Селяни - Реймонт Владислав
Хлопчисько розповів Ганці все, що тільки знав, аби лиш їй догодити.
Вдома зона ще застала Антека. Він лагодив собі чобіт, сидячи біля вікна, і навіть не глянув на неї. Тільки побачивши Вітека, який вніс клунки, він сказав з люттю:
— Жебрати, бачу, ходила!
— Що ж, коли стала жебрачкою, то вже доводиться жити з чужої ласки.
Тільки-но Вітек вийшов, Антек вибухнув гнівом.
— Адже наказував я тобі, псякрев, щоб ти до батька не ходила!
— Він мене покликав, то я й пішла. Сам усе дав — я й узяла! З голоду вмирати не буду і дітям не дам, якщо вже ти про нас не дбаєш.
— Зараз же віднеси все назад, нічого мені від нього не треба! — гримнув Антек.
— А мені й дітям треба!
— Кажу, віднеси, бо я сам віднесу і в горлянку йому запхаю, нехай вдавиться своїм добром! Віднеси, чуєш, бо все за двері повикидаю!
— Тільки спробуй! Торкни лишень, то я тобі покажу! — гукнула Ганка, хапаючись за качалку, готова на все, аби тільки захистити своє добро. Вона була така грізна, дихала такою люттю, що Антек відступив, вражений несподіваним опором.
— Дешево ж він тебе купив — за шматок хліба, як собаку,— буркнув він похмуро.
— А ти ще дешевше нас і себе продав — за Ягнину спідницю! — крикнула Ганка несподівано для самої себе. Антек зіщулився, наче його вдарили ножем, і Ганка раптом оскаженіла: зринули спогади про всі кривди, і вона вибухнула бурхливим потоком скарг і докорів, які довго таїла в собі. Не дарувала йому нічого, не забула жолної його провини, згадала все зло, яке він їй будь-коли зробив. Несамовиті слова сипались на нього, наче удари ціпів... Якби могла, вона, здається, вбила б його в цю хвилину!
У зляканого її люттю Антека в душі щось здригнулося. Він стояв, понуривши голову, не знаючи, що сказати. Гнів його згас, гіркий, колючий сором так захльоснув душу, що він, схопивши шапку, вибіг геть.
Довго не міг він зрозуміти, що це напало на Ганку, і мов побитий собака, біг кудись, не розбираючи дороги, не розуміючи, що з ним діється.
З тієї ночі, коли сталась пожежа, в ньому наростало щось страшне, він наче зовсім здурів. На роботу не ходив, хоча мельник уже кілька разів присилав за ним, і лише вештався по селу чи сидів у корчмі й пив, плекаючи щораз нові криваві засоби помсти і ні про що інше вже не думаючи. Йому навіть байдуже було, що його звинувачують у підпалі.
— Нехай тільки хто-небудь скаже це мені в очі, нехай тільки зважиться,— сказав він раз у корчмі Матеушу, навмисне голосно, щоб чули інші.
Він продав Янкелю останню телицю і пропивав гроші в товаристві найгірших на селі чоловіків. Тут були такі, як Бартек Козел, Філіп з-за ставу, мельників наймит Франек та Гульбасові шибеники, перші заводіяки в усяких бешкетах; наче вовки, вони нишпорили по селу, виглядаючи, що б таке вкрасти й пропити в корчмі. Антекові було все одно, хто вони такі, аби тільки товаришували з ним, а вони заглядали йому в очі, як собаки, і підлещувались, бо він, хоч лупцював їх часом, проте завжди частував горілкою і захищав од людей. І вони спільно вчиняли на селі такі скандали й бійки, що люди бігали скаржитися на них війту й навіть ксьондзу.
Марно застерігав Антека Матеуш, марно і Клемб від щирого серця закликав зупинитися, не губити себе,— Антек нічого не хотів слухати, не дозволяв собі й слова сказати, шаленів, пив чимраз більше й погрожував усім на селі.
Наче з стрімкої гори, котився він назустріч своїй загибелі, незважаючи ні на кого й ні на що, а село тим часом не переставало пильно стежити за ним. Про те, хто підпалив сінник, казали різне, але Антекова поведінка обурювала всіх, та й коваль нишком під'юджував людей. Поступово навіть колишні друзі від нього відвернулися, обминали його здалека й обурювалися голосніше від усіх. А йому було все одно. Його засліпила жадоба помсти, він нею тільки й дихав, роздмухував у собі, як роздмухують жарини в попелі, щоб вони спалахнули яскравим полум'ям.
А до того ж він, наче всім на злість, не припиняв стосунків з Ягною.
Чи любов надила його до неї, чи щось інше — тільки богові відомо! Вони зустрічалися в клуні Домінікової,— звісно, потай від старої.
Тільки Шимек їм допомагав, розраховуючи, що за це Антек допоможе йому одружитися з Насткою.
Ягна виходила до Антека завжди неохоче, із страхом. Кохання її наче зовсім зникло після чоловікових побоїв, сліди яких ще не загоїлись; але вона боялася Антека, який грізно заявив їй, що як вона хоч раз не вийде на його поклик, він серед білого дня, на очах у всіх, прийде до неї в хату і поб'є ще дужче, ніж Борина.
Правду каже прислів'я: "Як хто через кого грішить, то вже до нього не спішить!", але Антек присилував Ягну погрозами, і вона, хоч-не-хоч, мусила виходити до клуні.
А втім, це тривало недовго. В четвер, на першому тижні посту, до корчми прибіг Шимек і, відкликавши Антека в куток, повідомив, що Ягну зараз помирили із старим Бориною і вона вже знов перейшла до нього.
