Селяни - Реймонт Владислав
Він скипів: природжена впертість Пачесів заговорила в ньому. Ступнувши до матері, він сказав із зловісним спокоєм, свердлячи її очима:
— Давайте гроші, швидко! Більше я ні просити, ні чекати не стану.
— Не дам! — заверещала Домінікова, шаленіючи від люті, і стала шукати палку.
— То я й сам знайду!
Мов рись, підскочив він до скрині, одним рухом зірвав віко й почав викидати на підлогу одежу. Домінікова з лементом кинулася обороняти скриню. Спочатку вона намагалась тільки відтягти Шимека, але його не можна було зрушити з місця. Тоді вона однією рукою вчепилась йому в волосся, а другою почала бити по голові, по обличчю, репетуючи не своїм голосом. Шимек ще тільки відмахувався від неї, мов від надокучливої мухи, і рився в скрині, шукаючи грошей. Та коли вона боляче вдарила його в груди, він відштовхнув стару з такою силою, що вона простяглася на підлозі. Миттю схопившись, вона намацала біля печі кочергу і кинулася з нею на сина. Шимекові не хотілось битися з матір'ю, він тільки захищався, як міг, силкуючись видерти в неї кочергу. В кімнаті знявся гамір і крик. Єнджик з голосним плачем бігав навколо них і жалібно благав:
— Матусю, ради бога! Матусю!
Ягна, яка ввійшла саме в цю хвилину, кинулася їх розбороняти, але марні були всі її зусилля. Тільки-но Шимек ухилявся й відскакував убік, як стара знов налітала на нього, мов скажений собака, і лупцювала, куди попало. Розлютившись від болю, він почав уже відповідати їй на стусани. Вони зчепилися і, качаючись по підлозі, билися об стіни й меблі, Здіймаючи страшний галас.
З усіх боків стали збігатися сусіди, пробували розборонити їх, але Домінікова вчепилася в сина, мов п'явка, і, не тямлячи себе, била його щосили.
Нарешті Шимек тицьнув її кулаком межи очі й одним рухом віджбурнув від себе, мов оберемок соломи. Вона відлетіла до розжареної печі, впала на горщики з окропом, і все разом з нею загуркотіло додолу. Стару одразу ж витягли з-під уламків, але вона, хоча й була дуже попечена, не звертаючи уваги на біль і на те, що на ній тліли спідниці, сіпалася до сина.
— Геть з моєї хати, виродку клятий! Забирайся! — лементувала вона несамовито.
Довелося силоміць тримати її, поки гасили на ній вогонь та обкладали мокрим ганчір'ям обпечене обличчя, а вона все видиралась.
— Щоб очі мої більше тебе не бачили! Щоб тебе...
А Шимек, задихаючись, побитий і закривавлений, тільки дивився на матір витріщеними очима. Жах раптом стиснув йому горло, він увесь тремтів, нічого не розумів і не міг вимовити й слова.
Тільки-но все трохи втихомирилось, аж раптом стара видерлася з рук сусідок, підбігла до жердки за піччю і, зриваючи з неї Шимекову одежу, почала викидати все у вікно.
— Геть з моїх очей! Нічого тут немає твого, все моє! Ні смужки землі тобі не дам, ні ложки страви, хоч би ти й здихав з голоду! — лементувала вона з останніх сил, але нарешті лютий біль здолав її, і вона впала, пронизливо зойкнувши. Її віднесли на ліжко.
В кімнаті набилося стільки людей, що повернутися було ніде; товпилися в сінях, зазирали у вікна.
Ягна зовсім розгубилась, не знаючи, що робити, бо мати просто вила від болю... Все обличчя й шия в неї були обварені окропом, руки обпечені, волосся спалене, і вона майже осліпла.
Шимек сидів у садку під вікном, мов закам'янілий, підперши голову руками, й слухав материні стогони. Він був весь у синцях, на обличчі запеклася кров.
Примчав Матеуш і, сіпнувши його за рукав, сказав:
— Ходімо до нас. Тут тобі вже нічого робити.
