Селяни - Реймонт Владислав

Старі виповзали на призьби відігрівати змерзлі кістки, а сільська дітвора з вереском ганяла по вулицях, мов лошата, яких випустили пастись на першу травичку.

І скільки в ці години було радощів, веселощів, сміху!

Все так і горіло на сонці, сяяло в яскравому блиску води, рівчаки наче хто до країв налив розтопленим сонцем, дороги перетворилися на потоки рідкого золота. Обмита дощами крига на ставку мінилася темним блиском, як олов'яне блюдо, навіть дерева іскрилися непросохлою росою, а поля, посмуговані струмочками, лежали онімілі, чорні, ще мертві на вигляд, однак і вони вже дихали теплом, набрякали весною, повнилися дзюркотливим гомоном вод. Місцями нерозталий ще сніг сліпучо білів, мов простелене на сонці полотно. Яскраво синіло небо, відкривалася млиста, наче заткана тонким павутинням далечінь, погляд розрізняв і неозорі поля, і чорні обриси сіл, і стіни лісів, охоплював увесь цей світ, який дихав щастям. А в повітрі вчувався такий ніжний подих весни, що з серця мимоволі вихоплювався радісний крик, вабило кудись у далекий світ, кожен так би й полетів до сонця разом з птахами, які ключами линули звідкілясь із сходу і кружляли в чистому повітрі. Кожен охоче виходив з хати і радий був погомоніти навіть з ворогом.

Миттю змовкали всякі сварки, суперечки, всі наче добрішали, і веселі голоси лунали в селі, наповнювали хати радістю, тремтіли в теплому повітрі.

Розчиняли навстіж двері, вікна, щоб пустити в хати більше свіжого повітря. Жінки виходили з прядками на призьби, навіть немовлят виносили в колисках на сонце, а з розчинених хлівів чулося тужливе мукання корів, іржали коні і рвалися з прив'язі на волю; гуси, що сиділи на яйцях, тікали й перегукувалися з гусаками в садках; на тинах співали півні, а собаки, мов ошалілі, гавкали на вулицях і разом з дітворою гасали по грязюці.

На подвір'ях стояли люди, мружачись від яскравого світла, і радісно дивилися на село, яке купалося в сонячному промінні, що вигравало вогнями на шибках. Жінки перегукувалися через садки з сусідками, і голоси їхні розносились по всьому селу. Повідомляли одна одну, що хтось чув спів жайворонка, що вже й плисочку бачили на тополевій дорозі. Хтось помітив у небі, високо під хмарами, ключ диких гусей — і відразу ж півсела вибігло на дорогу подивитися на них. Інші розповідали, що на луках за млином уже й лелеки з'явились. Їм не вірили,— адже була ще тільки середина березня. А хтось із хлоп'ят — здається, Клембів синок, приніс перший пролісок, бігав з ним по хатах, і всі розглядали бліду квіточку з глибоким захватом, як щось святе, дивувалися, наче бачили вперше.

Через це оманливе тепло людям здавалось, що весна прийшла, що незабаром вони з плугами вийдуть на поля. З тим більшою тривогою побачили вони, як небо раптом стало хмуритись і сонце зникло. Повіяв холодний вітер, згасло світло, навколо потемніло, замжичив дрібний дощ. А надвечір повалив мокрий сніг і за якісь десять хвилин знову вкрив білим килимом село й поля.

Погода змінилася так швидко, що в хуртовину й сльоту не одному здавалося, що ті короткі сонячні години були тільки минущим сном.

Ось у таких ділах, радощах, смутках і тривогах збігав час на селі, і не диво, що Антекова поведінка, родинне життя Борини й усякі інші історії чи навіть чиясь смерть каменем падали на дно людської пам'яті, бо в кожного своїх турбот було досить, ледве вистачало сили з ними справитись.

