Селяни - Реймонт Владислав

Люди розступились, і він ішов у порожнечі, а голос ксьондза гнався за ним і шмагав до крові.

Чийсь розпачливий крик залунав у костьолі, але Антек його не чув — він ішов дедалі швидше, щоб не впасти мертвим від болю, щоб утекти від цих очей, що пронизували його наскрізь, від цього страшного голосу.

Він вибіг з костьолу і, не відчуваючи, куди йде, помчав тополевою дорогою до лісу. Часом він злякано зупинявся і слухав голос, який лунав у його вухах, як дзвін, бив так важко, що голова мало не тріскалась.

Ніч була темна, вітряна, тополі з шелестом хилилися до землі, часом тільки хльоскали Антека по голові. Коли вітер стихав, дрібна, прикра березнева мжичка била в обличчя, але Антек, нічого не помічаючи, біг мов шалений, вражений незрозумілим жахом.

— Гірше вже бути не може! — пробурмотів він, нарешті зупинившись.— Правду він говорив, правду!.. Ісусе, Ісусе! — схопився Антек за голову, бо в цю мить наче прозрів, збагнув свою провину, свій гріх, і нелюдське, нестерпне почуття сорому кігтями шматувало йому серце.

Довго сидів Антек під деревом, удивляючись у темряву і слухаючи тихий і водночас тривожний гомін гілля.

— Через нього це все, через нього! — скрикнув він раптом, і знову закипіли шалений гнів і ненависть, прокинулась давня гіркота, дикі заміри помсти заклубочили в голові, як хмари, що бігли по небу.

— Не подарую! Не подарую я йому! — завила в ньому колишня злоба, і він хутко пішов назад до села.

Костьол був уже замкнений, у хатах світилися вогні, на вулицях тут і там стояли купками люди й розмовляли, не звертаючи уваги на холод і дощ.

Антек попрямував до корчми! У вікно він побачив, що там багато народу, але зайшов, не вагаючись, і, мов нічого не сталося, підійшов до найбільшого гуртка — привітався із знайомими. Один чи двоє подали йому руки, однак інші поспіхом відступили й стали розходитись. Не встиг Антек оглянутися, як залишився в корчмі майже сам, тільки якийсь жебрак сидів біля печі та Янкель стояв за шинквасом.

Він розумів, що розігнав усіх, але проковтнув і це. Гукнув, щоб йому подали чарку горілки, та не допив її й хутко вийшов.

Деякий час він блукав навколо ставу, пильно дивлячись на смуги світла, які де-не-де падали з вікон на мокрий сніг і виблискували у воді, що вкривала кригу.

Антек знову занепав духом. Нестерпний тягар навалився на серце. Він почував себе таким самотнім, втомленим, нещасним, відчував таку гостру потребу комусь поскаржитися, побути серед людей чи хоча б посидіти разом з іншими біля вогню, що зайшов у першу хату, яка йому трапилася,— до Плошків.

Усі були вдома і, коли він увійшов, злякано схопилися з місць. Навіть Стах не знав, що сказати.

— Дивитесь на мене так, наче я когось зарізав,— сказав Антек тихо і пішов до інших — до Бальцерків. Але й ті прийняли його дуже холодно, говорили знехотя, і ніхто навіть не запросив сісти.

Він зайшов ще до декого, проте скрізь його приймали так само.

Нарешті він зробив останню спробу, наче бажаючи звідати до краю всі страждання й упослідження: зайшов до Матеуша, але того не було вдома; стара мати накинулася на Антека з лайкою й вигнала, як собаку.

Антек не відповів їй ні слова, не розсердився — злість його зникла, а з нею й відчуття того, що з ним діється. Повільно побрів він у темряві навколо ставу. Іноді, зупинившись, дивився на село, що тонуло в мороці, поблискуючи вогненними цятками вікон, дивився з якимсь подивом, наче вперше бачив. Воно оточувало його своїми врослими в землю хатами, загороджувало йому шлях, не давало змоги рушити з місця, вирватися з кільця цих тинів, садків, вогнів. Антек не міг зрозуміти, чому це так, але почував, що якась непоборна сила схопила його за горло і пригинає до землі, хилить голову під ярмо і наповнює незрозумілим страхом.

З глибокою тривогою дивився він на вогники у вікнах. Антеку ввижалося, що його підстерігають, стежать за ним, наступають щільним цепом, стискають, заковують,— і от він уже не може ворухнутися, не може ні крикнути, ні втекти! Антек заховався під якимсь деревом і, зовсім розгубившись, слухав, як з хат, з полів, навіть з тіней навколо, з самого неба падають на нього жорстокі слова осуду і весь народ повстає проти нього.

— Справедливо це! Справедливо! — шепотів він з найглибшою покорою, від усього серця, охопленого смертельним страхом перед могутньою владою села.

Вогники згасали один за одним, село засинало. Тільки дощ мжичив і стукотів по схилених гілках, часом десь гавкав собака. Глибока тиша обіймала все, коли Антек отямився і схопився на ноги.

— Правильно говорив ксьондз... правду... а все-таки я своєї кривди не подарую... умру, а не подарую йому, псякрев! — гукнув він люто, погрожуючи кулаками всьому селу, всьому світові. Насунув шапку на лоба і пішов до корчми.

