Селяни - Реймонт Владислав

Всі завмерли, ходили навшпиньках, говорили пошепки, зважуючи кожне слово, тривожно оглядаючись і насторожено прислухаючись. Ніхто не галасував, не лементував, не погрожував помстою— кожен розумів у цю хвилину, що жіночий лемент тут не допоможе, що це не жарти, все треба добре обміркувати й громадою прийняти рішення,

Було вже пізно, але люди не думали про сон, багато хто забув про вечерю, про господарство, навіть про себе. Люди блукали вулицями, стояли біля тинів або над ставом, і тихий, тривожний шепіт, мов бджолине дзижчання, шелестів у темряві.

Дощ ущух, навіть трохи проясніло, по небу зграями бігли хмари, долі віяв морозний вітер, земля підмерзла. Мокрі чорні дерева вкривалися інеєм і біліли, а голоси, хоча й придушені, чітко лунали в повітрі.

Раптом пролетіла звістка, що деякі господарі збираються йти до війта.

І справді, пройшов Вінцерек з кульгавим Гжелею, пройшов Міхал Чабан з Франеком Билицею — Ганчиним родичем,— за ними Соха, Валек Криворотий, Юзеф Вахнік, Казимир Сікора і навіть старий Плошка. Лише Борини ніхто не бачив, але казали, що й він пішов також.

Війта вдома не було — він ще опівдні поїхав до волості, і від нього вже всі разом, цілою юрбою пішли до Клемба. За ними посунуло багато народу, навіть жінки й діти, але діди замкнули за собою двері й нікого не пустили. Клембів син Войтек дістав наказ вартувати на дорозі та біля корчми — чи не з'явиться урядник...

Перед Клембовою хатою, на подвір'ї і навіть на вулиці, збиралося чимраз більше народу. Всім хотілося знати, що ухвалять діди, а ті радилися довго, і невідомо було, що там і як. Виднілися у вікні тільки сиві голови, похилені до печі, в якій палав вогонь. Діди сиділи півколом, а збоку стояв Клемб і щось говорив їм, низько нахиляючись і раз у раз стукаючи кулаком по столу.

Нетерпіння юрби зростало з кожною хвилиною. Нарешті Кобусь, Козлова і ще дехто з хлопців почали галасувати й нарікати на дідів, що, мовляв, з цієї наради нічого доброго для народу не вийде,— вони тільки про себе дбають, і ще, чого доброго, дійдуть згоди з поміщиком, а інші нехай пропадають.

Кобусь так розпалився, що відкрито намовляв усіх не звертати уваги на дідів, а думати про себе, самим вирішити все та швидше, поки ще є час, поки ті їх не продали. Його підтримували халупники й інша біднота.

Тут з'явився Матеуш і став кликати всіх у корчму, щоб спільно порадитися там — нічого стояти під чужим тином і гавкати, як собаки!

Ця пропозиція припала людям до вподоби — вони всім натовпом рушили до корчми.

Корчмар уже гасив лампи, однак змушений був відчинити двері й стурбовано дивився на юрбу, яка сунула на нього. Але люди заходили мовчки й спокійно, займали лави, столи, кутки, ніхто не пив, усі купчилися й тихо перемовлялися, чекаючи, щоб хто-небудь виступив перший.

Охочих верховодити було досить, та ніхто не зважувався виступити — оглядалися на інших. Нарешті Антек вискочив наперед і, стоячи посеред кімнати, зразу ж почав лаяти поміщика.

Це всім сподобалось, але підтримали його тільки окремі голоси. Більшість ще дивилася на нього скоса, з невдоволенням, деякі навіть відверталися — надто ще живі були в пам'яті слова ксьондза з амвона про Антекові гріхи. Проте Антек не звертав на це уваги, його вже охопив нестямний гнів. Не пам'ятаючи себе, він вигукував:

— Не піддавайтеся, селяни, не поступайтеся, не даруйте своєї кривди! Сьогодні у вас забрали ліс, а завтра, якщо не дасте відсічі, вони простягнуть лапи по вашу землю, по хати, по все, що у вас є! Хто їм заборонить, хто зупинить?