А дні мчали нестримно, наче води з величезного моря, яким ні початку, ні кінця не видно. Линули й линули, не встигала людина очі протерти після сну, не встигала оглянутись, що-небудь зміркувати, як уже знову присмерк, знову ніч, а за нею новий світанок, і новий день, і нові турботи! Так усе й обертається колом, так і живеш, аж поки здійсниться те, що тобі призначив бог у житті!

Якось у середині посту випав день особливо тяжкий. Хоч надворі було, як завжди, мжичив лише дрібний дощик, але люди почували себе так погано, як ніколи досі, блукали по селу, мов сковані, з жалем поглядали на небо, так щільно вкрите хмарами, що вони мало не чіплялися за дерева своїми роздутими черевами. Було мокро, холодно й сумно — навіть плакати хотілося від нестерпної туги. Ніхто вже ні з ким не сварився, ніхто нікого не обмовляв, кожен шукав тільки тихого кутка, щоб залягти й ні про що не думати.

День був сумний, як тьмяний погляд хворого, коли він насилу розплющує очі і, ледве встигнувши розрізнити що-небудь, знову втрачає притомність. Щойно продзвонили полудень, коли раптом стемніло, налетів глухий вітер і разом з дощем став хльоскати почорнілі хати.

На вулицях було порожньо й тихо, тільки вітер з шумом линув по грязюці та плескотів дощ, наче хто важке зерно сипав на дерева й стіни. Та ще став бушував, ламаючи кригу, і час від часу чути було тріск, і гуркіт, і плескіт води, що вихлюпувалася на береги.

Ось у такий день, уже надвечір, прогриміла по селу звістка, що поміщик рубає селянський ліс.

Ніхто спочатку цьому не повірив: якщо він не рубав ліс досі, то навіщо б став рубати зараз, у середині березня, коли земля відмерзла і дерева починають тягти з неї соки?

Правда, в лісі йшла якась робота, але всі були впевнені, що там тільки обрубують стовбури. Який не був поміщик, та за дурня його ніхто не вважав. А тільки дурень став би в березні рубати будівельний ліс...

Невідомо було навіть, хто приніс цю звістку, однак у селі аж закипіло. Раз у раз грюкали двері, хлюпала грязюка під дерев'яними черевиками, всі бігали з цією звісткою по сусідах, обговорювали її на вулицях, сходилися в корчмі поговорити й спитати Янкеля. Але рудий корчмар божився, що нічого не знає. Вже де-не-де лунав голос, лайка, жіноче голосіння. Збудження зростало з кожною хвилиною, хвилювання, злість і тривога охопили всіх.

Нарешті старий Клемб вирішив перевірити цю чутку і, незважаючи на зливу, вирядив своїх синів верхи в ліс на розвідку.

Хлопці довго не повертались, а тим часом не було хати, звідки хто-небудь не виглядав би у вікно, прикипівши поглядом до стежки, якою вони мали повертатися. От уже й смеркло, а їх усе не було. В селі залягла схвильована тиша — грізна тиша ледве стримуваного гніву, що ятрив людям серця, мов їдкий дим. Хоча ще ніхто не хотів вірити, але всі вже були певні, що зловісна чутка підтвердиться. І кожної хвилини то той, то інший, лаючись, грюкав дверима і виходив на дорогу подивитися, чи не їдуть Клембові сини.

А тут ще й Козлова, під'юджуючи людей з усієї сили, бігала по хатах і всім, хто хотів її слухати, присягалась, наче бачила на власні очі, що вирубали вже принаймні п'ятнадцять моргів селянського лісу. Вона посилалась і на Ягустинку, з якою дуже заприятелювала останнім часом. А та, як завжди, рада набаламутити, охоче їй підтакувала.

Назбиравши різних новин по хатах, Ягустинка пішла з ними до Борини.

Там тільки щойно засвітили лампу на тій половині, де була піч. Юзька й Вітек чистили картоплю, а Ягуся поралася в хаті. Старий прийшов трохи згодом, і Ягустинка відразу почала викладати йому новини, чимало при цьому прибріхуючи.

