Селяни - Реймонт Владислав

Прибирали в хатах, майже з кожної родини хто-небудь виїжджав у містечко закуповувати всяку всячину — головним чином м'ясо, ковбасу, сало. Тільки біднякам доводилося задовольнятися оселедцем, узятим у борг у корчмаря, та картоплею з сіллю.

А в багатіїв уже з самого полудня пекли пиріжки, і по всій вулиці линув дух пригорілого смальцю, смаженого м'яса та інші, ще смачніші пахощі. Знову ведмежатники ходили з хати до хати й розважали людей, і скрізь лунали крикливі голоси хлоп'ят.

А смерком, після вечері, в корчмі заграла музика, і всі, хто тільки міг рухати ногами, поспішили туди, незважаючи на хвищу, яка почалася з самого смерку.

Гуляли на всі заставки — адже це було востаннє перед великим постом. Матеуш грав на скрипці, йому вторував на флейті Петрек, Боринин наймит, а Ясек Незграба бив у бубон.

Давно вже не було в Ліпцях такої веселої гульні, і тривала вона до пізньої ночі, поки не вдарив дзвін у костьолі, звістуючи північ і кінець масляниці. А тоді відразу змовкла музика, припинилися танці, поспіхом були допиті пляшки й чарки, і народ став розходитися без галасу. Залишився тільки Амброжій, уже зовсім п'яний, і довго ще, своїм звичаєм, виспівував біля корчми.

А в хаті у Домінікової горів вогонь до самої півночі,— казали навіть, що до других півнів. Там сиділи війт та солтис і мирили Ягну з Бориною.

Село давно вже спало, тихо було навколо, навіть дощ з півночі ущух, а вони все радились.

*******

В одного тільки Антека в домі не було ні тиші, ні спокійного сну, ні веселих заговин.

Що діялося в Ганчиній душі цими довгими ночами, з тієї хвилини, коли чоловік її зустрів біля хати під час пожежі і силоміць примусив повернутись,— мабуть, знав тільки бог, і ніякими людськими словами цього не можна було змалювати.

Ганка, звичайно, тієї ж ночі про все дізналася від Веронки.

Душа в ній завмерла від муки, і вона лежала, як труп, страшний своєю нерухомістю. Перші два дні вона майже не вставала з-за прядки, однак не працювала, а тільки машинально рухала руками, наче уві сні, та згаслими порожніми очима вдивлялася в глибину своєї душі, в завірюху смутків, у безодню туги, гірких сліз, кривд і несправедливостей. Весь цей час вона не спала, не їла, майже не відчувала, що діється навколо, не чула навіть гіркого плачу дітей, не піклувалася ні про них, ні про себе. Нарешті Веронка змилувалась, взяла на себе догляд за малюками й старим батьком, який, до того ж, повернувшись тоді з лісу, розхворівся, лежав на печі й тихо стогнав.

Антека наче не існувало: він виходив з дому на світанку, а повертався пізно вночі, не звертаючи найменшої уваги ні на Ганку, ні на дітей, та й вона не могла себе примусити сказати йому хоч слово — так запеклося в неї серце від болю, наче закам'яніло.

Тільки на третій день отямилася Ганка, мов прокинулась від страшного сну. Здавалося, це якась інша жінка — так змінилася вона за ці дні. Обличчя в неї було сіре, як попіл, порите зморшками, вона відразу постаріла на багато років, щось дерев'яне було в її рисах та рухах. Тільки очі блищали гарячим, сухим блиском і губи були рішуче стиснуті. Вона так схудла, що одежа висіла на ній, мов на кілку.

Ганка повернулася до життя, але внутрішньо зовсім змінилась: душа її наче перегоріла на попіл, проте вона відчула в собі якусь, не знану раніше, дивовижну силу, непохитну волю до життя й боротьби, тверду впевненість у тому, що вона все стерпить і подолає.

І вона кинулася до дітей, які жалібно плакали, обіймала їх, душила поцілунками, плакала разом з ними довгими солодкими сльозами, і ці сльози полегшили її душу й допомогли прийти до пам'яті.

Вона швидше прибрала в хаті і пішла до Веронки — дякувати за її добрість та просити пробачення за свої колишні провини. Сестри відразу ж помирились. Веронка не могла зрозуміти тільки одного — чому Ганка не скаржиться на чоловіка, не лає його, не нарікає на свою долю, наче все це — мертве, минуле, давно забуте. Тільки під кінець Ганка сказала твердо:

— Я тепер все одно, що вдова, і, значить, сама повинна піклуватися про дітей і про все.

Того ж дня, надвечір, вона пішла на село, до Клембів та інших знайомих дізнатися, що діється в Борини... Вона міцно запам'ятала слова, сказані старим на прощання, коли він привіз її з лісу.

Проте Ганка пішла до нього не відразу, почекала ще кілька днів, не зважуючись навертатись йому на очі після всього, що трапилось.

Тільки в середу на першому тижні великого посту вона зрання, навіть не приготувавши сніданку, одяглася, причепурилась, залишила малюків на догляд Веронці і зібралась іти.

— Куди це ти так рано? — спитав Антек.

— До костьолу. Сьогодні попелець[5],— відповіла Ганка неохоче й ухильно.

— І сніданку не приготуєш?

— Іди в корчму, єврей тобі ще в борг повірить,— мимоволі вихопилося в Ганки.

Антек схопився, наче його хто вдарив києм, але вона, навіть не глянувши на нього, вийшла.

Її тепер уже не лякали ні окрики його, ні гнів. Антек став їй таким чужим і далеким, що вона сама цьому дивувалась, і коли часом у серці в неї щось тремтіло — наче останній слабенький вогник минулого кохання, розтоптаного, заритого під горами смутку,— вона свідомо гасила його в собі спогадами про всі пережиті кривди.

