Селяни - Реймонт Владислав

Ягна теж стала зовсім інша, тяжко було їй і гірко, так гірко, що й сказати не можна. Провини своєї вона не відчувала, а кару переживала болючіше, ніж інші жінки, бо серце мала чутливе, і в родині її завжди пестили, та й вдачею вона була вразливіша від інших!

Ох і мучилась вона, Ісусе, як мучилась!

Правда, Ягна все робила старому на злість, поступалася тільки перед силою, захищалася, як могла, однак це ярмо чимраз дужче гнітило її, а порятунку не було нізвідки. Скільки разів Ягуся хотіла повернутися до матері, але та на це не згоджувалася, ще й погрожувала, що відведе її до чоловіка силоміць, на налигачі.

Що ж Ягусі було робити? Не зуміла вона жити, як інші жінки, що з парубками кохаються, не відмовляють собі ні в чому, а вдома спокійно зносять пекло, щодня б'ються з чоловіками і щодня, помирившись, лягають спати разом.

Ні, вона так не могла, і життя їй надокучило, в серці зростала невимовна туга — хіба знала вона, за чим?

За зло вона платила злом, це правда, проте жила, охоплена постійним таємним страхом, почувала себе скривдженою, нещасною і не раз плакала цілими ночами — аж на ранок вся подушка була мокра від сліз. Сварки й колотнеча так їй набридли, що Ягна ладна була тікати світ за очі.

Але куди ж? Куди?

Навколо був широкий світ — такий невідомий, глухий, такий чужий і страшний, що вона завмирала перед ним, мов пташка, коли хлопчики спіймають її й посадять під горщик.

Отож не дивно, що вона так чіплялася за Антека, хоча й любила тепер його лише від страху та розпачу. Після тієї страшної ночі, коли Ягуся втекла до матері, щось порвалося в ній і вмерло. Вже вона не прикипала до Антека, як раніше, всією душею, не бігла на кожен його поклик з тремтячим від радості серцем, а йшла на побачення, наче приневолена, більше через те, що вдома було тяжко й сумно, хотілося зробити на злість старому Борині і здавалося, що повернеться колишня велика любов. Однак десь у глибині серця зростала їдка, мов отрута, досада на Антека за те, що всі її смутки, образи й ганьба, що все її тяжке життя — через нього, і водночас здіймалося ще болючіше, гірке, хоча й невиразне почуття, що Антек — не той, кого вона покохала; здіймалося жахливе почуття обману й розчарування, що нестерпно пекло душу. Адже так недавно він був зовсім інший, коханням своїм підносив її до неба, скоряв ніжністю, був їй миліший від усіх на світі і такий несхожий на інших, а тепер здавався їй таким самим, як усі чоловіки, навіть ще гіршим. І вона вже боялася його більше, ніж старого Борину, він лякав її своєю похмурістю, несамовитою силою своїх страждань, своєю злістю. Ягна боялась Антека, бо він був дикий і страшний, мов лісовий розбійник. Адже сам ксьондз картав його з амвона, все село від нього відсахнулося, люди тицяли пальцями, мов у виродка якогось. Він і справді був запеклий грішник, і не раз, слухаючи його, Ягна завмирала від жаху, бо їй здавалося, що в нього вселився нечистий, що в ньому клекоче пекло. І їй ставало так страшно, як бувало в костьолі, коли ксьондз картав людей, страхаючи їх вічними муками.

