Селяни - Реймонт Владислав

А вони, похитуючись з боку на бік, невтомно косили й косили, крок за кроком посуваючись уперед. Тільки зрідка хтось із них зупинявся нагострити косу або випростати втомлену спину і знову завзято косив, залишаючи за собою чимраз довші покоси й глибокі сліди ніг.

Сонце не підвелося ще над селом, а луки вже всі стогнали під косами; скрізь косили, скрізь поблискували в повітрі сині леза, скреготали мантачки й віяло гострими пахощами прив'ялої трави.

Погода була саме для косовиці, бо хоч старе прислів'я й каже: "Задзвенить коса — заплачуть небеса", але цього року сталося інакше — замість дощів настала посуха.

Дні прокидалися залиті росою і гарячі, мов людина в пропасниці, та переходили у вечори, що дихали спекою. Висихали колодязі й річки, жовкли хліба, в'яла городина. На деревах з'явилась гусінь, падали недостиглі плоди, у корів пропадало молоко, бо голодні поверталися із спалених сонцем пасовищ,— пасти худобу на порубах поміщик дозволив тільки тим, що платив йому по п'ять карбованців від голови, звісно, не всі могли викласти таку силу грошей.

Через це переднівок ставав дедалі важчим, а найгірше було халупникам та іншій бідноті.

Вся надія була на те, що після Івана Купала почнуться дощі — й на полях усе оживе. Для цього навіть заплатили ксьондзу, щоб відправив молебень, але й молебень не допоміг — посуха тривала.

Багатьом нічого було їсти, не вщухали скарги, колотнеча, всякі сутички.

Найстарші люди не пам'ятали, щоб у Ліпцях була така сила всяких чвар: то судова справа з поміщиком хвилювала село, то війтові неподобства, через які мало не всі люди пересварились, то сварка Домінікової з синами, то похід до німців, не кажучи вже про дрібніші сусідські сварки. Стільки всього було, що дехто навіть забував про нужду, бо жили наче в кип'ячому казані. І не диво, що відколи почалась косовиця, всі зітхнули вільніше. Бідняки розійшлись по маєтках на заробітки, а господарі, глухі до всяких новин, з радістю взялися за коси.

Проте про німців вони не забули,— мало не щодня хто-небудь бігав у Підлісся підглядати, що вони там роблять.

Німці в Підліссі сиділи, але перестали рити колодязі й возити камінь. І якось коваль розповів, що вони подали на поміщика позов за борг, а на ліпецьких селян — скаргу, звинувачуючи їх у насильстві.

Селяни досхочу посміялися з цього, і на луках косарі під час обіду тільки й говорили про це.

Полудень був гарячий; розжеврене, аж біле, сонце стояло високо над головою, небо нависло білястим від спеки туманом. З поля віяло жаром, наче з величезної страхітної печі, навіть вітерець не прохолоджував повітря. Знесилено звисало листя, замовкли птахи, тіні лежали ріденькі й короткі, не дуже заступаючи від сонця, з Покосів линули гострі пахощі розігрітої трави. І все навколо — поля, садки, хати — було охоплене білим жаром, все наче тануло у розпеченому повітрі, яке тремтіло, мов окріп на повільному вогні. Навіть річка текла повільніше, без плескоту, а вода в ній виблискувала, мов розтоплене скло, і була така прозора, що видно було кожного пічкура, кожний камінчик на піщаному дні, кожного рака, що вовтузився край берега в прозорій тіні. Сонна тиша снувалась над світом, мов сонячна пряжа, і тільки мухи дзижчали навколо людей.

Косарі обідали на березі, біля самої води, під високими вільхами. Матеушу обід принесла Настка, а тим, хто відробляв борг,— Ганка з Ягустинкою. Жінки сиділи на траві і, прикрившись від сонця хустками, з цікавістю дослухалися до розмови.