Юрба раптом заворушилась, глухий гомін прокотився по хаті, дико заблищали очі, сто кулаків одразу зметнулося над головами, із ста грудей вихопився крик, схожий на грім.

— Не дамо! Не дамо! — загриміло навколо так, що корчма затремтіла.

А заводіяки тільки цього й чекали. Вмить Матеуш, Кобусь, Козлова й інші вискочили на середину — і ну кричати, проклинати, під'юджувати всіх. Знявся гамір, тупіт, погрози, прокльони, грізний гомін розгніваного народу.

Кожен вигукував своє, кожен пропонував що-небудь інше, всі товклися, кидалися в різні боки, мов замкнені в сінях собаки, яких нікому випустити, щоб вони метнулися на ворога.

Тим-то й гамір був, і крики, і суперечки, що народ тяжко розлютився, відчув свою кривду, але не міг прийти до одностайної згоди, бо не було такої людини, яка з'єднала б усіх єдиною волею, примусила б слухатися, повела б на ворога.

Всі збиралися купками, і в кожній купці був який-небудь крикун, що галасував і лаявся дужче від усіх, а заводіяки снували в юрбі, кидаючи, де треба, гостре слівце,— і під кінець уже ніхто нікого не чув, усі кричали разом.

— Півлісу вирубали, а там такі дуби, що і вп'ятьох не обіймеш!

— Клембів Войтек сам бачив!

— Вирубають і решту, вирубають, у вас дозволу не спитають! — верещала Козлова, протискуючись до шинкваса.

— Завжди вони народ кривдять, як тільки можуть!

— Що ж, коли ви такі дурні барани, нехай вас поміщик ганяє, як хоче!

— Не дозволяти! Не дозволяти! Всією громадою піти, лісорубів розігнати і своє забрати!

— Вбити напасників!

— Вбити! — і знову грізно замиготіли в повітрі кулаки, знову знявся громовий крик ненависті й помсти. Коли він змовк, Матеуш заговорив, звертаючись до всіх:

— Тісно нам усім, ніби в сітях б'ємось! Скрізь панські маєтки, з усіх боків, наче стінами, стиснули й душать! Схочеш корову попасти за селом — відразу наткнешся на панську луку. Випустиш коня — а за межею знов панське поле. Каменюку жбурнути не можна — неодмінно у панську землю влучиш! І відразу ж скотину забирають, відразу суд і штраф!

— Правда! Правда! Якщо лука добра, два укоси дає — значить, вона панська. Найкращі поля — панські, ліс — панський! Все вони загарбали! — підтримали його інші.

— А ти, народе, сиди на пісках, гноєм грійся та панської ласки чекай!

— Відібрати ліс! Відібрати землю! Не віддамо свого!

Довго вони так кричали, метушились, погрожували, і від голосного крику та гарячкування в одних у горлі пересохло — треба було промочити горілкою, інші пили пиво, щоб прохолодитися, ще інші згадали про недоїдену вечерю і гукали корчмареві, щоб він подав хліба й оселедців.

А коли всі поїли, гнів їхній прохолов, то стали потроху розходитися, так нічого й не ухваливши.

Матеуш покликав Кобуся й Антека, який весь час тримався осторонь, міркуючи про щось своє, і втрьох пішли до Клемба, де ще сиділи діди. Вони все спільно обговорили і ухвалили щось на завтра, а потім тихо розійшлися по домівках.

Було вже пізно, в хатах згасали вогні, і тихо стало на селі — тільки зрідка собака загавкає чи вітер прошумить і обмерзлі дерева зіткнуться, як вороги, а потім довго й тривожно шепочуться. Підморозило добре, тини побіліли від паморозі, але опівночі зірки зникли, запала темрява і навколо стало якось моторошно. Всі на селі спали, проте сон був тяжкий, гарячковий, раз у раз чувся тихий плач дітей чи прокидався хто-небудь дорослий, охоплений незрозумілим жахом, спітнілий, і, щоб підбадьоритись, шепотів молитву. Іншим не давав спати якийсь стук, і люди вставали подивитися, чи це не злодії. Дехто кричав уві сні, пояснюючи потім, що його душила мара. Раптом десь починали завивати собаки так жалібно, що в тих, хто прокинувся, серце завмирало від страшного передчуття.