Їй на думку не спадало, що вона винна в його гріхах. Де там! Якщо вона іноді й замислювалась, то тільки про те, як Антек змінився. Ягна не усвідомлювала причини цієї зміни, але гостро відчувала її — і кохання її згасало. Дедалі частіше вона ціпеніла в його обіймах, наче раптово вражена блискавкою. Дозволяла себе брати... це правда, як же опиратися такому дияволові?.. Та й молода вона була, дужа, з гарячою кров'ю, а він мало не душив її в обіймах. І, незважаючи на всі ці нові думки й почуття, вона віддавалася йому з могутньою пристрастю землі, яка вічно прагне теплих дощів і сонця. Але вже ніколи душа її не падала перед ним ниць у нестримному пориві і не п'янило її почуття такого щастя, коли й смерть з коханим здається насолодою. Вже не відчувала Ягна такого забуття, як раніше; під час побачень вона думала про дім, про роботу, про те, що зробити б іще старому на злість, а іноді їй хотілося, щоб Антек швидше відпустив її й пішов собі.

Все це снувалося у Ягни в думках, поки вона копала рівчак, аби спустити воду на подвір'я. Працювала знехотя, тільки тому, що наказав чоловік, і все прислухалася, поглядала, чи нема його поблизу. Петрек працював ретельно, тільки ляпали грудки й грязюка, яку він відкидав лопатою, а Ягна лише вдавала, що копає,— і ледве старий пішов до хати, насунула на очі хустку й обережно шугнула за перелаз — до клуні Плошків.

Антек був уже там.

— Я тебе вже з годину дожидаю,— прошепотів він з докором.

— Міг і не дожидати, якщо тобі так ніколи,— невдоволено буркнула Ягна, оглядаючись навколо. Вечір був досить ясний, дощ ущух, з лісу віяв холодний сухий вітер і шумів у садах.

Антек міцно пригорнув Ягну до себе, осипав поцілунками її обличчя.

— Горілкою від тебе тхне, мов з бочки,— пробурмотіла Ягна, з огидою відстороняючись.

— Тхне, бо я пив. Бачу, я тобі вже гидкий.

— Ні, тільки не люблю, як горілкою пахне,— сказала вона, вже м'якше й тихше.

— Я й учора тут чекав: чому ти не вийшла?

— Холодно було дуже, та й роботи в мене чимало.

— Ну, звичайно, адже тобі старого треба пестити та периною вкривати,— просичав Антек.

— Звісно, хіба він не чоловік мені? — кинула Ягна гостро й нетерпляче.

— Ягно, не дражни!

— Не подобається — не приходь, плакати за тобою не стану!

— Набрид я тобі, бачу, що набрид...

— Ну, як же, коли ти на мене все гримаєш тільки, мов на собаку.

— Пробач мені, Ягусю, таке в мене на серці, що не диво, коли й вихопиться часом сердите слово! Адже я це не зо зла, ні! — зашепотів він покірно і, обнявши її, ніжно пригорнув до себе. Проте Ягна була нерухома, сердита, на поцілунки відповідала наче знехотя, і якщо казала якесь слово, то тільки так, аби відповісти йому, а сама все оглядалася на хату — їй хотілося швидше піти.

Антек це відразу відчув,— і так його обпекло, наче хто кропиви наклав за пазуху. Він сказав з несміливим докором:

— Раніше ти так не поспішала.

— Боюся! Всі вдома — ще кинуться мене шукати!

— А раніше ти хоча б і на цілу ніч не боялася втекти! Змінилась ти, бачу...

— Не вигадуй, чого мені змінюватися...

Вони міцно обнялись і примовкли. Часом горнулись одне до одного тісніше, охоплені раптовим бажанням,і жадібно шукали вустами вуст, залиті хвилею спогадів, з'єднані почуттям провини, жалем, співчуттям, гарячим бажанням забути про все в коханні. Одначе Антек і Ягна вже внутрішньо відійшли далеко одне від одного, вже не знаходили слів ласки, бо в серцях накипіло почуття образи, такої живої і гострої, що руки мимоволі розплітались, і обоє стояли поруч, прохололі, нерухомі, тільки серця болісно тріпотіли, а на вустах застигали ніжні слова, які вони хотіли сказати одне одному,— і не могли.

— Любиш, Ягусю? — шепнув нарешті Антек.