Коли Ганка звернула на тополеву дорогу, люди вже йшли до костьолу.

День був ясний і погожий, сонце світило з самого ранку, міцний нічний морозець ще не поступався перед відлигою, із стріх звисали бурульки, мов разки блискучого намиста, а замерзла на дорогах та в рівчаках вода виблискувала, мов дзеркало. Дерева, вкриті інеєм, іскрилися на сонці і ронили на землю срібну пряжу. Чиста блакить неба, всіяна молочно-білими хмарами, сяяла на сонці, схожа на квітуче поле льону, коли забреде на нього отара овець і так втоне серед льону, що видно лише білі спини. Повітря було чисте, свіже і таке бадьоре, що ним якось легко було дихати. Все навколо повеселішало, виблискували калюжі, сніг мінився золотом, діти з веселими вигуками ковзалися на дорозі, подекуди діди грілися на сонечку під стінами і навіть собаки радісно гавкали, ганяючись за воронами, які зграями блукали на подвір'ях, шукаючи корму. Погожий день заливав усе світлом і майже весняним теплом.

У костьолі Ганку охопили пронизливий холод і глибока молитовна тиша. Ксьондз перед великим вівтарем уже правив тиху обідню. Середина костьолу була залита потоками світла, там стояла тісна юрба віруючих. Раз у раз заходили ті, хто спізнився на відправу.

Ганка не протискувалась у гущу людей, вона зупинилася в бічному притворі, порожньому і майже темному. Тільки де-не-де жовтіла позолота в скупому і холодному промінні світла, яке проникало сюди. Ганці хотілося залишитися на самоті з власною душею і богом. Опустившись на коліна перед вівтарем, вона поцілувала підлогу і, склавши руки, дивлячись на лагідне обличчя богородиці, стала гаряче молитись. Тут тільки ожили в її серці пекуче горе й жалі. До святих ніжок бого-матері поклала вона зранену, скривавлену душу і з глибокою покорою та безмежним довір'ям сповідалася в усьому, що накопичилося в ній. Вона каялася в усіх своїх гріхах, вірячи, що коли господь її так покарав, значить, вона справді грішниця.

"Так, до людей недобра була, і чванлива, і лайлива, і неохайна, і поїсти смачно любила, і полінуватись, і службу божу зневажала частенько. Так, грішниця я, грішниця!" — вболівала вона всім серцем, повним жагучого каяття, серцем, що стікало кров'ю, і просила бога помилувати її,— благала милосердя до тяжких гріхів і провин Антека, билася, мов пташка, яка, тікаючи від смерті, стукає крильцями об шибку, тріпочеться й жалібним писком благає порятунку.

Від страшних ридань здригалися плечі, з серця, мов з одкритої рани, линув струмінь молитов і благань, що, мов криваві перлини, розсипалися по холодній підлозі.

Обідня скінчилась, і всі посунули до вівтаря, покірливо схиляючи голови, які ксьондз з голосною покутньою молитвою посипав попелом.

Ганка, не чекаючи кінця цього обряду, вийшла з костьолу, почуваючи себе сильнішою і вже твердо вірячи в те, що бог їй допоможе.

З високо піднесеною головою відповідала вона на привітання і безстрашно йшла під цікавими поглядами. Так само сміливо, хоча і з внутрішнім тремтінням, вона увійшла в двір Борини.

Боже, як довго нога її не ступала сюди! Тільки, як вигнаний собака, завжди кружляла вона віддалік, з глухим болем у душі. Зате тепер обіймала повним любові поглядом і хату, і всі будівлі, і загорожі, і кожне деревце, блискуче від інею, таке знайоме, наче виросло воно з її серця, живилося її кров'ю. З радощів вона готова була цілувати землю.

Ледве вона підійшла до ґанку, як Лапа кинувся назустріч з таким радісним вищанням, що Юзька вийшла в сіни й зупинилася здивована, не вірячи своїм очам.

— Ганко! Господи, Ганко!

— Я, я, не впізнаєш, чи що? Батько вдома?

— Вдома, вдома, в хаті вони... От ти й прийшла... Ганко! — і дівчинка розплакалася, цілуючи в неї руки, наче в рідної матері.

А старий, почувши її голос, сам вийшов назустріч і повів її у кімнату. Вона з плачем упала йому в ноги, схвильована цією зустріччю і спогадами, якими віяло на неї з кожного кутка улюбленої хати. Але вона швидко заспокоїлася, коли свекор став її співчутливо розпитувати про дітей, про те, як вона живе, жалкував, що вона так змарніла. Ганка розповідала йому все, не приховуючи нічого, подумки жахаючись зміні, яка в ньому сталася. Він дуже постарів, висох і згорбився, тільки обличчя залишилось таке, як раніше, стало ще суворішим і грізнішим.

Вони розмовляли довго, але ні разу не згадали ні Антека, ні Ягну, обоє боялися торкатися наболілого місця. Коли через годину Ганка підвелася, щоб іти, старий наказав зібрати їй у клунки якнайбільше харчів, і Юзя понакладала стільки, що довелося Вітекові відвезти санками,— Ганка не змогла б підняти. Та ще й на прощання Борина дав їй кілька злотих на сіль і сказав:

— Приходь частіше, хоча б і щодня! Невідомо, що зі мною може трапитися, то ти доглянеш хату, а Юзька тобі завжди рада.

З тим Ганка й пішла, і дорогою так зосереджено міркувала над словами свекра, що майже не слухала Вітека, який пошепки розповідав, що війт і солтис щодня ходять до Борини і умовляють його помиритися з Ягною, що хазяїн навіть ходив до ксьондза з Домініковою, а вчора вона до пізньої ночі все говорила з ним.