метушня. Одягалися, запрягали коней, викочували сани. Кінське іржання, лайка, плач дітей змішувалися з жіночим лементом. Село аж ходором ходило від цих приготувань. Через кілька хвилин всі були готові й потяглися на тополеву дорогу, де вже чекали в санях Борина, Плошка, Клемб та найзаможніші господарі.

Стали рядами. Зібралися йти чоловіки, хлопці, жінки, дівчата. Хто в санях, хто верхи, хто возом, але більшість, майже все село,— пішки. Величезна юрба нагадувала довгу ниву, яка шумить колосом. Червоніли жіночі хустки, в повітрі похитувалися величезні кілки, іржаві вила, ціпи. Тут і там, мов блискавки, іскрилися коси, наче народ зібрався на роботу в поле. Не чути було тільки сміху, жартів, веселощів. Люди стояли тихо — суворі, похмурі, готові на все... Коли всі зібрались, Борина підвівся в санях, окинув юрбу поглядом і, перехерстившись, гукнув:

— В ім'я отця, і сина, і святого духа! Амінь! У дорогу!

— Амінь! Амінь! — повторили всі. Тут закалатав найменший дзвін — видно, ксьондз ішов правити обідню. Люди скидали шапки, хрестилися, били себе в груди, деякі жалібно зітхали.

Нарешті рушили в похмурому мовчанні. Пішло майже все село. Тільки коваль почекав, причаївшись десь біля тину, прокрався до себе, скочив на коня й бічною дорогою помчав до маєтку.

Антек, побачивши батька, сховався в корчму, а коли всі пішли, узяв у Янкеля рушницю, заховав її під кожух і побіг до лісу навпростець полем, ні разу не оглянувшись на юрбу.

Народ швидко сунув за Бориною, який їхав попереду. Перші йшли Плошки — аж три родини — із Стахом на чолі. Всі були непоказні, але язикаті, галасливі, самовпевнені.

За Плошками йшли Сохи, яких вів солтис Шимон.

В третьому ряду — Вахніки, сухорляві, низенькі, проте злі, мов оси.

За Вахніками —Голуби на чолі з Матеушем. Було їх небагато, але вони могли замінити півсела — такі були всі невгамовні забіяки, дужі й високі, як дуби.

Потім ішли Сікори — кремезні, мов стовбури, жилаві й похмурі.

За ними — Клембові сини й інша молодь, буйна, здорова, задерикувата й охоча до бійки. Вів її Гжеля, війтів брат.

А далі йшли всі Билиці, Кобусі, Причеки, Гульбаси, Бальцереки... й інші — хто їх там усіх запам'ятає.

Ступали так, що земля двигтіла, суворі, похмурі, мов грозова хмара, яка повниться блискавками, наливається громами і от-от вибухне дощем і затопить землю.

А за ними линули плачі, крики й жалібне голосіння тих, що залишилися.

Земля ще ціпеніла від нічного холоду, було глухо, сонно, світ оповивав склистий туман.

В лісі віяло холодом, бліде світло ранкової зорі рум'янило вершини дерев і де-не-де вигравало на снігу. Стояла тиша.

Тільки на Вовчому Долі стукотіли сокири, пронизливо вищали пилки й раз у раз лунав тріск і гуркіт дерев, що падали на землю.

Рубали бір!

Понад сорок чоловіків працювало з самого ранку. Наче зграя дятлів налетіла на ліс, обліпила дерева й довбала їх так уперто, так оскаженіло, що дерева падали одне за одним і купи їх на землі дедалі зростали. Зрубані велетні лежали покотом, мов побита градом нива, і лише подекуди стирчали стрункі молоді деревця, важко схиляючись, як матері, що гірко ридають над убитими. Сумно шаруділи незрубані кущі, та яке-небудь дрібне деревце, що його не зачепила сокира, тріпотіло, охоплене переляком. І скрізь на потоптаному снігу, мов на смертному ложі, лежали зрубані дерева, купи гілля, мертві верхівки й кремезні стовбури, схожі на розрубані, обдерті трупи, і струмочки жовтої тирси сочилися на сніг, наче кров умираючого лісу.

А навколо, над вирубаною ділянкою, ніби над розритою могилою, могутньою тісною юрбою стояли дерева, мов друзі, рідні й знайомі; нахилившись у тривожному мовчанні, наче стримуючи крик розпачу, вони прислухалися до останніх передсмертних зітхань і, заціпенівши, дивилися на цю невблаганну косовицю.