Від цієї звістки Антекові в очах потемніло, наче його обухом хто по голові вдарив,— адже тільки вчора смерком він бачився з Ягною і вона навіть словом не згадала про своє рішення.
"Приховувала від мене",— подумав він, і йому ніби хто жару сипнув у серце. Він ледве дочекався вечора і побіг до батькової хати.
Довго кружляв він навколо, виглядав, чекав біля перелазу,— Ягна не виходила. Це так його розлютило, що він виламав з тину кілок і зухвало зайшов на подвір'я, готовий навіть піти просто в хату. Він уже зійшов на ґанок і взявся за клямку, та в останню мить щось відштовхнуло його. Батькове обличчя постало перед ним так виразно, що він злякано шарпнувся назад, не маючи сили побороти жаху, отож тихцем вибіг з двору.
Антек не міг потім зрозуміти, чого ж він злякався, що з ним було, зовсім так, як тоді над ставом, після того, як він танцював з Ягною в корчмі.
Протягом наступних днів йому не пощастило побачитися з Ягною, хоча він цілими вечорами стояв біля перелазу, причаївшись, як вовк. Навіть у неділю він її не зустрів, хоч і підстерігав біля костьолу.
Тоді Антек вирішив піти до вечірні, певний, що зустріне її там і знайде нагоду поговорити.
Він трохи запізнився, бо відправа вже почалась. В костьолі було повно народу й темно, тільки під склепінням ще сіріли останні промені денного світла, а внизу, в темряві, де-не-де пронизаній вогнями воскових свічок, роївся народ, шумів, як річка, посуваючись до яскраво освітленого головного вівтаря. Антек пробрався аж до самої решітки і непомітно оглянувся навколо, однак не побачив ні Ягни, ні когось іншого з сім'ї. Він часто ловив на собі цікаві погляди й відчував, що привертає загальну увагу. Навколо перешіптувались і крадькома показували на нього. Вже співали "Скорботні зітхання", бо це був перший тиждень великого посту. Ксьондз у стихарі сидів біля вівтаря з молитовником у руці і раз у раз суворо поглядав на Антека.
Гудів орган, усі співали, а часом змовкали й орган, і співи, а з хорів, наче з самого неба, лунав сумовитий голос органіста, який читав про страсті господні.
Антек забув, де він і навіщо прийшов сюди. Музика й спів наче пройняли його наскрізь, оповили ніжною колисковою мелодією. Дивна млость і сонна глибока тиша наповнили його; він наче падав у якусь ясну безодню, але щоразу, розплющуючи очі, зустрічав погляд ксьондза, який все дивився на нього, бо висока постать Антека відразу впадала в око. Погляд цей, здавалося, просвердлював його наскрізь, та Антек відвертав обважнілу голову і знову забував про все.
Раптом загримів хор, і він отямився.
Висить розп'ятий володар неба;
Гріх свій оплакати людям треба.
Костьол загудів, наче з одних грудей вихопився крик і затремтів таким жалем, таким ридаючим стогоном, що здригнулися стіни. Люди підвелися з колін і голосами, повними ридань, всією душею заспівали покутню пісню.
І довго ще в костьолі стояла стогнуча луна, чути було шелест зітхань, плач і шепіт молитов.
Відправа тривала досить довго, але Антек уже зовсім отямився, і тяжкий, непереборний смуток стиснув йому серце. Якби не сором, він не стримав би сліз, що підступали до очей. Він хотів був піти, не чекаючи кінця відправи, але в що хвилину орган змовк, ксьондз став перед вівтарем і почав читати казання. Люди протискувалися наперед, нічого було й думати про те, щоб вийти. Антек навіть ворухнутися не міг, так його притисли до решітки. В костьолі настала тиша, і добре чути було кожне слово ксьондза. Він спочатку розповідав про муки Христові, а потім, грізно розмахуючи руками, почав картати грішників, скоса поглядаючи при цьому на Антека, який стояв навпроти під вівтарем і не міг відвести від ксьондза очей, наче прикутий і заворожений його суворими поглядами.
В тісній юрбі, яка уважно слухала кожне слово, вже чулися ридання й жалібні зітхання, вже із стогоном лунало ім'я Христа, а ксьондз промовляв дедалі голосніше й грізніше. Він, здається, зростав на очах, сипав блискавки, здіймав руки, і слова його падали на голови, мов каміння, і розжевреним залізом пекли серця. Він картав своїх парафіян, перелічував усі їхні провини, всі гріхи — недодержання заповідей, вічні сварки, бійки, пияцтво. Раптом він нахилився в бік Антека і громовим голосом заговорив про синів-виродків, які підпалюють батьківську хату, про спокусників і великих грішників, яким не минути людської кари і вічного вогню.
Люди обімліли, притихли, затаївши подих, усі погляди, як блискавки, вдарили в Антека, бо кожен зрозумів, про кого говорить ксьондз. Антек стояв, випроставшись, блідий, як полотно, ледве дихаючи. Слова падали з таким громом, наче весь костьол валився йому на голову. Він оглянувся, мов шукаючи порятунку, але навколо утворилася порожнеча, — він бачив тільки злякані й суворі обличчя, люди мимоволі відсувались від нього, наче від зачумленого. А ксьондз кричав уже повним голосом, засуджував його, закликав покаятись, а потім звернувся до народу і, простягаючи руки, вимагав, щоб усі стереглися такого розбійника, сторонилися його, відмовляли йому в вогні, воді, їжі, гнали його геть від свого порога, мов запеклого грішника, який все бруднить, а коли він не виправиться і не спокутує зла,— щоб вирвали його, як кропиву, і викинули геть, на погибель, на смерть.
Антек раптом повернувся і поволі пішов до виходу.