— Не піду! Земля моя, з діда-прадіда, я не відступлюсь! На своїй землі залишусь! — сказав Шимек з похмурою впертістю, знетямлено хапаючись за ріг хати.
Не вплинули ні прохання, ні умовляння — він не рушив з місця й нічого більше не відповідав.
Матеуш сидів з ним поруч, не знаючи, що робити, а Єнджик позбирав викинуті матір'ю каптани, сорочки й штани, зав'язав у ряднину й несміливо поклав перед братом.
— Я з тобою піду, Шимеку, з тобою! — шепнув він із слізьми.
— Бісова душа! Сказав, що не піду звідси, значить не піду! — гримнув Шимек і так стукнув кулаком у стіну, що Єнджик аж присів з переляку.
Вони замовкли, бо з хати знов долинули жахливі стогони: там Амброжій оглядав хвору: він поклав на обпечені місця свіже, не солене масло, прикрив якимсь листям, а зверху налляв іще кислого молока й обгорнув усе тіло мокрим полотном. Наказавши Ягусі, щоб вона якомога частіше поливала полотно холодною водою, Амброжій поспіхом пішов до костьолу, бо зачув дзеленькання малого дзвону.
Настав час обідні, і люди юрбою рушили до костьолу. Дорогою чимало знайомих заходило до хворої, Ягні довелося навіть замкнути двері від цікавих, і з нею залишилась тільки одна Сікора.
Трохи згодом все вгамувалося. Домінікова перестала стогнати, на вулиці залягла тиша. Тільки від костьолу долинали звуки органа й співи; ніжні, ридаючі голоси хору наче тремтіли в повітрі.
Сонце вже припікало добре, в полуденній тиші дерева стояли нерухомо,— зрідка хіба затріпоче якась гілочка, заворушаться тіні. Птахи замовкли, і тільки колоски шаруділи тихенько, метляючи жовтими гривами.
Хлопці ще й досі сиділи біля хати: Матеуш тихо говорив щось, Шимек слухав і тільки головою кивав, а Єнджик, лежачи біля них на землі, задивився на димок від Матеушевої цигарки, що блакитним павутинням здіймався аж до стріхи.
Вийшла з відром Ягна і пішла до ставу по воду.
Матеуш підвівся і, пообіцявши знову прийти після обіду, подався був до костьолу, але, побачивши, що Ягна сидить на березі, підійшов до неї.
Вона сиділа, опустивши ноги у воду. Наповнене відро стояло поруч.
— Ягусь! — шепнув Матеуш, зупиняючись поблизу, біля вільхи. Вона швидко смикнула на коліна спідницю і глянула на нього такими повними жалю й смутку заплаканими очима, що в нього защеміло серце.
— Що з тобою, Ягусь? Хвора?
Дерева безшумно похитувались, осипаючи її біляву голову миготливими відблисками й тінями, наче зелено-золотим дощем...
— Ні... Тільки несолодко мені живеться...— вона відвела очі.
— Може, я хоча б чимось тобі допоміг,— приязно сказав він.
— Правда? А тоді на городах втік від мене і більше не з'являвся...
— Через те, що ти мене скривдила. Як же я міг... Ягусь! — голос у нього був покірливий і ніжний.
— Та я кликала тебе потім, гукала вслід, а ти не повернувся.
— Кликала? Ягусь! Правда?
— Ну я ж тобі кажу! Хоч розірвись від крику — ніхто не прибіжить! Кому там потрібна сирота? А скривдити і зганьбити — будь-хто може!
Обличчя її спалахнуло, вона опустила голову й стала бовтати ногами у воді. Матеуш теж мовчав, замислившись.
Тиша снувала свою пряжу, звуки органа линули тихою, заколисуючою мелодією... На блискучій поверхні ставу від Ягусиних ніг розходились кола, схожі на смугастих змій, край берега на воду лягали тіні. А Матеуш і Ягна вже крадькома поглядали одне на одного, і погляди їх зустрічались.
Матеуша чимраз дужче вабило до неї. В ньому зростала несподівана ніжність. Хотілося взяти її на руки, як дитину, приголубити, заспокоїти.