XIII

Наближалась весна. Вже нескінченною низкою тяглися розкислі березневі дні, погода була просто собача — мокра, холодна, похмура. Щодня ішов дощ із снігом, віяв такий вітер, що не можна було виглянути на світ божий. Брудні, склубочені тумани повзли по полях і так душили всякий проблиск світла, що від світанку до ночі над землею висів важкий присмерк. Якщо сонце коли й виглядало з прірви бурих хмар, то лише на хвилину-другу: не встигало серце зрадіти світлу, як уже знову мла насувалась на землю, знову завивав вітер і мжичило. День нагадував собаку, що викачався в грязюці, змерз і жалібно скиглить від холоду.

Як це набридло людям — і сказати не можна! Тільки тим кожен утішав і підбадьорював себе, що вже недовго терпіти, через тиждень-другий весна переможе, візьме своє і за все винагородить. Але поки що дощ ішов без упину. Протікали покрівлі, іноді лилося і крізь стіни та вікна, хлюпало з усіх боків, подітися було нікуди від води — вона текла з полів, переповнювала всі рівчаки, обернула дороги на блискучі бистрі потоки, затоплювала тини, стояла грузькими ставками на подвір'ях. Через те, що сніг з кожним днем танув і весь час ішли дощі, земля швидко відмерзала, і подекуди була вже така грязюка, що перед хатами доводилося класти дошки, а стежки встеляти соломою.

Нестерпні були й ночі, гуркотливі, дощові, так щільно закутані туманом, що, здавалося, вже навіки згасло на землі світло. В багатьох хатах навіть зовсім не засвічували ввечері вогню, з нудьги лягали спати тільки-но смеркало, і лише там, де збиралися жінки з прядками, світилися вікна, тихо бриніли скорботні пісні про муки Христові, а їм вторував вітер, плескіт дощу і шум дерев, які билися об тини.

Ліпці наче втонули у відлизі, ледве можна було відрізнити хати від розмоклих навколишніх полів та оповитої дощем далечини; в сірому тумані вони майже зникали, принишклі до землі, почорнілі, нещасні. Садки, дороги, поля й небо зливалися в одну синю мокроту, і невідомо було, де її початок і де кінець.

До того ж весь час стояв пронизливий холод і рідко хтось з'являвся на дорозі. Тільки дощ плескотів, шумів вітер, і таким смутком віяло навколо, так порожньо й тихо було скрізь, наче село вимерло.

Тільки й живих голосів, що корова зареве біля порожніх ясел, закричить півень чи заґелґотить у дворі гусак, розлучений з гускою, яку посадили на яйця.

А дні ставали чимраз довші, і люди дедалі більше нудилися, бо майже всім нічого було робити. Дехто працював на тартаку, двоє-троє возили з лісу дрова для мельника, інші байдикували по хатах, сиділи в сусідів, щоб як-небудь протягти день до вечора, а найбільш працьовиті готували на весну плуги, борони і всякий інший потрібний для оранки реманент. Але робота не клеїлася. Всім однаково набридла сльота, всіх мучили турботи: адже дощі й вітри дуже пошкодили озимину, і місцями в низинах вруна зовсім вимерзли. У багатьох скінчився корм, і голод заглядав у хліви, в інших померзла картопля, в декого вже й хліба не було. На селі з'явилися хвороби.

Не в одній хаті вже їли гарячу страву тільки раз на день, а єдиною приправою була сіль. І чимраз частіше доводилося кланятися мельникові, щоб позичив якийсь корець зерна на відробіток, хоч за нього доводилося платити потім кривавою працею, бо мельник був страшенний здирщик. Але що вдієш — грошей ніхто не мав, нічого було продати і в містечку. Інші йшли до корчмаря — благати, щоб дав у борг щіпочку солі, чвертку крупи чи хлібину. Як то кажуть, голод не свій брат!

Бідняків на селі було багато, заробітків — ніяких, заможним господарям і самим не легко доводилось, а поміщик оголосив, що жодному ліпецькому селянинові не дасть і гроша заробити на рубанні лісу. Він так і не змінив свого рішення, хоч його й благали, ходили всією громадою до нього. І тому халупники та найбідніші селяни так бідували, що кожен вважав себе щасливим і дякував богу, якщо в нього була на обід хоч картопля з сіллю, приправлена гіркими сльозами.

Через все це виникали на селі постійні сварки, суперечки, бійки, взаємне невдоволення. Люди страждали, були пригнічені й заклопотані, невпевнені в завтрашньому дні і тому легко дратувались, кожен тільки й шукав нагоди зігнати на комусь злість, яка його мучила. Хати аж гули від пліток та поговору.

А тут ще пішли по селу різні хвороби, як це завжди буває на весну, в той нездоровий час, коли смердючі випари здіймаються з розталої землі. Спочатку налетіла віспа і, мов яструб гусенят, душила дітей, а іноді й дорослих. Відвезли на кладовище навіть двох молодших війтових дітей — не врятували їх лікарі. Потім прийшли пропасниці, гарячки та інші хвороби: мало не в кожній хаті хто-небудь чекав смерті, і Домінікова не встигала лікувати. А тут корови почали телитися, і деякі жінки родити — отож тривога й метушня на селі зростали день у день.

Через це все народ ремствував і з дедалі більшим нетерпінням дожидав весни. Всім здавалось, що як тільки розтане сніг, просохне земля, пригріє сонечко і можна буде вийти з плугом у поле, всі хвороби, турботи й нещастя як водою змиє.

Але всі бачили, що весна цього року спізнювалась — дощі не припинялись, земля прогрівалась повільніше, й вода спливала лінивіше, ніж у минулі роки, а головне — корови ще не линяли; це означало, що зима продержиться довго.

Через те, тільки-но наставала суха година й виглядало сонце, люди висипали на вулицю і, задерши голови, з острахом вдивлялися в небо, міркуючи, чи довго це буде.