— Та хіба я не казала тобі цього багато разів? Хіба я не виходжу до тебе, коли ти тільки схочеш? — сказала Ягна ухильно і притулилась до нього, бо жаль раптом стиснув їй серце і наповнив очі сльозами. Їй хотілось виплакатись у нього на грудях, просити пробачення за те, що вона вже не може його любити. Але звук її голосу, наче крижина, впав на серце Антека, він в одну мить зрозумів усе і, затремтівши від болю та гніву, вибухнув гіркими докорами:

— Брешеш ти, як собака! Всі від мене відступилися, то й ти поспішаєш за іншими! Любиш ти мене, мов злого пса, який вкусити може та якого прогнати важко! Бачу тебе наскрізь! Знаю, що якби мене повели вішати, ти ж перша мотузки не пошкодувала б, якби мене каменями хотіли побити, ти перша б у мене камінь кинула! — говорив він швидко.

— Антосю! — з жахом простогнала Ягна.

— Мовчи й слухай, коли я кажу! — вигукнув він грізно, стискаючи кулаки.— Правду кажу! А якщо вже на те пішло, то мені це байдуже! Байдуже!

— Треба йти, мене кличуть! — белькотіла Ягна, злякана настільки, що їй хотілося втекти. Але він схопив її за руку так, що вона й ворухнутися не могла, і охриплим, лютим, сповненим ненависті голосом вів далі:

— І ще тобі те скажу, чого ти своєю дурною головою не второпала: якщо я гірший від собаки став, то це через тебе, через те, що тебе покохав,— розумієш, через тебе! За що мене ксьондз прокляв і вигнав з костьолу, мов розбійника? За що все село від мене відвернулося, наче від зачумленого? Я все витерпів, все; навіть і на те не нарікав, що старий записав тобі стільки моєї власної землі. А тобі вже зі мною нудно, викручуєшся, як в'юн, брешеш, тікаєш, боїшся мене, дивишся на мене, як і всі,— мов на розбійника, на останню людину!.. Тобі вже інший потрібен, інший! Ти рада була б, щоб за тобою хлопці бігали! — кричав Антек у нестямі. Всі образи, всю гіркоту, яку він плекав у собі віддавна, якою жив, виливав він зараз Ягні, її винуватив у всьому, її проклинав за всі свої страждання. Він кричав, аж поки йому не здушило горло, і така його злість охопила, що він кинувся на Ягну з кулаками, але отямився в останню хвилину, відштовхнув її до стінки і швидко пішов.

— Ісусе! Антосю! — крикнула голосно Ягна, раптом зрозумівши, що сталося. Та він не обернувся. Вона в розпачі кинулась за ним, заступила йому дорогу й повисла в нього на шиї, однак він відірвав її від себе, мов п'явку, жбурнув на землю і побіг, не сказавши ні слова, а вона лежала на землі й плакала так, наче весь світ на неї впав.

Тільки через кілька хвилин Ягна трохи отямилась. Вона ще не все усвідомила, відчувала тільки, що сталася страшна кривда, страшна несправедливість, і серце в неї розривалося від болю, хотілося кричати на весь світ, що вона не винна, не винна!

Вона кликала Антека, хоча й кроки його вже стихли вдалині. Довго кликала в темряві — даремно.

Глибоке каяття, жаль, невиразний гнітючий страх, що він не повернеться до неї ніколи, раптово воскресла любов — усе відразу притисло її важким тягарем невситимого горя і, не тямлячи себе, вона ридала вголос, ідучи додому.

На ганку Ягуся зіткнулася з Клембовим сином. Він тільки просунув голову в двері, гукнув:

— Рубають селянський ліс! — І помчав далі.

Ця звістка миттю облетіла село, спалахнула пожежею, сіючи в усіх серцях розпач і страшний гнів. Ніде не зачинялися двері, всі бігали з хати в хату.

Це була важлива новина і така грізна, що людей наче блискавкою вдарило.