Лісоруби невпинно посувалися вперед, розгорнувшись широким строєм. Повільно, в мовчанні, врізалися вони в лісову хащу, яка здавалась неприступною, яка темною стіною стовбурів заступала їм дорогу і такою громадою насувалася на них, що вони зовсім тонули в тіні гілок, лише сокири їхні поблискували в присмерку й невтомно стукотіли та посвист пилок не змовкав ні на мить. Щохвилини яке-небудь дерево, мов птах, підступно спійманий у сильце, відривалося від своїх, трусило гілками і з передсмертним стогоном падало на землю, а за ним друге, третє, десяте...

Падали величезні сосни з позеленілими від старості стовбурами, падали ялини, наче вдягнені в полотняні каптани, падали гіллясті смереки й бурі дуби, оброслі бородами сивого моху,— старці, яких не подолали ніякі бурі, не схилили сторіччя — і от прийняли вони смерть від сокири. Падали всякі дерева — хто ж скаже, скільки їх загинуло і яких!

Ліс умирав. Дерева лягали важко, наче войовники в бою, що билися щільними рядами, непохитні, стійкі, але, подолані могутньою силою, не крикнувши навіть "Ісусе!", схилилися враз усією лавою, падаючи в обійми смерті.

Стогін стояв у лісі, тремтіла земля від повалених дерев, сокири стукотіли без упину, вищали пилки, і свист гілок, мов останні зітхання, розтинав повітря.

Так минали години за годинами, і щоразу нові трупи дерев встеляли землю. Робота не припинялася.

Кричали сороки, сидячи на гілках, часом зграя ворон пролітала з карканням над цим полем смерті, яке-небудь звірятко вибігало з хащі; зупинившись, воно довго дивилося блискучими очима на кошлатий дим вогнищ, на дерева, що падали, і, побачивши людей, тікало.

Чоловіки рубали завзято, врізаючись у ліс,— так вовки вриваються в отару овець, а вона, збившись купою, помертвівши від жаху, стиха мекаючи, стоїть, поки не впаде під вовчими іклами остання овечка.

Тільки після сніданку, коли сонце вже підбилося високо, з дерев капотіла розтала паморозь і золоті павуки променів бігали по лісі, хтось із лісорубів почув далекий гомін.

— Люди якісь ідуть, ціла громада! — сказав один, притулившись вухом до дерева.

Гомін наближався, ставав чутнішим, незабаром можна було вже розрізнити окремі вигуки й глухий тупіт безлічі ніг. Через кілька хвилин на стежці, що вела до села, з'явилися сани і швидко виїхали на місце порубу. В санях стояв Борина, а за ним, возами, верхи й пішки, сунула щільна юрба чоловіків, жінок, підлітків, і всі вони з дикими криками кинулися до лісорубів.

Борина зіскочив з саней і побіг уперед, за ним безладно посунули інші, хто з кілком, хто грізно вимахував вилами, хто міцно тримав у руках ціп чи косу, а хто озброївся просто товстим суком. Жінки верещали, здійнявши над головами руки. І всі налетіли на здивованих лісорубів.

— Не рубати! Геть з лісу! Наш ліс, не дозволимо! — вигукували всі разом, та ніхто з лісорубів не розумів, чого від них хочуть. Нарешті до них підбіг Борина і гаркнув так, що по всьому лісі розляглося:

— Люди з Модліци! Люди ріпецькі і всі, які тут є, слухайте! Стало тихше.

— Забирайте своє знаряддя і йдіть з богом! Рубати ми вам забороняємо, а хто не послухає, матиме справу з усім народом!

Лісоруби не стали сперечатися: суворі обличчя, кілки, вила, ціпи і така кількість розгніваних людей, готових з ними битися, злякали їх. Вони почали радитись, перегукуватись, затикати сокири за пояси, збирати пилки. Деякі збилися в купу з гнівним бурчанням, особливо ріпецькі,— адже вони були шляхтичі й споконвіку ворогували із своїми сусідами, ліпецькими селянами. Ці голосно лаялися, стукали сокирами, погрожували, але їм, хоч-не-хоч, довелося поступитися перед силою, бо народ з грізним криком наступав на них і відтискав у глиб лісу.

Частина людей розійшлася по вирубаній ділянці — гасити вогнища й розвалювати складені стосами стовбури, а жінки на чолі з Козловою, побачивши збиті з дощок будки на краю вирубаної ділянки, побігли туди й почали їх розбивати та розтягати по лісу, щоб і сліду від них не залишилось.

Борина, побачивши, що лісоруби так легко здалися, скликав людей і запропонував усією громадою йти зараз же в маєток і сказати поміщикові, щоб він не смів рубати ліс, поки суд не вирішить, яку частину його віддати селянам.