— Я з самого початку вам казав, що німці не сьогодні-завтра заберуться звідси,— говорив Матеуш, вишкрябуючи ложкою дно горщика.

— І ксьондз те ж саме говорить,— підтвердила Ганка.

— Буде все так, як схоче поміщик,— буркнув Кобусь, простягаючись на землі під деревом.

— Чого ж це німці не злякалися вашого крику і досі не втекли? — ущипливо зауважила Ягустинка, але її перебив хтось:

— Коваль казав учора, нібито поміщик хоче з нами миритися.

— Мені дивно тільки, що Міхал тепер з селом заодно!

— Винюхав, певне, тут якусь вигоду для себе,— сказала Ягустинка.

— І мельник теж, кажуть, клопотався перед паном за село.

— Всі тепер за нас! Благодійники, сучі сини! — відгукнувся Матеуш.— Я вам скажу, чого вони на нашому боці: ковалеві пан обіцяв доброго хабара за те, щоб він його помирив з Ліпцями, а мельник злякався, що німці можуть збудувати вітряка на пагорку біля хреста. Навіть корчмар допомагає нам від страху за себе, він добре знає, що там, де оселяться німці, поживи вже нікому не буде.

— І пан, видно, мужиків побоюється, якщо запобігає згоди.

— Вгадали ви, тітко, саме він найбільше нас боїться! Зараз я вам поясню, чому...

Матеуш не докінчив, бо в цю мить від села щодуху примчав Вітек.

— Хазяйко, ідіть швидше! — гукав він іще здалека.

— Що сталося? Горить, чи що? — схопилася злякано Ганка.

— Ой, там хазяїн чогось так кричать...

Вона побігла чимдуж, не розуміючи, що трапилось.

А трапилось от що: Мацей уже з самого ранку був сьогодні якийсь чудний, неспокійний. Він увесь час бурмотів щось, зривався з ліжка й наче шукав чогось навколо себе.

Ганка, йдучи вранці на луку, наказала Юзі пильно його доглядати. Дівчинка підходила до батька, але він весь час лежав спокійно і тільки в обід почав раптом кричати не своїм голосом.

Коли прибігла Ганка, він сидів на краю ліжка і кричав:

— Де ви мої чоботи поділи? Давайте швидше!

— Зараз принесуть з комори, зараз! — заспокоювала його перелякана Ганка.

Борина, здавалося, був цілком притомний і грізно поводив очима.

— Проспав, трясця його матері! — він широко позіхнув.— Вже білий день надворі, а ви спите! Нехай Куба борону ладнає, сіяти поїдемо!

Всі стояли біля нього, не знаючи, що робити. Раптом він зігнувся і важко впав на землю.

— Не бійся, Ганусь... в очах чогось потемніло... Антек у полі? У полі, га? — допитувався він, коли його знову поклали на постіль.

— В полі... з самого світанку...— белькотіла Ганка, не зважуючись йому суперечити.

Він неспокійно оглядався навколо і говорив без упину, але одне слово до речі, а десять — безтямних. Знову поривався кудись іти, хотів одягатися, казав, щоб йому принесли чоботи. Часом хапався за голову і так пронизливо стогнав, що аж на вулиці було чути. Ганка, розуміючи, що наближається кінець, наказала перенести його в хату і надвечір послала по ксьондза.

Він незабаром прийшов із святими дарами, але тільки соборував хворого і сказав:

— Більше йому вже нічого не треба, кожної години він може вмерти.

Смерком у хаті зібралося повно людей. Всім здавалося, що старий вмирає. Ганка вже вклала йому в руку свічку-грімницю, але він раптом заспокоївся і заснув.

На другий день — те ж саме. Він то впізнавав людей і розмовляв цілком свідомо, то цілими годинами лежав, як труп. При ньому невідступно сиділа Магда. Ягустинка хотіла була його окурити, але він несподівано пробурчав:

— Не треба, іскри розлетяться, ще пожежі наробите.