— А я думала — і ти мене зневажаєш,— ледь чутно сказала Ягна.
— Ні. Ти мені завжди була люба... Не пам'ятаєш хіба?
— Е, це, може, давно, торік. А тепер і ти так само, як інші...— не подумавши, мовила вона.
Матеуш здригнувся від раптового спогаду; прокинулися гнів і ревнощі.
— Бо ти... ти...
Ні, не міг він вимовити вголос те, що його душило. Він ледве стримався й кинув коротко, рішуче:
— Ну, залишайся з богом...
Він мусив тікати від неї, щоб не згадати їй війта.
— Ідеш. Чим же я тепер тебе скривдила? На обличчі в Ягни був жаль і переляк.
— Нічим... тільки...— він заговорив швидко, зазираючи в її голубі заплакані очі, і гіркота, ніжність, гнів змішалися в його душі.— Тільки прожени ти від себе це опудало, прожени, Ягусь!
— Та хіба я його кликала? Хіба я його тримаю? — сердито гукнула вона.
Матеуш стояв нерішучий, зніяковілий.
Сльози горохом сипнули по зашарілих Ягусиних щоках.
— Таку кривду мені заподіяв... напоїв, а потім... І ніхто за мене не заступиться, ніхто не пожаліє, а всі ладні вбити! Чим же я винна? Чим? — скаржилася вона.
— Я йому, падлюці, відплачу! — сказав Матеуш, стискаючи кулаки.
— Відплати, Матеуше, відплати! А вже я тобі...— мовила вона гаряче.
Матеуш, нічого не сказавши більше, швидко рушив до костьолу. А Ягна ще довго сиділа над ставом, думаючи про Матеуша. "А може, і Антек?" — спало їй раптом на думку.
Вона повернулась додому, сповнена невиразних радісних передчуттів.
Знову заспівали дзвони; люди йшли з костьолу. Ожили вулиці, залунало торохтіння возів, розмови, сміх. Люди йшли гурточками, зупинялись тут і там біля тинів, тільки біля хати Домінікової всі змовкали, перезирались і проходили мимо з похмурими обличчями. Ніхто не зайшов до хворої.
Розгомонілося село. Всі хати, сіни, ґанки аж гули від розмов, у садах теж було гамірно й людно — тут обідали під деревами, в холодку. Куди не глянь, сиділи люди й їли. Стукіт ложок, брязкіт посуду, скавуління собак порушували спекотну тишу полудня. Тільки в Домінікової було тихо й безлюдно, стара лежала в гарячці й стогнала, а Ягуся вже не могла всидіти на місці, вона виходила на поріг, на вулицю, поверталась і знов з тугою дивилась у вікно. Шимек все так само сидів у садку, і тільки один Єнджик не розгубився й почав варити обід на другій половині хати.
Трохи згодом, після обіду, до них прийшла Ганка. Вона поводилась якось дивно: про все розпитувала, дуже жаліла хвору, але весь час крадькома поглядала на Ягну і заклопотано зітхала.
Забіг до Шимека й Матеуш.
— Підеш з нами до німців?
— Земля моя, з діда-прадіда, з місця не зійду! — твердив своє Шимек.
— Настуся тебе чекає,— адже вам треба віднести ксьондзу гроші на оклик.
— Не піду нікуди... Земля моя...
— От дурний осел! Ніхто тебе за хвіст не тягне... Сиди хоч і до завтра! — розсердився Матеуш і, побачивши, що Ганка виходить з хати, пішов з нею, навіть не глянувши на Ягусю, яка її проводжала. Вони пішли берегом.
— Рох повернувся з костьолу? — спитав Матеуш.
— Повернувся. У нас уже багато хлопів дожидає...
Матеуш оглянувся: Ягна дивилася їм услід. Він швидко відвернувся й запитав тихо, не дивлячись Ганці в очі:
— Правда, що ксьондз сьогодні з амвона комусь вичитував?
— Ти ж сам чув, навіщо ж мене за язика тягнеш?
— Я прийшов уже після казання, мені розповідали, та я не повірив, думав, що брехня, кажуть так — заради сміху.
— І не одну згадував...