Він вислухав її мовчки і, звернувшись до Ягни, сказав:

— Візьми лопату й біжи допоможи Петрекові, треба воду з саду спустити, бо може залити ями з картоплею. Та швидше ворушися, коли тобі кажуть! — гукнув він сердито.

Ягна щось пробурмотіла, але він так на неї гримнув, що вона побігла зараз же, а старий теж незабаром пішов у двір — наглядати за роботою. Його сердитий голос раз у раз розлягався то в стайні, то в корівнику, то біля ям з картоплею, так що аж у хаті було чути.

— Що, він завжди тепер такий сердитий? — спитала Ягустинка, починаючи розпалювати вогонь.

— Завжди,— відповіла Юзя, з тривогою прислухаючись. Справді, з дня примирення з Ягною, на яке він згодився так швидко, що всі навіть здивувалися, Борина невпізнанно змінився. Він і завжди був суворий і непоступливий, а тепер став зовсім, як кремінь. Він прийняв Ягну в дім, не дорікав їй, не лаяв, однак ставився тепер до неї не як до дружини, а як до наймички, і так з нею й поводився. Не допомогли ні запобігання, ні краса, ні щира злість, ані вдавана досада й надуті губки — звичайна зброя жінок. Старий не звертав на неї ніякої уваги, ніби вона була йому не дружина. Він навіть не зважав на поведінку Ягни, хоч, мабуть, добре знав про її зустрічі з Антеком. Він більше не стежив за нею, наче й вірність її була йому непотрібна.

Через деякий час після примирення він поїхав у місто й повернувся тільки наступного дня. На селі казали одне одному на вухо, що він зробив якийсь запис у нотаріуса, а деякі додавали, що старий, певно, відібрав у Ягусі записану на неї землю. Звісно, ніхто не знав нічого достеменно, крім Ганки, яку тепер свекор так полюбив, що все їй казав, про все з нею радився. Але Ганка нікому про це й словом не натякнула. Вона тепер щодня заходила до старого, а діти майже не виходили з його хати, не раз і спали разом з дідом, так він їх полюбив.

Борина за останній час наче поздоровішав, тримався, як і раніш, прямо й дивився на всіх гордо, але так запеклася в його серці злість, що він вибухав гнівом за кожну дрібницю, і всім було з ним так важко, що й сказати не можна. На кого він клав руку, той повинен був хилитися перед ним до землі, робити так, як він хоче, а ні — геть з хати!

Правда, кривдити він нікого не кривдив, проте й добра від нього нічого було чекати, і сусіди добре це відчували. Вдома він усе міцно взяв у свої руки і нічим не хотів поступитися, пильно стеріг комору, а кишеню — ще пильніше, сам видавав усе, що треба в хазяйстві, і суворо стежив, щоб не марнували його добро. З усіма в домі поводився суворо, а особливо — з Ягусею: ніколи не чула вона від нього привітного слова, він весь час силував її до роботи, мов ту ледачу коняку, і ні в чому їй не потурав. Дня не минало без сварки, а частенько старий хапався й за ремінь чи за ціпок, бо в Ягну наче злий дух вселився і примушував її суперечити.

Чоловіковим наказам вона корилася — що ж їй було робити — його хліб, значить, його й воля! — але на кожне гостре слово відповідала десятьма, на кожен покрик знімала такий вереск, що все село чуло.

В хаті стояло справжнє пекло. Здавалося, обом приємно було змагатися в злобі — хто кого переможе, і ніхто не хотів поступитися перший.

Марно Домінікова намагалася їх помирити — вона не могла зломити їхньої впертості,— надто багато гіркоти й образ накопичилося в серці кожного.

Кохання Борини минуло, як торішня весна, про яку ніхто не пам'ятає, і залишався тільки живий спогад про зраду, болючий сором і люта, невситима злоба.