А коли опівдні прибіг коваль і все зазирав йому в напівзаплющені очі, Мацей сказав раптом з дивною усмішкою:

— Не турбуйся, Міхале... тепер уже я умру... умру неодмінно... Відвернувся до стіни й більше вже нічого не казав; Борина помітно слабшав і опритомнював чимраз рідше. Біля нього тепер увесь час сиділи, а найбільше від усіх Ягуся, з якою діялося щось незрозуміле.

Вона раптом покинула доглядати хвору матір, залишивши її цілком на Єнджика, і невідступно сиділа біля чоловіка.

— Я сама його догляну, це мій обов'язок,— сказала вона Ганці й Магді так твердо, що вони не стали суперечити, тим більше, що в кожної було досить своїх клопотів.

І Ягуся не виходила вже з хати, не тікала від хворого, як раніш: якийсь незрозумілий страх тримав її наче на прив'язі.

Все село було на луках, косовиця тривала без відпочинку; на світанку, тільки-но перші промені рум'янили небо, всі йшли косити: чоловіки в білих сорочках, мов зграї лелек, укривали луки і, поблискуючи косами, цілий день завзято косили. Тільки й чути було брязкіт кіс та пісні дівчат, що громадили сіно.

Зелена пухнаста рівнина кипіла людьми, повнилась брязкотом і гомоном. Мигтіли смугасті штани, червоні спідниці, як маки, горіли на сонці; дзвеніли коси, лунали пісні, скрізь кипіла радісна робота. А надвечір, коли зчервоніле сонце хилилось до лісу і повітря аж гуло від пташиних голосів, коли колосся й трави тремтіли від музики цвіркунів, з боліт долинав жаб'ячий хор, а з землі здіймалися такі пахощі, наче вся вона була величезною кадильницею,— по дорогах котилися важкі вози з горами сіна, поверталися з піснями косарі. На пожовклих викошених луках, видні здалека, порозсідалися стіжки й копиці, наче кумасі, що прийшли погомоніти, а між ними блукали лелеки; навколо з сумним квилінням кружляли чайки, і білий туман виповзав з боліт.

В хату до Борини через відчинені вікна линули голоси людей із ланів, веселий гамір життя й праці разом з пахощами хлібів і квітів, нагрітих сонцем, але Ягуся була глуха до всього.

В хаті стояла мертва тиша. Крізь кущі, що заслоняли сонце, сіявся у вікно зеленкуватий сонний присмерк. Дзижчали мухи та часом Лапа, який стеріг господаря, позіхав і підходив полащитись до Ягни, яка цілими годинами сиділа без думок і без руху, наче остовпіла. Мацей вже не говорив нічого, не стогнав, лежав спокійно і тільки поводив очима; ці очі, ясні й блискучі, мов скляні кульки, блукали по кімнаті за Ягною, не відриваючись від неї ні на мить, пронизуючи наскрізь, мов холодні ножі.

Марно вона відверталась, марно силкувалась про них забути,— вони дивилися з кожного кутка, пливли в повітрі і горіли так страшно і водночас приваблювали її так владно, що вона скорялась і дивилася в них, наче в бездонну прірву. А іноді, наче борючись із страшним сном, жалібно благала:

— Та не дивіться ж так, душу ви мені краєте, не дивіться!

Мабуть, старий чув, бо здригався, обличчя в нього кривилося, наче від німого крику, а очі дивилися ще страшніше, і по синіх щоках важкими краплями котилися сльози.

Тоді Ягуся, гнана страхом, бігла на вулицю.

Дивилася з-за дерев на луки, де було повно людей і веселого гамору, і поверталася з плачем.

Ішла до матері, але, заглянувши в темну кімнату, де пахло ліками, квапливо втікала й звідти.

І знов плакала.

Іноді виходила за хату, і тужний погляд її линув у далекий світ.