Ніч тяглася довго й тяжко, оповиваючи душу неспокоєм, насилаючи погані сни, повні гарячкових кошмарів.

А тільки-но почало розвиднятися, ледве дехто став розплющувати очі й підводити з подушки обважнілу голову, як Антек помчав на дзвіницю і став дзвонити, мов на пожежу...

Марно Амброжій та органіст намагалися йому перешкодити,— він їх вилаяв, мало не побив і щосили дзвонив далі.

Повільно, тужно линуло калатання дзвона, стривожені люди вибігали напіводягнені запитати, що трапилося, та вже так і залишались на вулицях, стояли, мов закам'янілі, і слухали, а дзвін у проблисках світанку усе гудів зловісно і так голосно, що тремтіла земля, перелякані птахи летіли в ліс, а люди в тривозі хрестилися. Матеуш, Кобусь та інші бігали по селу, грюкали палицями у ворота й кричали:

— До лісу! До лісу! Виходь, хто живий! Збирайтеся біля корчми! Ходім до лісу!

Селяни поспіхом одягалися; дехто вже дорогою застібав каптан і шепотів молитву. Всі чимдуж бігли до корчми, де вже стояв Клемб та кілька інших господарів.

Зароїлися людьми вулиці, подвір'я, дороги, закипіли гомоном усі хати, плакали діти, жінки перегукувалися через садки, знялася така метушня й біганина, наче на селі спалахнула пожежа.

— До лісу! Виходьте, хто з чим може,— з косою, то з косою, з ціпом, з шворнем, з сокирою! Все беріть!

— До лісу! — загуло село так, що повітря здригнулося від цього крику.

День уже настав, ясний і тихий, в морозній імлі. Дерева стояли в інеї, наче в павутинні, грудки хрустіли під ногами, скрізь поблискували замерзлі калюжі, мов бите скло. Свіже повітря щипало ніздрі, і далеко линули крики та гомін.

Але потроху все змовкло. Завзяття і якась сувора, впевнена, непохитна сила зростали в усіх серцях, кам'янили їх. Люди несвідомо замовкли, зосередились.

Юрба зростала, зайняла вже майже весь майдан перед корчмою. Аж до самої дороги люди стояли тісно, пліч-о-пліч. І все підходили запізнілі. Віталися, мовчки ставали, де попало, і, оглядаючись навколо, терпляче дожидали дідів, які пішли кликати Борину. Його вважали за найпершого господаря на селі, і йому належало вести народ. Знали, що без Борини жоден господар не рушить з місця.

I люди стояли терпляче, спокійно й тихо, мов дрімучий ліс, що прислухається до голосів у своїй хащі та до белькотіння струмків, які подекуди течуть між корінням. Часом падало чиєсь слово, злітав у повітря кулак, чиїсь очі спалахували яскравіше, швидше похитувалася шапка, чиєсь обличчя червоніло — і знову всі стояли нерухомо, як снопи, поставлені тісними рядами.

Прибіг коваль і, пробираючись крізь юрбу, почав розраджувати селян, лякати їх, що все село за це згноять у тюрмі. За ним і мельник казав те ж саме, але ніхто їх не слухав — усі добре знали, що обидва підлабузнюються до поміщика й намагаються зупинити цей похід з якихось своїх розрахунків.

Прийшов Рох і з сльозами благав селян отямитись, однак і це не допомогло.

Зрештою прибіг і сам ксьондз, почав переконувати, але люди навіть не схотіли його слухати, стояли нерухомо, ніхто й шапки не скинув, ніхто руки йому не поцілував, а один навіть гукнув голосно:

— Платять йому — от він і старається!

— Казанням за збиток не заплатиш! — глумливо підхопив інший.